Гетьманська держава Павла Скоропадського

Новообраному гетьману в спадок дісталась країна, яка перебувала у важкому економічному та політичному становищі. Отож він без зволікань приступає до виконання обов’язків, покладених на нього історією.

29 квітня 1918 року було оприлюднено «Грамоту до всього українського народу». У документі Скоропадський оголошував себе гетьманом всієї України, повідомляв про розпуск Центральної і Малої Рад та земельних комітетів, оприлюднював основні завдання, які стояли перед владою, закликав «громадян і козаків України – без ріжниць національності і віросповідання помогти» у «великовідповідповідальному ділі». На зміну УНР приходить – Українська Держава, яка й стала офіційною під час правління Павла Скоропадського.

Були видані й оприлюднені й інші законодавчі акти. Він був головнокомандуючим армією, самостійно займався зовнішньою політикою, затверджував закони. Йому підкорялася виконавча, законодавча, судова влади. По суті, гетьман наділявся диктаторськими повноваженнями.

За задумом Павла Скоропадського, ці функції він мав виконувати тимчасово – «до вибрання Сейму і відкриття його діяльності».

Незважаючи на відмову українських соціалістичних партій співпрацювати з гетьманом, новий уряд був створений. Хоча, ставлення до його складу було різним. Так, на думку історика Ореста Субтельного, «в уряді бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів». Керівники соціалістичних партій виступили проти новоствореного Кабінету Міністрів, назвавши його неукраїнським.

До речі, до складу уряду також увійшли і чернігівці. Це були високоосвічені і талановиті люди, які свято вірили в майбутнє Української держави.

Очолив Кабінет Міністрів Федір Андрійович Лизогуб - нащадок старовинного козацького роду з Чернігівщини. Його батько, седнівський поміщик Андрій Іванович Лизогуб (1804-1864 рр.), підтримував дружні зв’язки з Т.Шевченком та іншими діячами культури. Федір Лизогуб вибрав собі кар’єру земського діяча. Спочатку він – гласний Чернігівського губернського зібрання, а потім голова – земства Полтавської губернії.

Федір Андрійович користувався заслуженим авторитетом, але політикою не цікавився. «Наше гасло - праця, а не політика…» - заявив він в одному з інтерв’ю берлінській газеті.

Міністерство іноземних справ очолив Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951 рр.), нащадок рідного брата гетьмана України Петра Дорошенка – Никона. Дмитро Дорошенко – визначний український історик, освіту він здобув у Варшавському, Петербурзькому, Київському університетах. Викладав історію, займався журналістикою Співробітничав у Київській і Катеринославській «просвітах». Як політик, належав до поміркованої ліберальної течії в українському національно-визвольному русі.

У серпні 1917 року Дмитра Дорошенка призначено Чернігівським губернським комісаром Тимчасового уряду. У грудні того ж року за його допомогою і підтримкою засновано видавництво «Сіверянська думка». Влітку 1918 р. видавництво видало книгу Дмитра Івановича «коротенька історія Чернігівщини». До речі, один екземпляр цієї книжки зберігається нині в Чернігівському обласному історичному музеї ім. В.В.Тарновського.

З 1919 р. Дмитро Дорошенко в еміграції. Він опублікував близько 1000 праць з історії України, української історіографії, культури, церкви, літератури тощо. Був обраний професором ряду найвизначніших університетів Європи, США і Канади.

У своїх спогадах «Війна і революція на Україні» та «Мої спомини про недавнє минуле», що посідають визначне місце в українській мемуаристиці, він описав події громадянської війни і революції на Чернігівщині.

Високі посади в уряді Павла Скоропадського займав ще один чернігівець – Микола Прокопович Василенко. До речі, саме він спочатку очолював Кабінет Міністрів, а потім передав його Федору Лизогубу.

Народився Микола Василенко в місті Есмані Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Історик, активний член багатьох громадських та просвітницьких товариств, автор фундаментальних наукових праць з історії гетьманщини. В уряді Скоропадського він займав посаду міністра освіти, а згодом міністра народної освіти та мистецтв. Деякий час за сумісництвом виконував обов’язки міністра закордонних справ.

У листопаді 1918 року Павло Скоропадський затвердив новий склад уряду. На посаду міністра освіти був призначений Володимир Павлович Науменко, філолог, етнограф, культуролог, родом із Новгорода-Сіверського. Він випускник історико-філологічного факультету університету ім. св. Володимира, редактор журналу «Киевская старина». В Тимчасовому уряді Науменко був попечителем Київського учбового округу, а потім заступником голови УЦР.

Мав чернігівське коріння і член уряду Ігор Олександрович Кістяківський. Родоначальником цього роду був Кістяківський Омелян Васильович (другої пол. ХУІІІ - поч. ХІХ ст.) – кріпак, управитель маєтку графа Іллі Безбородька в Стольному Менського району. Його нащадки прославили Україну і світ.

Ігор Кістяківський – юрист, був доцентом університету св. Володимира у Києві. З травня 1918 року – державний секретар в уряді Ф.Лизогуба, а потім – міністр внутрішніх справ.

