Міжнародна діяльність екзильного уряду УНР

2І.ХІ.1920 р. на еміграцію вийшов державний центр УНР у складі уряду, Директорії, армії УНР та державних установ з їх службовцями. Невдовзі обставини склалися таким чином, що центр зазнав реорганіза­ції й звівся до невеликого за складом екзильного уряду УНР, підпорядкованого С.Петлюрі, а потім його наступникові А.Лівицькому. ДЦ УНР змушений був залишити власну територію, маючи всі ознаки легітимності, тобто законності як з погляду українських юридично-правових ак­тів, так і міжнародного права.

На першому етапі, що тривав до кінця 1922 р., екзильний уряд УНР жив надіями на швидкий поворот в Україну й спрямовував свої зусилля у цей бік. Він ще мав союзницькі відносини з Польщею й навіть після підписання Ризького договору його дипломатичні представництва офіцій­но діяли в ряді європейських держав (у Румунії - до 1924 р.). РНК ра­дянської Росії, маючи на меті нейтралізувати діяльність дипмісії УНР в країнах найбільшого скупчення української еміграції, погодився на заснування у ряді таких країн повноважних представництв радянської України. В результаті у 1921-1922 рр. послів УНР: у Польщі - Л.Михайліва, у Німеччині - Р.Смаль-Стоцького, в Австрії - Г.Сидоренка, у Чехословаччині - М.Славінського замінили відповідно повпреди УСРР О.Шу­мський, В.Аусем, Ю.Коцюбинський та М.Левицький.

Смуга міжнародного визнання СРСР і УСРР привела до серйозної кризи в екзильному уряді, переходу його на нелегальне становище і втрати офіційного статусу дипломатичними місіями УНР. З погляду між­народного права екзильний уряд став політичним центром, що символі­зував ідеали незалежності Української держави 1917-1920 рр.

З середини 20-х рр. у зовнішньополітичній діяльності екзильний уряд зосередився на інформаційно-пропагандистській праці в Лізі На­цій та в товариствах сприяння цій організації з метою критики біль­шовицької влади, викриття злочинів сталінського режиму і здобуття прихильного ставлення до ідеї відродження української державності; захисті прав українських емігрантів в спеціалізованих організаціях Ліги Націй; співпраці з представниками інших бездержавних народів з території СРСР в рамках т.зв. прометеївського руху, зацікавленні українського населення в Польщі, Чехословаччині та Руму­нії; участі в організації наукового, громадського й культурно-освітнього життя української еміграції.

Зовнішня політика екзильного уряду була представлена двома його осередками - паризьким (дипмісія О.Шульгіна) і варшавським (анг­лосаксонської орієнтації, Р.Смаль-Стоцький). Орієнтація на західні демократії базувалася на концепції, щораніше чи пізніше між ними й СРСР дійде до збройного конфлікту, вислід якого буде сприятливим для постання незалежної держави в дусі УНР.

Найактивнішою діяльність екзильного уряду була в Женеві, де пе­ребувала Ліга Націй і постійні делегати країн-членів цієї міжнарод­ної організації, найчастіше сюди приїздив з Парижа МЗС О.Шульгін, який був спеціально призначений представником УНР до Ліги Націй, а в 1928 р. увійшов до Консультативної ради - дорадчого органу при Вер­ховному комісаріаті в справах біженців. Неодноразово під час асамб­лей Ліги Націй та засідань її Ради до Женеви прибували В.Прокопович і Р.Смаль-Стоцький. За підписами Шульгіна і Прокоповича на ім'я го­лови асамблеї чи її Ради надсилались меморандуми, листи і заяви з приводу тих чи.інших питань, що їх розглядало міжнародне співтовари­ство і які стосувались України.

