Живопис

У І пол. 17 ст. барокові тенденції в малярстві ще мало відчутні. Поряд з релігійними розвиваються світські жанри – портрет, історико-батальний. Домінуючим в українському мистецтві залишився живопис, в якому суттєво змінився образний лад під впливом ренесансних і маньєристичних форм. Фігуру на іконі зображували реалістично. На основі знань пластичної анатомії, відповідно писали драпірування, тканини. Але у празникових і страсних сюжетах художники часто орієнтувалися на західноєвропейську іконографію, джерелом якої були німецькі та голландські гравюри. При цьому іконопис зберігав багато староруських ознак (золоте тло, поруч з прямою – зворотна перспектива) жанрів. Помітний вплив на іконопис мав зв’язок між народними і високопрофесійними митцями. Дидактизм і моралізаторство все ж можна вважати одними з ранніх ознак бароко. Високий іконостас, який поширився в той час, виконував важливу теологічну функцію: майже кожен зведений ансамбль мав свою ідейно-художню програму, зображення на іконах та супроводжувальні тексти були полемічно загостреними і відображали потреби національно-визвольної боротьби (іконостаси церков П’ятницької, І пол. 17 ст.; Успенської, 1630-38, художники Ф.Сенькович, М.Петрахнович, обидва – у Львові).

Інтерес до побутових деталей та міщанського костюму, який виник в іконописі (ікона “Вітхозавітна трійця” в іконостасі Святодухівської церкви у Рогатині, 1650), був своєрідною трансформацією тенденцій західноєвропейського бароко.

Найменш чітко стиль бароко виявився в портреті, де ренесансний гуманізм пригнічувався панегіричністю, схематичною умовністю, зовнішньою декоративністю, які визначили пізніше його бароковий характер, -- портрети Сизігмунда ІІІ (ймовірно, Я.Богушович, 1611), К.Збаразького (невідомий художник, 1622). Композиції деяких зображень нагадували кінний живописний портрет(хоругва з портретом сина Б.Хмельницького – Тимофія, серед. 17 ст.).

Під впливом мистецтва бароко в живопису України розвивалися історичний та історико-батальний жанри. Картини панегіричного характеру, які прославляли королівську династію і магнатство, їх експансіоністську політику, виконували художники при королівських дворах. Відтворення на грандіозних полотнах битв претендували на документальну грунтовність (“битва під Клушино”, Ш.Богушовича, 1620). Особливо панегіричним було втілення образу польського короля Яна Собеського, кінний портрет якого вводився в кожну панораму битви (“Битва під Віднем” і “Битва під Парканами”, М.Альтамонте, обидві – кін. 17 ст., кафедральний костьол у Жовкві). Як апофеоз королівської влади, ці твори художніми засобами підкреслювали серед воїнства особу короля. Для монументального живопису були характерними символіка та алегорія (розписи плафону, присвячені гетьману С.Конецпольському, в Підгорецькому замку, 17 ст.).

Монументальний живопис ІІ пол. 17 ст. – поч. 18 ст. зберігся головним чином у дерев’яних церквах. Риси бароко в ньому відчутні в прагненні до дидактики, у створенні складних концептуальних програм, у підкресленні теми покаяння. На межі 17 і 18 ст. ця тенденція зростає. Живописців все більше надихає ораторська, полемічна література, оповідне трактування релігійних сюжетів, зображення своєрідних топографічних карт на стінах (розписи церкви Юра, 1651-1678, 1711-14, та Воздвиженської церкви, 1672, обидві – у Дрогобичі).

Зв’язок живопису з поетикою української літератури бароко, його проповідницького жанру, помітний в класичній пам’ятці київської школи монументального живопису – розписі Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври (1732-34). В храмі 12 ст. художники створили злагоджений ансамбль зрілого бароко, своєрідно переосмисливши досвід західноєвропейського монументального мистецтва. Ілюзіонізм живопису ніби подолав розміри невеликої церкви, створивши в ній нові просторові ефекти, перспективи. Грандіозні інтер’єри з колонами, ідилічні краєвиди, небо з хмарами й ангелами дематеріалізували стіни й склепіння. Безліч композицій розмістилася не тільки на лопатках стовпів, а й у заглибленнях між ними. В ансамблі панує пафос, барокова мажорність, посилена позолоченим різьбленням іконостаса і мальовничістю ікон. Незважаючи на релігійну тему, навіть на драматизм окремих сюжетів, живопис у монастирській церкві викликає почуття радості буття. Воно – у життєстверджуючих образах святих (у тому числі й великомучеників), соковитих орнаментах, гірляндах плодів, у всій мальовничості дійства, яке дещо театрально розгорнуто на стінах і склепіннях. Живопису підпорядковані навіть прикрашені пейзажами меблі, розписані двері.

Національно-визвольний рух, в якому важливу роль відігравало козацтво, відображено і в стінопису. Портрети П.Конашевича-Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Самойловича та ін. зображено на стінах Успенського собору Києво-Печерської лаври (17 ст.), Троїцького собору Густинського монастиря (1675) та ін.

З початку 18 ст. католицька та уніатська церкви посилили в костьолах пропагандистський характер живопису, відродивши ілюзорність малярства 17 ст. Містичні композиції як теологічний коментар католицизму були підключені до театралізованого літургічного обряду. Художники звернулися до алегорії, барокової емблематики, коментували абстрактні поняття релігії. Архітектура, внутрішній простір костьолів разом з живописом створювали єдину ефемерну сценографію, побудовану за принципом обов’язкової ієрархії сюжетів. Серед характерних сюжетів – апофеози святих: розписи костьолів єзуїтів (1742, Ф. і С.Екштейни), кармелітів (1730, Дж.Педретті), бернардинок (1738-1740, В.Мазуркевич), усі – у Львові; бернардинок у Кристинополі (1758), домініканців у смт Підкамені Львівської обл. (1766) і Тернополі (1776-79), кафедрального собору у Львові (1728, усі __ С.Строїнський).

Зберігаючи давньоруські архітектурні принципи щодо організації внутрішнього простору, українські дерев’яні церкви у своєму стінописі зазнали лише деякого впливу мистецтва рококо. У розписах з’явилися алегоричні сюжети (Зачатіївська церква в с.Висло боках Львівської обл., 1763), медальйони, манірні образи мучениць (церква с.Параскеви в с.Олександрівці Закарпатської обл.., 1799, С.Теребельський).

У ІІ Пол. І наприкінці ХУІІ ст.. бароко було своєрідно відображено в українському іконописі та портреті, які стилістично пов’язані між собою. Оволодівши реалістичними засобами зображення людини, перспективою, краєвидом, художники в іконі зберегли традиційні риси релігійного живопису. Втручання західноєвропейської іконографії в сюжети на теми “празників”, “страстей”, “п’ятидесятниць” не призвело до істотних змін у змісті іконостаса. Протягом багатьох віків церква зберігала ті самі жанрові форми в ярусі “Моління”, в намісних іконах Богоматері з дитиною і Христа-Пантократора, хоч образи святих, Марії, Христа вже писали із знанням пластичної анатомії, а їх одяг – відповідно до реалістичної пластики драпірування.