Політичні погляди мислителів Княжої Русі

У VII-VIII ст. сформувався союз полянських племен, що згодом став основою могутньої слов'янської держави – Руси зі столицею в Києві. У ХІ-ХІІ ст. ця держава досягає апогею свого політичного та культурного розвитку, її розбудова супроводжується появою нової ідеології, що формується на основі християнства, яке 988 р. – за правління князя Володимира Великого – стає державною релігією. Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя над іншими слов'янськими князями, стимулювала поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі політичного характеру.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІV ст., у княжу добу, закарбовані в творах визначних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благо­дать», Ярослав Мудрий у «Руській правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестр у «Повісті минулих літ», Володимир Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали сутність, походження і легітимність влади, взає­мовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу. Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині іє­рархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основ­ними ознаками влади вважали справедливість – «правду» і примус – «силу». Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедли­вість та спасіння, і тому її слід визнавати й коритися їй. Походження державної влади літописці пов'язували з покликан­ням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами сло­в'янських племен влада повинна забезпечити надійний захист від на­паду чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком – пра­вителем знатного походження і представниками племен був не тіль­ки актом вияву народної волі, а й основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також «богообраністю» і «благословенністю». Сутність «богообраності» полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через Церкву, а «благословенність» – у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього – всю землю Русь­ку. Літописці обґрунтували й інші аспекти легітимності: - право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; - право на владу, отримане за народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у «Повчанні дітям». Для нього ідеальний володар – мудрий, справедливий і милосерд­ний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих. Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світсь­кої і церковної влади. Виділялися дві концепції:«богоугодного» воло­даря та князівськогоєдиновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сфор­мулювали ідею «духовного проводу над світською владою»; ідею не­обхідності захисту князем православної віри, сприяння ЇЇ поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи. Концепція князівського єдиновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм представлена Іларіоном і К.Смолятичем). Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній вла­ді князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що Церк­ва повинна слугувати державі та її володареві, охороняючи загально­державний централізм. Досліджує проблему ролі закону та істини в регулюванні поведінки людей. На його думку, установлений Старим Заповітом (Біблії) закон визначає зовнішню поведінку людей, коли вони ще не досягли внутрішнього, духовного вдосконалення. Останнє досягається після того, як людина засвоїть істину, що формулюється Новим Заповітом. Лише пізнання істини, на переконання автора, надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в заміні закону істиною. У контексті цієї тези Іларіон вирішує ряд принципових проблем: • стверджує принцип рівності всіх народів; • обґрунтовує суверенітет влади на всій території руської землі; • висуває як найвищу мету держави ідею забезпечення інтересів усіх підданих; • виступає за забезпечення миру як умови збереження цілісності держави.

«Повість минулих літ», що дійшла до нас у Лаврентіївському та Іпатіївському списках (написана монахами Нестором і Сильвестром у 1113-1116 pp.), обстоює ідею забезпечення єдності руських земель. Вона ідеалізує державний устрій, встановлений київським князем Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і підкоряються великому князю в Києві, засуджує князівські усобиці та народні повстання. Політичну ідеологію Руси відображено в «Руській правді», що була кодексом законів, які формувалися протягом ХІ-ХШ ст. Вони зафіксували зміцнення княжої влади та посилили залежність простого люду від феодалів. Ідея консолідації руських земель і сильної княжої влади з особливим пафосом захищається у видатному художньому творі «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.). Важливе місце в політичній думці Руси належить «Молінню Даниїла Заточника» (XIII ст.). Обґрунтовуючи необхідність єдиновладдя князя, автор цього твору досліджує причини могутності окремих князівств, закликає до виважених політичних рішень, засуджує феодальні усобиці. Він є прихильником середнього достатку, оскільки надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність – злочинність. На думку автора, до княжої ради треба обирати радників не за знатністю (тобто бояр), а за освітою та розумом.

На думку мислителів Київської Руси, народна воля, слабкість ко­трої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, має бути обмежена волею князя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її опіки й заступництва. Водночас роль віча в суспільному житті центральних земель Київської Руси стає не такою помітною, хоча саме за вічем іноді залишається «останнє слово» у вирішенні найважливіших питань державного життя. У критичних ситуаціях, коли саме й виявляється сутність тих чи інших явищ, віче могло не лише радити князеві, вимагати від нього якихось дій, а й, у випадку якщо князь не хотів чи не міг виконувати рішення віча, заміняти його на іншого.