2015-06-30
430
Останні п’ятдесят років вже ближче зв’язані з нашим часом, тому визначаємо їх як «сучасність». У розвитку філософії за ці часи змінилися різні настрої. Щодо 1860 — 1900 рр. можемо говорити про певний занепад філософії. Протифілософський настрій виявлявся в пануванні «матеріалізму» широких кіл суспільства та в розповсюдженні таких філософських течій, що звуться «позитивізмом» (твердження про неможливість якогось власного філософського пізнання) та «спеціалізмом» (вимогою, щоб філософія займалась філософською обробкою питань окремих наук). Пізніше, по 1900 р., прийшло нове оживлення інтересу до основних питань філософії, почасти під впливом філософії Канта.
Українці не мають, здається, нахилу до крайніх теорій. Важко було б назвати на українському грунті прибічника матеріалізму (яких чимало було в росіян). Позитивізм обороняв В. Лесевич (1837 — 1905), який, одначе, пом’якшував його однобічність філософією Канта. Найвизначніші українські мислителі поставили філософію на послугу окремих наук (спеціалізм). О. О. Потебня (1835 — 91) займається головно філософією мови; Л. І. Meчник[ов] (1838 — 88) та М. Зібер (1844 — 83) під впливом Маркса займаються соціологією — наукою про суспільство. Пізніше — почасти під впливом філософії Канта — українці переходять до праці над питаннями про пізнання (головно про методологію). Це, наприклад, видатний політеконом Михайло Туган-Барановський (1865 — 1919) та видатний правник Богдан Кістяківський (1868 — 1920). Ще пізніші вчені, фахівці окремих наук, переходять від своїх наукових питань до загальних питань філософії. Так, мінералог В. Вернадський подає цінні думки до філософії природи, вказуючи на ту величезну роль, що її грає в геологічних подіях, у цілому житті Землі жива матерія; історик В. Липинський (1882 — 1931) переходить від історичної праці до філософії історії. Не бракує й зараз українських філософів — фахівців, що працюють почасти на Радянській Україні, почасти в Галичині, почасти на вигнанні.
|
|
|
