Українська синтеза

Різні чужосторонні набутки і впливи предки українців сприймали і перетоплювали в свою гармонійну цілість. У Слові о полку Ігореві згадуються аварські шоломи, латинські мечі, готські дівчата — це сліди різнородних культурних позичок — а все таки Слово... творить один монолітний пам'ятник. У світогляді князівської епохи в часах її розвитку основу творили не чужі позички, а давні народні первні. І не могло бути інакше, бо народний організм черпає все живущі соки з власних глибин, а чужосторонні подуви торкалися тільки його поверхні.

Найперша характеристична риса тих часів — це тісний зв'язок з своєю землею і своїм народом. Старий рід, хоч і пройшов різні економічні й соціяльні переміни, був ще живою дійсністю і мав свій авторитет. Приклад давала князівська династія, що звала себе "племенем Володимира Святого" і культивувала традиції своїх предків. "Не погубіть землі, яку придбали батьки і діди ваші трудом великим і хоробрістю!" — таке гасло безнастанно повторюється у літописах. З свідомості роду виросло поняття батьківщини, Рідної землі. До скріплення його немало спричинилися безконечні бої з степовими ордами, від яких треба було обороняти рідні оселі. Нарід високо Цінив усіх тих, що охороняли ту землю та її примножували — Ігоря Старого, Святослава Хороброго, Володимира, Ярослава, — їх пам'ять шанували далекі покоління. І з другого боку, громадянство осуджувало тих, що розбивали єдність і разом з чужинцями руйнували батьківщину — Святополка Окаянного, Олега Гориславича. Ця народна опінія в'язала одиницю і стримувала її від егоїстичних виступів. Так само кожна група й оселя мусіла піддаватися тому неписаному праву.

Рідну землю, батьківщину репрезентував князь. Провід монарха в цій епосі був самозрозумілий і ніхто його не квестіонував. Громада не могла існувати без князя, як це літопис каже про новгородців: "Не могли витерпіти без князя сидіти". В іншому місці літописець завважує: "Не було князя, а боярина не кожний слухає". Галицькі бояри не пускали свого князя до бою: "Ти у нас один князь і якби тобі що сталося, що ми робили б?" Варязька епоха дала князеві фактичну силу, візантійські впливи збільшили його авторитет релігійним культом. Але з-поза тих зовнішніх форм пробивається народний ідеал "добрих князів, що зберігали нашу землю", як колись славили своїх князів деревляни. Князь для народу був передусім батьком і господарем, що мав дбати про своє велике господарство — державу. І всі визначні князі здійснювали цей народний погляд. Володимир Мономах у своїм "Поученні" закликає синів: "В дому не лінуйтеся, але всього самі догляньте, не спускайтеся на урядовців, ні на слуг. Вийшовши на війну, не дивіться на воєводів, самі розставляйте сторожі. Куди-небудь їдете, не дозволяйте вашим слугам кривдити нікого. Не дайте сильному знищити слабого..." Князь повинен був розуміти свої обов'язки володаря-патріярха. Знову ж нарід був обов'язаний князя шанувати, слухати, виявляти йому вірність. На такому взаємному довір'ї між князем і народом спирався увесь державний лад. Коли ж одна із сторін порушила цей порядок, коли князь поводився самовільно, не дбав Яро державу, не слухав голосу ради, або коли бояри бунтувалися проти князя, тоді упадав закон рівноваги і держава приходила до розстрою. В таких часах нормативним чинником ставала сама "земля", громада, яка на своєму вічі привертала захитаний порядок, поучувала князя про його обов'язки, або його й усувала, судила і карала "беззаконних" бояр. Але українське віче не мало республіканських тенденцій: громада, як тільки передала владу в руки "доброго князя", знову уступала на бік.

Коли вже поняття батьківщини, рідної землі стало живе і тверде, в українському світогляді виступили ще виразніше дві відвічні риси — войовника і хлібороба. У боротьбі з степовими кочівниками, у виступах проти різних наїздників, скріпився тип лицаря-войовника, зв'язаного з землею, що її обробляє і поширює. Осередком культу лицарства була дружина. Дружина вийшла з слов'янського роду, з стародавньої організації однокровних людей, що були зв'язані з своєю землею й оселею, варязька дружина ще сильніше висунула елементи лицарської солідарности — і князівська дружина стала організацією лицарської еліти. У дружині рішальний голос добули "великі" бояри, що мали участь у князівському роді, вели провід у війську й адміністрації, але до дружини належали також "малі", служебні бояри, сірі рядовики з народної маси, для яких війна була постійним ремеслом, належала також боярська молодь, що дід проводом досвідчених войовників училась військового мистецтва. Дружина скупчувала всі елементи, від верхів до низів, і в'язала їх в одну лицарську організацію. Свою воєнну практику дружинники відбували у безнастанних походах, роз'їздах, зустрічах зі степовиками та у війнах з іншими народами — мадярами, поляками, литовцями. У цих бояр витворився неписаний лицарський кодекс, що обов'язував усіх войовників. На першому місці стояв обов'язок хоробрости. Святославові літописець вкладає в уста такі слова: "Від предків ми добули у спадщину мужність — не наш звичай утікачами вертатися додому, але або жити й перемагати, або славно померти!" Так само Данило кличе: "Нехай страх не має приступу до сердець ваших! Воїнові, що вирядився на війну, слід або перемогу добути, або впасти з руки ворога!" До обов'язків лицаря належить і вірність своєму князеві. Перед боєм молодші князі приїздили до найстаршого і запевняли його: "Батьку, хочемо голови наші скласти за тебе!" Галичани у бою кличуть: "Не погубимо чести князя свого!" А тим, що вагаються йти у бій, військо погрожує: "Хто не піде з нами, того порубаємо самі".