Наприклад, у вересні 1930 р. був висланий меморандум з приводу відомого проекту тодішнього МЗС Франції А.Бріана про створення Євро­пейської федерації. Відзначивши переваги "тіснішого зближення євро­пейських держав", екзильний уряд заявляв: "цілком ясно, що Україна, як тільки звільниться від окупантів, відновить своє бажання бути прийнятою до Ліги Націй і побажає так само належати до Європейської федерації". Далі в меморандумі говорилось про ту важливу роль, яку могла б відіграти вільна Україна в проектованій федерації з економі­чного погляду. Як доповнення до меморандуму було розповсюджено ряд заяв з протестами проти можливого прийняття до федерації СРСР й УСРР.

Показовою під цим кутом зору була й нота Шульгіна, подана на ім'я голови міжнародної конференції з питань роззброєння (Женева, лю­тий 1932 р.). Розпочинався цей документ протестом проти "узурпації прав української нації", яку самочинно взялись представляти на кон­ференції делегати СРСР, у той же час екзильний уряд УНР висловлював підтримку зусиллям щодо обмеження і зменшення озброєнь, "Ми сподіва­ємось також,- апелював він до міжнародної громадськості,- що справж­ній і остаточний мир між великими європейськими націями поставить на­решті на порядок дня міжнародного життя - проблему і України, як та­кож і всіх інших народів, що їх поневолено совітською Росією”. В ноті містилась вимога, щоб "та держава, яка збройною силою тримає Україну у Стані окупації і якої представники водночас засідають на цій кон­ференції... вивела свої війська з нашої землі". Того ж року голові асамблеї Ліги Націй та всім делегаціям були направлені листи у спра­ві примусової праці в СРСР.

У липні 1933 р. в листі на ім'я голови міжнародної економічної конференції в Лондоні екзильний уряд УНР вислав свою пропозицію щодо шляхів подолання світової економічної кризи й принципів міжнародно­го економічного співробітництва. Одну з необхідних умов вирішення першого завдання він вбачав у "розв'язанні" СРСР, оскільки надії на мирну еволюцію "деструктивного" радянського режиму "не виправдовують­ся". Торкаючись другої проблеми, екзильний уряд стояв на тій принци­повій засаді, що очікувана ним допомога від західних країн у відрод­женні незалежної Української держави аж ніяк не може пов'язуватися з ущемленням її суверенітету, зокрема, економічного.

Необхідно також відзначити активні заходи екзильного уряду пе­ред Лігою Націй, іншими міжнародними організаціями та світовою гро­мадськістю у зв'язку з голодомором з Україні 1932-1933 рр. Ще в лип­ні 1933 р., одержавши перші звістки про голодомор, президія Головної української еміграційної ради в конфіденційних листах оповістила про нього Лігу Націй та Міжнародний Червоний Хрест і випустила Французь­кою мовою відозву до низки міжнародних гуманітарних організацій із закликом прийти на допомогу голодуючим. 27.09.1233 р. Шульгін наді­слав лист до Ліги Напій, у якому прохав: 1) прийняти.необхідні міри, щоб перешкодити вивіз хліба з СРСР, у дійсності з України; 2) орга­нізувати анкетну комісію, яка б могла на місці встановити розміри не­щастя; 3) організувати міжнародну поміч голодуючим в Україні". У цьо­му ж листі вказувалось і на причини голоду, зокрема, на головну з них - насильницьку колективізацію. Питання це мало певні наслідки: на од­ному із засідань Ради Ліги Націй представник Норвегії Мовінкель пору­шив питання про голод в Україні, а комітети допомоги голодуючим в Па­рижі та Відні очолили такі відомі особистості як генерал Арріс та архієпископ Інніцер.

Дипломатичні демарші екзильного уряду УНР у Лізі Націй тривали аж до кінця 30-х рр. Наприклад, у 1935 р. він протестував проти прий­няття до цієї організації СРСР. Пізніше екзильний уряд подав до Ліги Націй ноту з приводу введення у дію радянської конституції 1936 р., яку розцінив як "насильне нав'язування Україні законів, в розробленні і в ухвалі яких український народ неприймає участі через свої вільно обрані законодатні органи".

