Скульптура

В І пол. 17 ст. порівняно з попереднім періодом скульптура наповнювалась новим змістом, якісно змінювалась за пластичним вирішенням, художнім рівнем і своєю функцією. Насамперед її характеризував найтісніший зв’язок з архітектурою, що по суті активізувала розвиток пластики, яка в свою чергу стала не лише необхідним доповненням архітектури, а й вагомим аргументом для ї стильового уточнення. Скульптура на фасадах і в інтер’єрах будівель відбивала складні програми клерикального (у вівтарях, іконостасах), а також світського характеру (надгробки). Незважаючи на те, що ідеї католицизму і православ’я вступили у протиборство, у мистецтві, що слугувало їм, простежуються стилістичні взаємовпливи обох релігійних напрямів. Це виявлялося в риторичному задумі кожного ансамблю, у використання спільних композиційних і декоративних рішень, прийомів. Так, фасад каплиці Боїмів у Львові побудовано за принципами українського іконостаса; грандіозний скульптурний ансамбль споруди (скульптор Г.Шольц) дещо перегукується з іконами із зворотною перспективою. Водночас декоративне оформлення вівтарів було асимільовано українськими різьбярами в іконостасах (різьблення Святодуховської церкви іконостаса в м Рогатині Івано-Франківської обл., 1649-1650).

Визначним представником мистецтва раннього бароко в Україні виступає вроцлавський скульптор Я.Пфістер. Створені ним надгробки Синявських в м.Бережанах (тепер Тернопільська обл.), Боїмів у Львові, Я.Даниловича в Олеську (тепер смт Львівської обл.) розкривають ідею вічного спокою за допомогою контрасту між статичними фігурами померлих та динамікою архітектурної композиції, життєвістю алегоричних персонажів. Скульптор широко звертається до типових для бароко символіки, ефектів освітлення, живописних можливостей поєднання різних матеріалів. Крім мармуру, в скульптурі того часу широко використовувалися стукко, алебастр. Надгробні пам’ятники переважно виражають ідею шляхетної винятковості, соціальної гордині, яка не схиляється навіть перед лицем смерті. Як і в епоху Ренесансу, в бароко переважає лицарський ідеал (портрет Адама Киселя в Успенській церкві в с.Низкиничах Волинської обл., б. 1683).

У ІІ пол. 17 ст. продовжують створювати епітафії та надгробки, пов’язані з іменами великих магнатів, представників королівських та шляхетних родів, знатного духівництва (реставрація феодалізму на землях Речі Посполитої зменшила вплив міщанства). В деяких з них можна помітити епігонство, відголоски схоластичних ренесансних форм (надгробок архієпископа Я.Тарновського в кафедральному соборі у Львові, скульптор О.Прохенкович, 60-ті рр. 17 ст.), а також відголоски маньєризму та наївного реалізму (епітафії С.Вижицького в костьолі бернардинців у Львові, 1680; А.Жураковського в церкві с.Пацики Львівської обл., 1692).

Мистецтво примітиву, що поширилося по всій території України, мало вплив і на монументальну скульптуру, яка прикрашала ренесансні споруди і по-бароковому переобтяжувала їх конструктивно чіткі та раціональні фасади (Богоматір, святі Мартин, Станіслав, Костка, на “Чорній кам’яниці” у Львові, 1675-77, аттик на будинку Корнякта у Львові, кін. 70-х рр. 17 ст.).

Дещо класицистичні за формою, але барокові за своїм задумом твори гданського майстра А.Шлютера – надгробки Яна Собеського та Я.Даниловича (1692) в королівській резиденції Яна Собеського у Жовкві.

У 80-х рр. 17 ст. велику роль в оздоблені інтер’єрів будівель відігравало декоративне різьблення, в якому широко використовували рослинні мотиви – витончений вигин аканта, лаврові вінки, грона винограду, розетки, пальмети, картуші тощо (каплиця Трьох святителів і “чорна кам’яниця” у Львові, костьол у м. Жидачеві Львівської обл. та ін.).