Але з лицарським світоглядом в'яжеться друга відвічна риса українця — бути господарем. Війна не ведеться для самої війни, добичі і слави, але в обороні рідної землі, рідних осель. І вертаючись з війни, лицарі зараз ставали хліборобами, переймалися господарськими інтересами. Коли Володимир Мономах раз на весні хотів уладити похід на половців, боярияружинники спротивилися тому: "Незручно йти весною, знищимо селян і ріллі їх". Хліборобські міркування протиставляться воєнним потребам. І хоч велася безнастанна боротьба на пограниччі, і степовики загрожували своїми руйнуючими набігами, уперті господарі все закладали нові хутори, заорювали нові землі, будували нові оселі. Як тільки на хвилину ущухала війна, зараз плуг хлібороба посувався в глибину степів. Як глибоко хліборобський світогляд проникав усе життя, видно з літератури: митрополит Іларіон, описуючи заслуги Володимира і Ярослава, порівнює їх з хліборобами, — перший зорав українську землю, другий засіяв її, "а ми живемо і споживаємо". У Слові о полку Ігореві навіть воєнні дії описуються як рільничі заняття — "віють душу від тіла", "стелять голови снопами", так тісно лицарський світ в'язався з хліборобським.

Коли князівська епоха дійшла вже до повного розквіту, давнє примітивне світовідчування перейшло у завершений світогляд. Головну ролю мали тут впливи візантійсько-християнської культури, яка опанувала верхи громадянства. У суспільних відносинах, у релігійних поняттях, у мистецтві, літературі почали обов'язувати постійні освячені норми. Ідеї божого царства, справедливости, братерської любови запанували в умах і серцях. Українці стали учасниками християнського світогляду, що обіймав усю Европу.

Але цей завершений погляд на світ не усунув і навіть не мав наміру усувати здорових основ давнього світовідчування. Молодеча буйність, життєрадісність, експансивність залишилися далі характеристичними рисами української вдачі. В людині цінилися на першому місці фізичний розвиток, здоров'я і краса. "Мстислав був кріпкий тілом, червоний на лиці, з великими очима". "Князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний з лиця, гарні мав руки і ноги" — це звичайні характеристики в літописах. Фізичну силу добували у змаганнях, дужаннях, лицарських ігрищах, ловах. Особливо ж у ловах виживалися ті сильні люди, що залюбки йшли зі списом. на ведмедя, або власними руками ловили дикі коні. Бенкети, музики, ігри протягалися без кінця. "Празникував князь вісім днів" — читаємо в літописі. "Руси єсть веселіє пити, без того не можем бити" — мав сказати Володимир Великий. Народні співці і лицарські поети оспівували діло героїв.

Більш вдумливі натури шукали заспокоєння в духових розвагах. Запопадливо збирали бібліотеки, переписували книги, вчитувалися "днями і ночами" у прастарі Ізмарагди і Пчоли, шукали в них джерел мудрости. Щоб дійти до ще вищої досконалости, замикались у монастирських келіях, свої буйні вдачі приборкували суворою аскезою. Але і крізь витончені форми нової культури пробивалася погідна українська душа. Навіть суворі ченці розводили сади і засаджували квіти. В письменстві поруч з високомовною візантійською школою виступає проста манера, наближена до народного стилю; мистецькі твори при своїх витончених візантійських формах набирають усе більше місцевого кольориту; навіть церковні обряди в'яжуться з давніми слов'янськими обичаями, як це видно із святкових звичаїв. Народне життя все більше накладало свою печать на новий світогляд.

Кінчаємо наш огляд. Князівська епоха, хоч і проходила різні переміни у своїм розвитку, все таки виявляє деякі основні риси, що ввесь час залишалися незмінними. Можна вказати їх чотири: 1) тісний зв'язок світогляду з землею, 2) військово-лицарські елементи, 3) хліборобські замилування, 4) живе, радісне наставлення до життя.

Останнє питання: чи ті риси, які відкриваємо у найдавнішій епосі нашого життя, мають значення також для пізніших часів? Чи є в них ті постійні основи українського світогляду, за якими шукаємо в теперішній змінливій добі? З відповіддю треба ще зачекати. Безперечно ті характеристичні риси, які ми вказали, виринають і в пізніших епохах — хоч би згадати тісний зв'язок світогляду з землею; але не можна сказати, чи крім них не було ще інших елементів, цінних і характеристичних для даного часу. На це потрібні ще дальші студії і міркування.

Наші дні 8 (1942) 4-5.