Висновки. Українське народне танцювальне мистецтво завжди привертало увагу професіональних митців

Українське народне танцювальне мистецтво завжди привертало увагу професіональних митців.

В п'єсах українських драматургів в минулому широко використовували співи і танці. В Україні встанови­лася традиція, що драматичні актори неодмінно повинні були вміти співа­ти і танцювати. Багатогранністю та­ланту відзначалися М. Садовський, М. Заньковецька, М. Кропивницький і багато інших корифеїв українського класичного театру. І. Мар'яненко, на­приклад, згадував у своїй статті «Моє життя» про те, що Садовський знав і виконував козачок так, як ніхто за його пам'яті.

Видатні митці українського театру дуже великого значення надавали ма­совим сценам. Насичуючи їх етногра­фічними деталями, вони використо­вували для цієї мети хори, оркестри і танцювальні групи. Українські на­родні танці, потрапивши на сцену театру, ставали невід'ємною частиною театрального видовиська. Підси­люючи національний колорит вистави в цілому, вони допомагали доне­сти ідею твору до глядача. Не втрачаючи своєї народної основи, танці, які використовувались в спектаклі, творчо осмислювались і збагачува­лись. Так українські народні танці поступово ввійшли в повсякденну практику професіонального театрального мистецтва України.

Список використаної літератури

1. «Українські народні танці», вид. «Ми­стецтво», Київ, 1955.

2. «Українські народні пісні», кн. II, К., 1954, стор. 90.

3. П. Демуцький, Українські народ­ні пісні, К., 1954, стор. 71.

4. Українські народні пісні, кн. II, 1954. стор. 100.

5. Н. П. Ивановский, Бальньный танец XVI—XIX веков, Изд-во «Искусство», 1948, стор. 131.

6. Т. Г. Шевченко, Кобзар, К, 1950, стор. 61.

7. «Моє життя», «Червоний шлях», 1936, № 2, стор. 164—165.