Міжнародна діяльність екзильного уряду здійснювалась і через Ук-

раїнське товариство прихильників Ліги Націй, котре постало ще в 1920 році у Відні на позапартійній основі з метою підтримки Ліги Націй "як органа співробітництва народів на основах міжнародного права, як оста­точного арбітра для вирішення міжнародних справ і як найвищої устано­ви для знищення несправедливості та насильства, котрі загрожують світовому мирові". Першим його головою був С.Шелухін, якого невдовзі з змінив З.Кедровський, у червні 1922 р. воно було прийняте як рівно­правний член до Міжнародної унії товариств - прихильників Ліги Націй, куди входили на той час представникуи від понад 50 держав. Українські представники брали участь у роботі виконавчих органів Міжнародної унії в Празі й Будапешті, їх виступи концентрувались навколо ідеї відновлення української державності. У 1933-1938 рр. О.Шульгін навіть займав становище голови Міжнародної унії.

Іншими каналами встановлення зв'язків із західними, зокрема французькими, політиками стали комітет "Франція-Схід" та Клуб украї­нознавства, що діяли в Парижі. В середині 20-х рр. до комітету „Франція-Схід", що об'єднував визначних французьких політиків і дипломатів, вступили І.Токаржевський-Карашевич, І.Косенко, О. і М. Шульгіни, М. Шумицький. Час від часу вони виступали з лекціями на засіданнях ко­мітету йдрукувались на сторінках його бюлетеню. Наприклад, О.Шульгін 5.12.1932 р. виголосив доповідь на тему "Спадщина Російської ім­перії і визволення пригнічених народів". Клуб українознавства був створений 1930 р. для поширення знань про Україну й український національний рух серед французів, його очолював проф. Ферран, а гене­ральним секретарем був І.Токаржевський-Карашевич.

Аналогічну установу - Болгаро-українське товариство - було засно­ване завдяки ініціативі представника екзильного уряду УНР в Софії М.Паращука, очолив його визначний учений Б.Арнаутов. У 1932 р. за участю О.Шульгіна товариство влаштувало урочисте відкриття пам'ятника М.Драгоманову в Софії, яке перетворилось у величну болгаро-українську маніфестацію. На зборах Болгарської АН, де М.Арнаудов та Шульгін виголосили доповіді, була присутня вся еліта болгарського сус­пільства.

Характеризуючи працю екзильного уряду УНР на міжнародному полі, не можна не згадати участі О.Шульгіна в діяльності Міжнародної дип-ломатичної_ академії у Парижі. Зокрема, в "Дипломатичному словнику" - органі академії він вмістив свою довідково-історичну статтю про Ук­раїнську державу." Обов'язки МЗС екзильного уряду ІПульгін поєднував з постом генерального секретаря Українського академічного комітету, що виник у Празі в 1925 р, він відіграв важливу роль у прийнятті цього комітету в липні 1926 р. до Міжнароднії комісії інтелектуальної співпраці при Лізі Націй. У міжвоєнний період ця Комісія була чи не найавторитетнішою міжнародною науковою організацією.

Р.Смаль-Стоцький, що відповідав за англосаксонський напрямок народної політики екзильного уряду УНР, одержав добру нагоду для виконання цієї місії під час свого наукового стажування у Великобри­танії в І923-І924 рр. І пізніше він досить часто навідувався до Лон­дона з лекціями та політичними доповідями, зокрема 26.06.1936 р. ви­голосив у британському Королівському інституті міжнародних відносин доповідь на тему "Стремління національностей в СРСР".

Серед тодішніх англійських політиків, що проявляли інтерес до ук­раїнської справи, були лорди Дікінсон і Ноель-Бакстон, парламентарі

Дж.Гілс і Дж.Мандер, вищі офіцери армії Дж.С.Веджвуд, С.Л.Малон, жур­налісти Л.Лотон і Е.Амменде. За їх допомогою вдалося створити Англо-український комітет, його заходами І935 р. була видана брошура "Укра­їнське питання і його значення для Великобританії", у 1936 р. з'яви­лася документальна книга Амменде "Людське життя в Росії" (з передмо­вою лорда Дікінсона), де грунтовно порушувалося питання голоду на Україні. Лише з січня до травня 1936 р. англійські часописи опублікува­ли понад 280 статей, дописів і згадок про Україну. У лютому 1939 р. Лотон виступив з доповіддю "Україна - найбільша проблема Європи" на за­сіданні Близько- і Середньосхідного товариства в Лондоні.

