Почаївський монастир

Коли взимку 1240 року Батий зруйнував Київ, кілька монахів КиєвоПечерської лаври, шукаючи порятунку, прийшли на захід ні землі України. За ними, наступаючи на п’яти, гналися ординці. Здавалося, осьось ворожі коні наздоженуть знеможених ченців.

У найтяжчий момент, коли ординці були вже зовсім близько, у відчаї монахи впали на коліна й стали просити Богоматір, щоб урятувала їх від ворогів. Діва Марія зглянулася й заховала їх від ворожих очей.

На місці свого чудесного спасіння, на горі, вони викопали печери й стали жити в них, прославляючи в молитвах Богома тір, а своє поселення назвали Почаєвом на честь київської річки Почайни, від якої прийшли.

Минуло багато років, і на місці печер на пожертви багатої графині Анни Гойської було збудовано розкішний кам’яний монастир. Богомільна графиня подарувала йому, окрім земель і коштовностей, ще й найдорожчу свою святиню — чудодійну іко ну Божої Матері, яка зціляла хворих. За народними переказами, сліпий брат графині, молячись біля цієї ікони, прозрів. І полинули до Почаєва звідусіль паломники, щоб уклонитися цій святині. Нині Почаївський монастир — міцний осередок православ’я на землях Західної України.

166 слів За Н. Крем’янчанкою

Ліс

Тихо в лісі, тихо. Вітер заснув, затих і тільки зрідка коли шеться серед зеленого листя дерев. Він колишеться й цілує листя, а воно тремтить і в’ється під його палкими поцілунками. Але це тільки на хвилинку, на одну малесеньку хвилиночку, а там знов усе засне, помре, ніде ніщо не зворухнеться, не стре пенеться. Усе спатиме.

Тихо в лісі. Тільки над ним сонце горить рівним палючим світлом на безкрайньому блакитному небі. Воно горить і поси лає сліпучі хвилі свого ясного проміння, посилає їх туди, у ліс. І проміння падає на верховіття дерев, силкується досягти низу, а могутнє коріння вганяється в сиру землю. Але надто густий цей ліс, щільно й дружно поспліталися його рясні віти. І не може проміння досягти низу, а тільки відбивається у верховіттях, золотить, гріючи їх своїм сяйвом. А там, унизу, тихо все, тихо.

І ліс стоїть. Він затих під палючим гнітом літнього полудня. Здається, немає у ньому життя, зовсім немає. Здається, у ньому й іскринки життєвості немає. Проте це тільки здається — життя в ньому є, воно не припиняється ні на мить.

169 слів За Б. Грінченком