Палімпсест

Коли в монастирях був папірусу брак,

Ченці з рукопису старе письмо змивали,

Щоб написати знов тропар або кондак,

І палімпсестом той рукопис називали.

Та диво! час минув – і з творів Іоанна

Виразно виступав знов твір Арістофана.

Кохана! Це душа моя – той палімпсест.

Три роки вже тому твій образ чарівний,

І усміх лагідний, і голос твій, і жест –

В душі я записав, зворушений, щасливий…

І хоч виводив час на нім своє писання,

Твій образ знов повстав і з ним моє кохання!!

Одеса – Київ, у потязі, 1903 р.

Ні, не забув…

Ні, не забув я, люба зірко,

З свого чуття і з пам'яті не збув…

Хоч як було на серці гірко‑гірко,

Ні, не забув тебе я, люба зірко,

Ні не забув.

Хоч добре знав, що все пішло намарне,

Що враз з тобою все я потеряв, –

Все те розкішне і принадно гарне,

Хоч добре знав, що все пішло намарне,

Хоч добре знав…

Проте кохав, кохав до божевілля!…

Ківшами сліз я жаль свій заливав,

А жаль той ріс, буяв, як чад похмілля…

Проте кохав, кохав до божевілля.

Проте кохав!…

Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний,

Він серце бив на часті, мов рискаль,

А в іскрах сяв там образ твій коштовний…

Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний,

Ох, жаль, той жаль…

Так рік минув, та не минули муки.

Бодай би вже востаннє спалахнув

І згас огонь кохання та розпуки…

Так рік минув, та не минули муки…

Так рік минув…

Чернігів, 1905 року

Вороний М. Поезії. Перекази. Критика. Публіцистика. – К., 1996. ‑ С. 125–126.