Архітектура

Першим містом в Україні, в архітектурі якого виявилися ознаки стилю бароко, став Львів. Хоча в той час там ще панував стиль ренесансу, у місті почали зводити барокові споруди. Одна з них – Костьол єзуїтів (1610-1630, арх. Д.Бріано), який наслідував барокову архітектуру церкви Іль Джезу в Римі (1568-1575, арх. Г.Віньола, Дж.Порта) і водночас був покликаний насаджувати серед українського народу релігійні ідеї уніатства. Пізніше він же був архітектором Петропавлівського костьолу в Луцьку (1616-17, 1619-20), створив проект колегіуму в Острозі (1631-32, не здійснено).

Будівництво барокових споруд у Львові (наприклад, Костьол кармелітів, 1634, арх. А.Покора) співпало із спорудженням ренесансних ансамблів (наприклад, Успенського братства). У ряді будівель, зокрема в меморіальних каплицях, створених на замовлення міщанства, часто співіснують барокові риси з ренесансними. Так, в Каплиці Кампіанів (1619, арх. П.Римлянин, В.Капінос, скульптори А.Бемер і Г.Горст, Львів) загалом ренесансний задум споруди порушується скульптурним декором фасаду в стилі бароко. А в Каплиці Боїмів (160-1615, арх., імовірно, А.Бемер, скульптори Я.Пфістер, Г.Шольц) переважають ранньобарокові маньєристичні тенденції, характерні для мистецтва Нідерландів і Німеччини. Андрій Бемер (ІІ пол. 16 ст. – б. 1626) був відомим українським архітектором і скульптором, барокові риси привносив у декоративне скульптурне оздоблення багатьох споруд (аттик, картуші, рельєфи), зокрема і в Костьолі Бернардинців у Львові (1613-1621). Більш пізні споруди, зокрема Підгорецький замок з палацом на Львівщині (1635-1640, арх. А.дель Аква, за участю інженера Г. де Боплана) поєднав у собі ознаки італійського фортифікаційного мистецтва і французької палацової архітектури з типовою для неї стриманістю і логічністю форм. Примхливо переплелися барокові і ренесансні елементи в будівлі Королівського арсеналу у Львові (1639-1644, арх. П.Гроздицький), в якій переважає світський характер архітектурного образу.

Національно-визвольний рух в Україні у І пол. 17 ст. ішов під впливом боротьби релігійних ідей православ’я і католицизму, що позначилося й на архітектурі культових споруд.

В архітектурі, зокрема Лівобережної України, почали особливо культивуватися традиції давньоруського мистецтва, багато уваги приділялося реставрації церков періоду Київської Русі. Проте звернення українських митців до середньовічних ремінісценцій проходило у контексті тогочасних досягнень західноєвропейської культури, яка віддавала перевагу стилю бароко. Це позначилося, зокрема, на реставраційних роботах, які проводив у Києві Петро Могила (Софійський монастир, 1633-1647, арх. А Манчіні; церква Спаса на Берестові, 1644). Імпозантну величність барокових споруд також використано в будівництві безкупольної Іллінської церкви (1653) в резиденції Б.Хмельницького у Суботові. Відродження в українській архітектурі тетраконхового (трьохнефного) храму не тільки дало змогу підкреслити притаманну Давній Русі п’ятибанність, а й створити мальовничий ансамбль баштоподібних об’ємів із своєрідним пластичним ефектом (Успенська церква в с.Низкиничах на Волині, 1638).

З ІІ пол. 17 ст. бароко стає визначальним стилем української архітектури. На приєднаних до Росії землях бароко набуло оригінальних форм, які розробляли поряд з місцевими будівничими російські та іноземні архітектори.

