Види спадкування у Великому князівстві Литовському та їх характеристика

Литовське право розрізняло спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі.

Не мали права на спадок такі категорії осіб із спадкоємців за законом:

- донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів;

- вдова шляхетського роду, яка без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;

- незаконнонароджені діти (бенкарти);

- діти державних злочинців.

Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Батьківське передавалось у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане з четвертої частини всього майна. Своєю чергою, материнське майно розділялося порівну між усіма дітьми.

Литовські статути передбачали можливість розпоряджатися майном за заповітом. Родову земельну власність у ХVІ ст. передавати заборонялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За заповітом спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.

Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи законодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була достатньо складною. Вона розпочиналася з дозволу шляхетської чи копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формі у присутності одного члена панів – ради та не менше двох шляхтичів.

Існувала спрощена форма заповіту для тих осіб, що перебували на війні, в дорозі або за кордоном. Нею передбачалося складання присяги щонайменше двома шляхтичами перед князем, судом, а під час воєнних дій – гетьманом чи повітовим хорунжим, які могли засвідчити дійсність вчинення такого заповіту.