З сонетів на життя і на смерть Мадонни Лаури

Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади — К.: Основи, 1995

* * *

Благословенні місяць, день і рік,Пора, година, край, містина мила,Коли краса її очей сп'янилаМене, і став я бранцем їх повік. Благословенні: біль, що в душу вник,Що об'явилась ним Ерота сила,Лук і стріла, що серце проразила,I рана, що пройшла в його тайник. Благословенні всі рази, коли яІм'я моєї пані називав,Мої зітхання, порив, плач і мрія. Благословенні і рядки, що склавЯ їй на честь і мисль моя: до неїВона іде, до неї однієї.

* * *

Коли любов, схиливши зір, нетліннеЗбирає дихання в одно зітханняI перетворює його в звучанняЯсне, благе, небесне, янголине, Моє все серце так розкішно гине,I так нуртують мислі і бажання,Що мовлю я: «О мите, будь остання,Якщо такої гідний я кончини!» Але той голос, що в його я волі,Спиняє душу, відійти готову:Його впиваючи, вона блаженна. I знов живу я, і моєї доліНить то вкоротить, то розгорне новуВона, що межи нас, небес сирена.

* * *

Є звірі: сонця блиск їх зносить зір,I звірі є, що світла дар багатийДля них засильний, щоб його прийняти,—Підходить вечір їм і тіней мир. Є також інші: їх жене в простíрНазустріч сяєву порив крилатий,Хоч згубну міць його їм дано знати.Подібний я до них, я — бідний звір. Моєї пані світла не знесу яI чую, що шукатиму я всуєПохмурих місць і пізньої доби. Сліз очі повняться, і біль їх жалить;I все ж іду я на наказ судьбиДо сонця, що мене — я знаю — спалить.

* * *

Хто чуд жадéн, які дійснять природаI небо, хай приходить подивлятиСвітило це, для світу забагате:Сліпий-бо світ, чужа йому чеснота. Хай він спішить, бо не триває врода,Гне ліпших смерть, а злим дає стояти,I та, що ждуть її богів палати,—Вона мине, прекрасна ця істота. Побачить він, прийшовши своєчасно,Співміру гожу всіх дарів і чарів,У ній, єдиній, явлену велично. I скаже він, що я віршую празно,Що надмір сяєва мій ум потьмарив,—А прийде пізно — плакатиме вічно.

* * *

Зефір життя вертає красноденне —Траву на запахущі оболоні,Первоцвіти то білі, то червоніI щебет Прокни з горем Філомени. Сміються луки, небо знов натхненне,Зевс радий радістю своєї доні,Все на землі, в повітрі, в воднім лоніКохання знати хоче знов, блаженне. А я, нещасний? Тяжчі ще зітханняВ моє вернулись серце; ключ від ньогоВона взяла на небо в мить розстання. Все: цвіт і птиці голосу дзвінкого,I коло дам достойних упаданняМені — пустеля, повна звіру злого.

* * *

Як тужить соловей в цій тишиніПо любій подрузі чи по дитині!Його жалі побожні, зазивніТак ніжно ллються в небі і в долині. Зо мною всю він ніч. Його пісніГоворять про моєї долі тіні;Я каюсь: бо не вірилось мені,Що смерті злій підвладні і богині. Не мудрий той, хто певним жити звик!Хто б думав перстю бачити земноюЦих двоє сонць і світла їх потік? Мій лютий жереб вирок свій прорік,Щоби спізнав я, зрошений сльозою:Істотам любленим — недовгий вік,

* * *

Всі ангели і духи всі верховні,Коли прийшла до горньої господиМадонна, всі благої насолодиI захватів були побожних повні. «О, що за чар і сяєва сановні! —Вони казали,— цвіт такої вродиВже від віків не зносився в висоти,Землі лишивши падоли гріховні». Вдоволена оселею новою,Вона найдосконаліших з собоюПорівнює, але глядить часами Назад; я бачу в погляді чеканняI лину в небеса всіма думками:«О, не барись!» — звучить її прохання.