Політичні погляди в Україні за литовсько-польської доби

Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В той час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Ю.Дро­гобича та С.Оріховського.

Ю.Дрогобич – доктор філософії та медицини Болонського уні­верситету – займався політичним прогнозуванням, зокрема намагав­ся передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півостро­ві. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав звер­хність світської влади над церковною. С.Оріховський -Роксолан замолоду виступав проти божественного походжен­ня влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні спра­ви. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета дер­жави – збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці «Про природне право» Оріховський одним із перших у Євро­пі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської вла­ди над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосу­вав при розробці піраміди влади у Польщі, котра нагадувала трикут­ник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті – священнослужителі, а у правому – король. При цьому мислитель спирається на концепцію ідеальної держави давньогрецького філософа Платона, за якою суспільство повинно бути поділене на стани, кожен з яких виконує свою, чітко визначену функцію. Оріховський також зазначає, що головною передумовою процвітання держави та її мешканців є впевненість громадян в тому, що на верху владної піраміди знаходиться людина, яка повною мірою володіє необхідними для правителя якостями й передусім – мудрістю. Слідом за Платоном, вчений вважає, що саме мудреці-філософи можуть правильно керувати таким складним організмом, яким є держава.

Полемічна література того часу здебільшого стосувалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був зорієн­тований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православ­ної Церкви. Головним теоретиком першого напряму вважають П.Скаргу, ав­тора праці «Про єдність Церкви Божої». Він критикував православну Церкву за відступництво східної Церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантій­ських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії сло­в'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку Скарги, згубно впливало на рівень християнської на­уки, розхитувало моральні устої духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії Церков, можливій за таких умов: визнання православними влади папи; єдність віри; послух перед папою. Крім цього, виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і ниж­чого духовенства. Серед яскравих постатей другого напряму можна виділити авто­ра «Апокрисису» Х.Філалета. В полеміці зі Скаргою відстоював ідею демократизації Церкви, в дусі протестантського ві­ровчення захищав право світських людей на участь у церковних спра­вах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпи­мості. Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, за яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод під­даних з боку як короля, так і шляхетного стану, підриває державу, спричинюється до її занепаду. Заперечував абсолютизм не лише монарха, а й Папи Римського, вважав незаконним його втру­чання у світські справи. І.Вишенський – визначний український письменник-полеміст – висунув концепцію колективної соборності правління християнською Церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між Церквами. В цьому ж контексті Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади – Папи Римського, а й абсолютизм світ­ської влади – королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд. Така соборноправність передбачає відкинути саму необхідність існування державного апарату для регулювання суспільного життя. Його повинно замінити громадське самоуправління. При цьому мислитель вважає, що в основі такого способу регулювання міжлюдських відносин повинна лежати ліквідація майнової нерівності членів суспільства. Допускається лиш «мала власність» для підтримання земного існування, за умови, що вона зароблена чесною працею. «Велика» ж власність, як породження жадібності й передумова прагнення до панування над іншими, викликає стійке несприйняття.

Реакцією на «неналежну» поведінку переважної частини вищого православного духівництва в Україні стало створення мирянами організацій, що отримали назву братств, для захисту духовних інтересів і потреб своїх членів. Першим з них стало створене 1585 року у Львові Успенське Ставропігійське братство, до якого ввійшли православні міщани, шляхта та священики міста. При деяких братствах відкривались друкарні, книгарні, бібліотеки (як при львівському), школи, що отримали назву «братських». Найвідомішою з них стала київська, з часом перетворена на колегіум, а в подальшому – академію. Православні братства взяли на себе функцію оборони прав православ’я, яку до того виконували окремі великі феодали – Острозькі, Хоткевичі, Вишневецькі, Слуцькі. Деякі братства прагнули не лише підтримувати церкву, а й вважали за можливе втручатись в її справи, навіть в теологічні питання. Цьому сприяло також і отримання деякими з них статусу ставропігійного, тобто виведення з-під духовної юрисдикції місцевого єпископа і прямого підпорядкування константинопольському патріарху. Демонстративне прагнення братств до непідконтрольності з боку української православної церковної верхівки не могло не викликати незадоволення останньої. Крім того, єпископат православної церкви в Україні й Білорусії відчував слабкість свого становища у порівнянні з католицьким кліром Речі Посполитої. Не завжди були задоволені діяльністю братств і православні магнати, оскільки порушувалось їх практично монопольне право виступати в ролі «оборонців батьківської віри».