На смерть Лаури

Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

CCLXXIX

Чи скиглення в гаях зачується пташине,Чи в літнім вітерці зашепчуть деревá,Чи лепетливих вод гармонія живаюди до берега зеленого долине, Де я сиджу й пишу погожої години,—Про неї, дар небес, що нині укриваГлибінь землі, я сню і мислю, і слова,Здається, з уст живих спадають у долини. «Для чого завчасу марнуєш ти свій вік? —Вчувається мені.— Для чого з-під повікСтрумиш потоки сліз розпучливо, безсило? Я вмерла, щоб ланцюг скороминущих літЗімкнути з вічністю; зіниці я склепила,Щоб їх розкрити там, у непомеркний світ».

CCCXII

Ні зоряних небес мандрівні хори,Ні вітрокрилі в морі байдаки,Ні в полі збройних лицарів полки,Ні звіра красного глибокі нори, Ні вісті, що приходять через море,Ні строф любовних точені рядки,Ні в ароматах свіжої лукúСпівання дам, що тішать наші зори,— Ніщо мого вже серця не торкне:Свій день і сонце втратило, труднé.I все для нього мороком укрите. Журбою стали довгі дні мої:Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,Що був би краще не стрівав її.