На Лівобережній Україні і в Києві, що одержали нові соціально-економічні імпульси для свого розвитку, утверджувалась перемога українського народу в національно-визвольній боротьбі 1648-1654 рр. будівництвом нових мурованих культових споруд. В них поєдналися традиції народного дерев’яного будівництва, де найяскравіше втілилися риси української архітектури й естетики, з творчими здобутками російської архітектури. Будівлі вражають великою кількістю композиційних і конструктивних рішень, в яких переважає тенденція до мальовничості споруди, нетрадиційних ефектів інтер’єрів. Композиція хрестово-купольного храму дещо переосмислюється: башти уподібнюються до ризалітів (ризаліт (італ.) – частина будинку, що виступає за основну лінію фасаду), разом з трансептом вони ніби порушують монолітність колони; фронтони, карнизи, портали надають спорудам нового вигляду (Микільській військовий собор у Києві, 1690-96, арх. Й.Д.Старцев, зруйновано 1935).

Трансформація в мурованій архітектурі об’ємних і планово-просторових принципів дерев’яних храмів дала змогу об’єднати три, п’ять, дев’ять (найчастіше гранчастих) об’ємів, які увінчували три, п’ять, дев’ять грушоподібних куполів. Більшість таких споруд мали хрестоподібний план.

Стриманий скульптурний декор кін. 17 ст. поступається ошатному декору 18 ст. У цей період було створено своєрідні храми, що являли собою хоч і надзвичайно різноманітну, проте одно-стильову архітектуру. Їхні фасади вражають грою розчленованих мас, які то чітко виступають, то, навпаки, ховаються. Водночас внутрішній простір, навпаки, відзначається цілісністю і бездоганним освітленням. Стрункі і величні собори відігравали велику роль у містобудуванні (Катерининська церква у Чернігові, 1715; Георгіївський собор Видубицького монастиря у Києві, 1696-1701). Зовні масивні і міцні, вони мали складне рішення інтер’єрів (Троїцький собор Густинського монастиря, 1674-76; Миколаївський собор у Ніжині, 1668).

У мурованій архітектурі зодчі використовували систему заломів, яка в дерев’яному будівництві допомагала вирішувати конструктивне завдання надати храму національної неповторності (Покровський собор у Харкові, 1689). Водночас під впливом стилю бароко змінилася і сама дерев’яна архітектура: у тридільних храмах з’явилися вигадливі композиції з криласами намети (шатра) було замінено бароковими банями (Собор Св.Юра у Дрогобичі, кін. 15 – поч. 16 ст.; перебудова 1678).

Значних змін зазнала цивільна мурована архітектура. Будинок полкової канцелярії у Чернігові (т.зв. будинок Якова Лизогуба, 90-ті рр. 17 ст.) набув рис бароко за рахунок майже скульптурного декору, архітектурні елементи якого позичено з російського зодчества 17 ст. і української дерев’яної архітектури.

В українських землях, які залишилися під владою шляхетської Польщі, католицька церква прагнула утвердити свої ідеологічні позиції будівництвом костьолів, зокрема єзуїтських: Костьол домініканців у Жовкві (1655), Миколаївський костьол ордена тринітаріїв у Львові (1735-1745). Оформлення фасадів споруд такого типу було у дусі архітектури поч. 17 ст., тобто виглядало вже анахронізмом, але їх інтер’єри декоровано в стилі пізнього бароко – рококо.

У 30-50-ті рр. 18 ст. бароко в Україні досягло найбільш синтетичних форм. Масштабне будівництво на Лівобережній Україні і в Києві стверджувало нову урбаністичну естетику.

