П.Скоропадський і український національно-визвольний рух

У 1918 р. внаслідок революційних подій у Росії впало самодержавство і влада перейшла до рук Тимчасового комітету Державної Думи.

В Україні активізується національно-визвольний рух, формується його керівний центр – Українська Центральна Рада, висуваються вимоги надання Україні автономії. На підтримку цих вимог в Києві проходять багатотисячні маніфестації.

Досить цікавими документами, де розкривається погляди Скоропадського на ситуацію в країні є його листи до дружини. У них він пише: «…Я не збираюся закопатися й оплакувати минуле, а взяти в тій або іншій формі найжвавішу участь в громадському житті, звичайно, важко сказати зараз, де і в якій формі». Також він радить сину Данилові вчити українську мову і натякає на власні плани «зробитися українцем».

Варто згадати ще один цікавий епізод, який стався у квітні 1917 року. Павло Скоропадський їздив в штаб командуючого армією Валуєва і по дорозі зупинився в Сарнах, де провів кілька годин в Кінній Гвардії. В розмові зі старшинами один поляк сказав Палу Петровичу, що йому варто взяти активну участь в українському русі, що Скоропадський міг бути видатним українським діячем, навіть Гетьманом. Павло Скоропадський тоді не виношував особистих «гетьманських» планів, однак ця розмова утрималася в його пам’яті.

Навесні 1917 року український національний рух охопив і армію. Павло Петрович дістає дозвіл українізувати свій корпус, що пізніше став Першим Українським корпусом. До його складу увійшло вісім полків, об’єднаних у дві дивізії. Полкам присвоїли імена відомих військових і державних діячів України: І-ий Київський імені Богдана Хмельницького, 2-ий Стародубський імені гетьмана Сагайдачного, 3-ій Полтавський імені гетьмана Сагайдачного, 4-ий Чернігівський імені гетьмана Полуботка і т.д. Незабаром в корпусі було «6000 добре здисциплінованих вояків».

Наведемо дуже цікавий епізод, замовчуваний і досі більшістю істориків.

У Петрограді владу захоплюють більшовики і під впливом агітації наприкінці листопада 1917 року «вояки 2-го гвардійського корпусу поскидали старшину, обрали за командира большевичку Євгенію Бош і рушили на Київ». П.Скоропадський зі своїми полками вирушає їм назустріч. Збільшовичені війська «були зненацька захоплені, роззброєні, негайно погружені в потяги і відіслані» до Росії. Таким чином, Павло Скоропадський урятував від розгрому, пограбування та наруги значну частину території України.

Лише завдяки рішучим діям генерала Скоропадського Українська Центральна Рада залишилася при владі. Однак, замість належної оцінки дій він зустрів в українському уряді холодне ставлення до його особи і корпусу. На думку відомого історика Н.Полонської-Василенко: “Генеральний Секретаріат побоювався зростаючого авторитету генерала, підозрював в особі Скоропадського “майбутнього Бонапарта”. До того ж, ідеологи Центральної Ради, зокрема В. Винниченко, були проти створення в Україні регулярної армії.

П.Скоропадський пише рапорт про звільнення. Це рішення він прийняв з болем у серці, бо руйнувалися його сподівання «закласти міцний фундамент для будови регулярної української армії і тим утворити умови, без яких держава Українська не могла існувати».

Українські соціалісти, які перебували на той час при владі, погоджувалися лише на «українізацію» військових частин. У їх уявленні вона полягала в суто культурницькій роботі. І лише Павло Скоропадський надав військовій частині не лише українське обличчя, а й зберіг її бойову міцність. В одному з листів до свого знайомого Раттеля – генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту, Скоропадський пише: «…Якщо за справу взятися енергійно, міг би вийти дійсно хороший корпус у військовому відношенні, але, звичайно, у політичному він, імовірно, потім в Україні відіграв би величезну роль – це треба враховувати. Що ж до мене, то я особисто, маючи прізвище українця, досить відоме в країні, для такої українізації підходжу…».

Але й після відставки, він дбає про захист молодої Української держави; працює над створенням козацького війська. Проте, на його думку, цій справі протидіяв український уряд.

На початку 1918 року російська більшовики окуповують Україну. І лише завдяки підписанню угоди в Брест-Литовську Української Народної республіки з Центральними державами, Україна була звільнена від російських більшовицьких військ, а на її територію введені німецькі та австрійські війська. Відповідно до Угоди, уряд України мав задовольняти їх продовольчі потреби. Політика Центральної Ради викликає розчарування майже в усіх верствах населення України.

Над ситуацією в країні замислюється і Павло Скоропадський. Він приходить до висновку, що соціалістичні партії не здатні вивести країну з кризи. Павло Петрович працює над створенням партії, яка, на його думку, «зможе поставити нашу державу на правдивий шлях розвитку».

Тим часом, в Україні шириться хаос і безладдя. Ряд партій висловлюють невдоволення політикою Центральної Ради. Загострюються відносини Ради із німецьким військовим командуванням, виникає загроза перетворення України в колонію. Німці не задовольнялися роллю найманців, а хотіли проводити власну політику задля отримання продовольства та сировини, обіцяних Центральною Радою. Проте, вона ставала на шлях пасивного опору виконанню власних зобов’язань.

Павло Скоропадський намагається перехопити ініціативу, починає енергійно діяти. Створена ним Українська Народна Громада була вже помітною політичною силою. Навколо генерала згруповуються антисоціалістичні сили, починаючи від великих поміщиків і закінчуючи дрібними земельними власниками селянами. Він зустрічається з німецьким командуванням і домовляється про нейтралітет. Павло Скоропадський укладає з ними угоду про дотримання пактів Берестейської угоди, зокрема задоволення потреб німецьких військ.

29 квітня 1918 року з усіх кінців України в столицю на Хліборобський Конгрес з’їхались 6432 уповноважених представників від 8 українських губерній – Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської, Катеринославської та Харківської. Основні вимоги учасників зібрання: наведення порядку в державі, поновлення приватної власності на землю, утворення сильної влади. Гетьманом України одноголосно обрано Павло Скоропадського. Цього ж дня всі державні установи Києва взяті його прихильниками. Жодне історичне джерело не зафіксувало фактів масового невдоволення зміною влади.

Це був закономірний кінець Центральної Ради, яка не змогла об’єднати всі верстви суспільства задля створення держави, занедбала військову справу, не змогла розв’язати одне з найважливіших питань – земельне.

Керівництво Української Центральної Ради не використало великий військовий досвід генерала Павла Скоропадського, його бажання допомогти українському національному руху у становленні держави.