Становлення основ цивільного права в УСРР

Основою радянського цивільного права, як і в цілому всієї системи радянського права, була соціалістична власність на знаряддя і засоби виробництва. У період створення радянської держави соціалістична власність формувалася шляхом націоналізації землі у поміщиків та експропріації банків, фабрик, заводів, транспорту, тобто перетворення їх у власність держави, яка проголосила своєю метою побудову соціалізму.

Нормативно-правові акти та норми, що регулювали цивільно-правові відносини, не враховували особливості національної правосвідомості та здебільшого запозичувалися із Російської Федерації. У разі відсутності відповідних правових норм у законодавстві дозволялося застосовувати незнаний доти інститут суб’єктивного права – революційну правосвідомість.

Зміни у сфері земельних відносин започаткували декрет «Про землю» та Закон «Про соціалізацію землі». Положення саме цих нормативно-правових актів скасовувалися приватна власність на землю, надра, ліси та воду.

У результаті держава вирішила чотири основні завдання:

- скасувала приватну власність на землю;

- позбавила великих землевласників худоби та сільськогосподарського інвентарю;

- закріпила принцип забезпечення селян землею на умовах зрівняльного трудового користування;

- заклала правові основи для організації колективних господарств.

Поряд із проведенням націоналізації землі і фабрик, банків і рудників – відбувалася націоналізація будинків, ставилося питання про націоналізацію торговельних підприємств. Для збереження культурних цінностей націоналізувалися бібліотеки, зібрання картин тощо.

Рада Народних Комісарів УСРР в 1919 році ухвалила декрет «Про скасування приватної власності», якім скасовувалися успадкування як за заповітом, так і за законом. Майно, залишене після смерті власників, передавалося у власність держави.

Іншим декретом визнавалися недійсними договори дарування, перездавання чи інші операції з майном, вартість якого складала більше 10 тис. рублів.

1 січня 1923 року в Російській Федерації набув чинності Цивільний кодекс республіки. Рівно через місяць набув чинності аналогічний кодекс в Українській, який повністю відтворював структуру та зміст свого російського аналога. Навіть кількість статей була однаковою (435).

Поряд із державною власністю Цивільний кодекс УСРР допускав існування кооперативної та приватної власності на ненаціоналізоване та на інші види майна, не вилученого з цивільного обігу. Відтак узаконювалися такі види власності: а) державна (націоналізована і муніципалізована); б) кооперативна; в) приватна.

Приватна власність допускалася лише в певних, точно визначених межах, на певні предмети і за неодмінної умови суворого дотримання радянських законів. Так, особисте житлове приміщення чи будинок можна було продати лише один раз на три роки, а приватному підприємству заборонялося приймати на роботу більше 20 осіб.

Цивільний кодекс УСРР врегулював основні принципи на яких мали функціонувати державна, кооперативна і приватна форми власності. Держава всіляко заохочувала до розвитку перші дві, істотно звужуючи частку останньої в цивільному обігу.

Існування кількох форм власності вимагало свободи укладання договорів, яка визначалася статтями 26 – 43 Цивільного кодексу та спеціальним розділом - «Зобов’язальне право». Зрозуміло, що свобода договору обмежувалася інтересами держави, за якою державі дозволялося в односторонньому порядку розірвати «явно невигідний для неї договір». Кодекс зазначив, що зобов’язання виникають із договорів та інших законних підстав, указав на наявні види договорів, загальні і конкретні вимоги до кожного з них.