Р.Смаль-Стоцький докладав активних зусиль, щоб зацікавити україн­ськими справами певні американські політичні кола. Однак такі зусилля не знаходили сприятливого відгуку серед співробітників посольства США у Варшаві, тоді були використані канали Прометеївської ліги, що існу­вала в столиці Польщі на чолі з тим же Смаль-Стоцьким і в якім укра­їнці співпрацювали з представниками інших бездержавних народів з тери­торії СРСР. У травні 1929 р. з делегацією американських бізнесменів до Варшави прибув родич колишнього губернатора Криму грузин Думбадзе, який добре знав Україну. На зустрічі з Смаль-Стоцьким він показав проект внесення в Сенаті США сенатора Ковпленда про призначення американ­ського посла при грузинському екзильному уряді в Парижі.

"Тоді я звернувся до Думбадзе, - згадував Смаль-Стоцький, - щоб він застосував прометеївську засаду солідарності всіх Москвою понево­лених народів до України і виступив як посередник... у справі подібно­го внесення щодо УНР, бо таке внесення скріпить також всі його заходи в Конгресі в справі Кавказу і поставить на порядок дня в Америці всю національну проблему Сходу". Після погодження цієї справи з А.Лівицьким необхідні документи з українського боку були підготовлені й пере­дані телеграфом в розпорядження сенатора Ковпленда. 30.10.1929 р. він справді поставив на засіданні відповідної комісії Сенату питання про визнання екзильних урядів Грузії йУНР у формі призначення для зно­син з ними спеціальних американських представників. І хоча далі комі­сії це внесення не пішло, певний пропагандистський ефект воно, безумовно, мало.

До початку ІІ світової війни екзильний уряд УНР ще двічі офіційно звертався до американських властей з проханням підтримки в спра­ві відновлення незалежності України. 9.11.1937 р. на ім'я президен­та Ф.Рузвельта була надіслана нота за підписом В.Прокоповича, а 20 лютого 1939 р. - телеграма, яку підписав А.Лівицький. В обох докуме­нтах йшлося, зокрема, про те, щоб США зажадали негайного виведення з України "окупаційних московських військ", що уможливило б відродження її самостійності.

Хоча на поч.20-х рр. дипломатичні представництва УНР у європей­ських країнах втратили свій офіційний статус, їх колишні працівники також провадили певні інформаційно-політичні акції серед урядових кіл і громадськості відповідних країн. Насамперед це стосувалось ді­яльності М.Славінського в Чехословаччині, К.Мацієвича, а згодом В.Трепке - в Румунії, М.Троцького - в Австрії, В.Хотька - у Німеччи­ні і т.д. Талановитим дипломатом зарекомендував себе В.Мурський, кот­рий з кінця 20-х рр. жив у Туреччині як представник екзильного уряду УНР і вів активну пропаганду на користь української справи. Він доб­ре оволодів турецькою мовою, друкувався у місцевих часописах, завів широкі знайомства серед дипкорпусу в цій країні. 1930 р. у Стамбулі вийшла його книжка турецькою мовою "Україна та її боротьба за незалежність”.

Якщо мати на увазі реальні практичні наслідки міжнародної діяльності екзильного уряду УНР, що прагнув відновити міжнародне визна­ння і ефективно протиставитись залежному від Москви урядові УСРР, то вони були досить непевними. Західні держави, передовсім Франція і Англія, на які орієнтувався уряд УНР, екзильним його не вважали. Кори­стуючись прихильною наставленістю до себе з боку окремих діячів в цих державах, уряду УНР, проте, не вдалося зацікавити українською справою провідні політичні кола Франції і Англії, як і США.