Культурне будівництво в Українській держав очолював Петро Якович Дорошенко, заступник міністра освіти, завідуючий Головним управління мистецтва і національної культури. Він народився на Чернігівщині, закінчив Новгород-Сіверську гімназію, працював у Чернігівській губернській архівній комісії, збирав старожитності України, у 1917 році заснував у Чернігові українську гімназію.

Оцінюючи вклад Петра Дорошенка і його соратників у розвиток науки, освіти та культури в Україні, Павло Петрович Скоропадський писав: «І Академія Наук, і два університети (Київський і Кам’янецький), і багато-багато інших вищих, середніх та нижчих шкіл і найрізніших освітніх культурних інституцій, також інституцій для розвитку різних мистецтв – це наслідки відданості українській культурі багатьох українських діячів, на чолі яких стояли такі люди, як Василенко, Стебницький, Науменко, Петро Якович Дорошенко… Ці люди блискуче проводили в життя та загальні директиви, що я спільно з ними опрацював. Такі директиви легко було давати, та в хаотичних умовах 18-го року в Україні – дуже трудно було їх здійснювати, одначе ці люди зуміли це зробити».

Урядом Скоропадського було зроблено чимало. Зокрема, за декілька місяців відновлено дійовий адміністративний апарат, багато зусиль здійснено для відновлення промисловості, розроблено законодавство, яке заохочувало інвестиції в економіку держави.

Але найбільших успіхів вдалось досягнути в національно-культурному питанні. Протягом літа було «відкрито 54 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150» Найбільшим досягненням в царині культури вважалося відкриття Української Академії Наук. Наталія Полянська-Василенко писала: «Протягом багатьох років вона залишалась науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України».

Хоча, німецьке та австрійське командування й не було зацікавлено в появі збройних сил Української держави та після тривалих переговорів гетьману вдалось добитись дозволу на створення восьми армійських корпусів. Незважаючи на обмаль коштів, але завдяки професіональному підходу вдалося сформувати декілька військових частин. Разом з тим, формується козацьке військо та військо-морський флот.

Проте, основним каменем спотикання для уряду Скоропадського стало земельне питання. Бо, відновлення приватної власності на землю викликало невдоволення серед селянських мас. Розроблений в листопаді 1918 року проект земельної реформи, так і не було впроваджено в життя.

Однією із найважливіших ділянок діяльності гетьманського уряду була зовнішня політика. А її основними напрямками: налагодження економічних та культурних зв’язків з іншими державами, відкриття в них дипломатичних установ. Консульства не лише сприяли налагодженню зовнішньополітичних взаємин, а також інформували світову спільноту про народження в муках війни та революцій суверенної держави.

Прихід до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського викликав у суспільстві неоднозначне ставлення. У травні 1918 року в ряді повітів Чернігівської та Подільської губерній відбулися нелегальні селянські з’їзди, спільними гаслами для них стали: невизнання гетьмана і уряду держави, заклики до збройного повстання.

Соціалістичні партії оголосили опозицію уряду і гетьману, створили Український Національно-Державницький Союз, який проводив антигетьманську політику. Павло Скоропадський та його представники неодноразово зустрічалися з керівництвом УНДС, пропонували їм посади в уряді, дослухалися до їх національних вимог. В жовтні 1918 року було утворено коаліційний уряд, але виявилося, що керівники опозиції таким чином лише хотіли приспати пильність гетьмана. Адже Володимир Винниченко вважав, що тільки «силою можна вирвати владу з рук буржуазних кляс».

Тим часом, різко змінюється міжнародна ситуація. Розпалася Австро-Угорщина, в Німеччині відбулись революційні події. Виникла ситуація, коли австрійські та німецькі війська могли залишити територію України. Таким розвитком подій могла скористатися Росія, яка давно чекала нагоди заволодіти українськими землями.

Соціалістична опозиція розпочинає підготовку до збройного повстання.

Павло Скоропадський шукає порозуміння з державами Антанти. Але даремно: вони не хотіли визнавати Україну як державу. І тоді гетьман відважується на рішучий крок: відправляє коаліційний уряду відставку і оголошує грамоту в якій йдеться, «що віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією».

Опозиційні соціалістичні сили розпочинають повстання і закликають населення до повалення гетьманської влади. Перший бій відбувся під Мотовилівкою на залізничному шляху Київ-Фастів, гетьманські війська зазнали нищівної поразки. Директорія продовжує наступ на Київ. 12 грудня після запеклих боїв захисники української столиці були розбиті.

Павло Скоропадський підписує своє зречення від влади: «Я, гетьман усією України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади» Гетьман передає свої повноваження уряду, а сам виїжджає за кордон. Того ж дня, 14 грудня, уряд склав з себе повноваження і передав владу Директорії. Тобто, відбулася демократична передача влади.

На думку професора Ореста Субтельного: «Гетьманщина «не спромоглася належним чином підійти до розв’язання основних питань, що їх поставила революція на Україні, - питання соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського. В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом».

Проте, як зауважує ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський: «Гетьманщина мала ширше значення. Вона полягало в ознайомленні й навіть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази ідеї поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів, тобто, заможних селян і володарів маєтків». Українські соціалістичні партії скориставшись міжнародною ситуацією та розколом суспільства в державі, повалили гетьманську владу. Проте, Директорія не довго перебувала при владі. Небажання різних політичних сил спільно будувати Україну призвело до втрати її державності.