У Києво-Печерській Лаврі 1731-1744 рр. замість дерев’яної зведено нову величну муровану дзвіницю (арх. Ф.Васильєв, Й.Шедель). Вона стала не тільки урочистою домінантою монастирських будівель, але й відігравала вагому роль в організації силуету міста з боку Дніпра. Стилістичну єдність Лаври створено будівництвом нових споруд – келій, друкарні і оформленням декору давньоруських храмів – Троїцької надбрамної церкви (поч. 12 ст., перебудова 1722-29), Успенського собору (1073-78; реставрація 1723-29). Їх тиньковані стіни було прикрашено ліпним орнаментом, різьбленими віконними наличниками, криволінійними фронтонами, живописом у декоративних картушах (картуш – скульптурна (ліпна) або графічна прикраса у вигляді декоративно обрамленого щита чи пів-розгорнутого сувою, на яких містяться написи, герби, емблеми тощо), майоліковими розетками. Так само було перебудовано й ансамбль Софійського монастиря: відбудовано Софійський собор (1685-1707), споруджено трапезну, консисторію, будинок митрополита, браму Заборовського (1746-48, арх. Й.Шедель), завершено будівництво дзвіниці (1744-48, арх. Й.Шедель), що стала головним акцентом не тільки обителі, а й усього Верхнього міста. Багато декоровані стіни дзвіниці з дещо важкуватою урочистістю демонстрували типовий арсенал барокових ліпних прикрас – герби, символи християнства, античні алегорії, гірлянди рослинних орнаментів тощо.

Принципово змінилися й інтер’єри відновлюваних храмів: заново був переписаний монументальний живопис, встановлено нові іконостаси, що принципово трансформувало організацію внутрішнього простору.

Яскравим прикладом українського бароко є Спасо-Преображенська церква в с. Великих Сорочинцях Полтавської області (1732-34). В її архітектуру було вкладено концепцію, яка поєднує ідею храму – свято Преображення і усипальниці – мавзолею гетьмана Данила Апостола. В декорі також простежуються теми божественного світла і повсякденності буття, яке виступає в бароковій антитезі з мотивом вічності життя. І фасад, і інтер’єр. Включаючи різьблення іконостаса і живопис ікон, підпорядковані складному задуму будівлі.

У середині 18 ст. бароко в архітектурі вступило в нову фазу – рококо. У 50-70-х рр. В Україні створено ряд архітектурних шедеврів. Органічно вписаних в забудову і ландшафт. Їх створили представники різних архітектурних шкіл (української, російської, австро-чеської). Але всі вони мають багато спільного. Легкі й витончені, парадні й ефектні, зі сходами, терасами, балюстрадами, вазами, оздобленими примхливим декором, вони несуть у собі певні космополітичні особливості пізнього бароко. Серед авторів цих споруд – архітектор Ф.Б.Растреллі (Андріївська церква у Києві, 1749-1754, будівництвом керував архітектор І.Ф.Мічурін), А.В.Квасов (Собор Різдва Богородиці у Козельці Чернігівської області, 1752-1763), Й.Баптіст (прелбраженський собор Мгарського монастиря на Полтавщині, 1684-1692).

Визначним зодчим українського бароко на Київщині був І.Г.Григорович-Барський, його творчості притаманні різні композиційні прийоми, мальовнича пластика фасадів, вишуканий декор (Покровська церква, 1766-1772, церква Миколи Набережного, 1772-75, обидві – у Києві). У творчості архітектора Б.Меретина, який працював у Галичині та на Поділлі, найповніше проявився синтез архітектури і скульптури: Собор Св.Юра у Львові (1744-1770), ратуша в Бучачі Тернопільської області (1751), костоли в м.Городенці Івано-Франківської області (1743-1760), у селах Наварії (1739-1748) і Годовиці (1751-58) Львівської області. Витончені силуети його споруд сповнені руху, мають несподівані ракурси, бездоганний малюнок декоративних деталей. До цього ж напряму в архітектурі належать споруди архітектора Г.Гофмана і П.полейовського (Успенський собор у м.Почаєві Тернопільської області, 1771-1783), П.Гижицького (ансамбль колегіуму в Кремінці, 1731-1743). Класичними тенденціями відмічена творчість інженера Яна де Вітте (костьол домініканців у Львові, 1749-1964; керував будівництвом М.Урбаник, згодом – К.Мурадович, І.Фесінгер). У ньому своєрідно переплелися риси пізнього і раннього бароко, пов’язані з творчістю італійського архітектора А.Палладіо.

Українське бароко.