Любов до Батьківщини

Серед боротьби з чужими завойовниками все живіше палає почування любови до рідної землі, до "отчизни". "Що ж на цьому світі може бути миліше від отчизни?" — питається проповідник Радивилівський. "Навіть дим батьківщини солодкий" — каже полковник Лобисевич. "Хто за отчизну не хоче вмирати, той потім з отчизною мусить погибати" — римує Касіян Сакович. "Мила отчизна", "люба матка Україна" — це слова, які чуємо так само з уст Мазепи, як і Петрика Іваненка.

Любов до рідної землі давала тогочасним людям незвичайну відпорність проти чужих намов та інтриґ. Польський офіцер з часів Хмельниччини визнає: "шпигів неможливо дістати між Руссю: всі — зрадники (тобто вороги Польщі), а від бранців ані словом, ані муками нічого не можна допитатися". Українське громадянство з погордою ставилося до тих, що зраджували свій нарід. Вже в сатиричній промові Івана Мелешка з XVI ст, є випад проти ренеґатів: "багато є таких, що, хоч наші кості, але собачим м'ясом обросли і воняють". Майже такими самими словами козацькі старшини зустріли воєводу Адама Кисіля, що намовляв їх до миру з Польщею: "Ти, Кисілю, кість від костей наших, а відщепився і пристаєш з ляхами!" Часто повторювали приповідку: "Недобра то птиця, що своє гніздо каляє і руйнує" — тобто не шанує батьківщини.