Зобов'язальне право у Великому князівстві Литовському

Договори у Великому князівстві Литовському укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї зі сторін та засвідчував дієздатність контрагента.

Загалом зобов’язальні відносини не набули значного поширення. В умовах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися договори міни і дарування. З розвитком грошових відносин набув поширення договір купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебільшого здавалося в оренду або передавалося у заставу. Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення зобов’язань. Перехід права володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало можливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоряджатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в обсягу боргу і на тих самих умовах, що й застава.

У разі передання маєтків у заставне володіння з ними відходили й рухомі речі, зокрема знаряддя праці, особи, що працювали чи проживали на території маєтностей.

Особливість заставного володіння Литовсько-Руської держави полягала в тому, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й державні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передання в заставу прав старости чи міського війта.

Термін передання нерухомості в заставне володіння визначався за згодою сторін. За Литовським статутом заставлене майно не підлягало давності й не переходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно, аж до викупу боржником або його спадкоємцями.

Заставлену нерухомість володілець міг передавати у спадщину як за законом, так і за заповітом. Але якщо в договорі застави вказано про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор от моменту закінчення терміну ставав її власником.

Рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. Наслідком невикупу речі в зазначений термін ставав її продаж із дозволу суду. Якщо виручені кошти перевищували борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника.

Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У такому разі заставодержатель завертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупав річ, право власності на неї переходило до заставодержателя.