Найчіткіше всі характерні риси бароко виявилися в скульптурі епохи рококо. На відміну від вишуканої, декоративної західноєвропейської скульптури українська пластика сповнювалася глибокою образністю, емоційністю, що у поєднанні з архітектурою створювало яскраве видовище. Ознаки рококо головним чином виявились у дещо грандіозній елегантності алегоричних постатей, іноді в афектованому жесті, складках тканин. Найтиповіша пам’ятка того часу – ансамбль собору Святого Юра у Львові (1745-1770), у створенні якого, крім архітектора Б.Меретина, брав участь ряд львівських скульпторів – Пінзель, С.Фесінгер, Ф.Філевич, М.Філевич та інші. Як і в інших католицьких храмах та уніатських церквах, вівтар тут відзначається палацовою пишністю. У творчості деяких львівських скульпторів цього періоду (М.Полейовський, Я.Оброцький) помітний перехід від рококо до класицизму.

На стінах київських будівель декоративна барокова скульптура не тільки виконувала виразну геральдико-емблематичну роль (рельєфи архангела Михаїла на ратуші, у Михайлівському Золотоверхому монастирі), але й була органічною складовою їхніх інтер’єрів. Незважаючи на те, що скульптури створено в середині 18 ст., вони не позбавлені рис рококо.

17-18 ст. – період інтенсивного розвитку українського високого іконостаса, що являв собою синтез мистецтв, об’єднуючи архітектуру, різьблення, живопис, пізніше скульптуру, а також ювелірне мистецтво. Майстри українського іконостаса чутливо реагували на всі етапи розвитку стилю бароко, виявляючи високий професіоналізм архітектурно-декоративних рішень. Виконані на замовлення духівництва, козацтва, а також селянських громад, іконостаси прикрашали муровані чи дерев’яні храми і були вищим виявом їхньої ідеї.

У І пол. 17 ст. стримане різьблення іконостасів було підпорядковане ренесансно-раціональній архітектурі. З середини 17 ст. ускладнена архітектонічна композиція іконостаса набула пластичних форм, в яких підкреслено такі елементи, як портал царських врат, архівольти, карнизи, колони, картуші, поліхромна в’язь рельєфних орнаментів на всіх конструкціях (іконостаси Святодухівської церкви в Рогатині, 1649-1650; церкви Юра в Дрогобичі, 1658-1666). Змінюється і характер царських врат: в них різьблення починає домінувати над живописом, а з поч. 18 ст. з’являються рельєфні фігуративні зображення (карбовані срібні врата Борисоглібського собору в Чернігові, дерев’яні різьблені врата Троїцької церкви у Жовкві).

На межі століть архітектурний образ іконостаса набуває барокових форм за рахунок фронтонів, волют, пишної орнаментики (т.зв. Богородчанський іконостас із Манявського скиту, 1698-1705). З 30-х рр. 18 ст. він перетворюється на динамічну композицію з вигнутими ярусами, глибоким ажурним позолоченим різьбленням. Ікони намісного ряду оздоблюють хитросплетінням рослинних орнаментів, мотиви яких різьбярі брали з місцевої флори (Преображенська церква в с.Великих Сорочинцях, 1732-34).

Рококо закликало до життя два типи художніх вирішень іконостасів. Перший тип виник під впливом творчості Ф.Б.Растреллі (іконостас Андріївської церкви у Києві, 1752) і поширився у 60-х рр. – іконостаси Преображенського собору Мгарського монастиря (1762-65), скульптор С.З.Шалматов; Хрестовоздвиженської церкви Києво-Печерської лаври (1769). Другий тип виник на противагу католицькому бароко, і тому має пишне рокайлеве різьблення, поєднане з круглою та горельєфною скульптурою (іконостас Покровської церкви в м Ромнах Сумської обл., 1768, скульптор С.З.Шалматов).