Заведення християнства

Археологічні дані та писані історичні відомості виразно свідчать, що українська територія з давніх часів перебувала під сильним культурним впливом народів Близького Сходу, а від VIII ст. до Христа — під, виключним впливом греків, численні колонії яких, що були розкриті в Криму та вздовж північного берега Чорного моря, від гирла Дунаю до гирла Кубані: Херсонес, Пантікапей, Ольвія, Тірас, Танаіс, Німфея та ін., були тими осередками, через які на протязі довгої низки століть греки підтримували торговельні зв’язки з Україною й передавали її населенню свою матеріальну й духовну культуру. Часта зміна народів в наших степах не нищила цих культурних впливів, часом тільки припиняла їх, але ж після короткої паузи вони знову зміцнювалися. Отакі стислі зв’язки з грецьким світом спричинилися й поширенню християнства на нашій території, чому в значній мірі допомагала й присутність у грецьких колоніях євреїв. Коли ще можуть викликати сумнів традиційні оповідання про початок християнства в Криму в II ст., то звістки про існування тут християнських громад в середині III ст. вже цілком певні. Томи, Пантікапей (чи Боспор) і Херсонес були тими осередками, де в кінці III і IV вв. вже існують церковні організації з єпископами на чолі. Християнство поширюється серед готів, що утворили сильну державу на півдні України. Теофіл, готський єпископ, бере участь в засіданнях першого Вселенського собору в Нікеї (325 р.), там же бачимо й єпископа боспорського.

Далі, в IV ст. постають єпархії Херсонеська й Готська, або Готгейська в Криму, а за ними в V — VIII ст. постають єпископські кафедри в інших місцях. В V — VIII ст. бачимо понад Чорним морем єпархії Сурожську, Фульдську, Захійську та ін. Все це свідчить про широке розповсюдження тут християнства. З V ст. поволі займають південну Україну слов’янські племена, й у VIII ст. вже міцно сидять вони по чорноморських та азовських берегах, мають постійні зв’язки з греками й піддаються їх культурним впливам. Утворення Києво-Української держави в IX ст. допомагає зміцненню таких зв’язків з греками. Військові походи, дипломатичні зносини й особливо торговельні зв’язки України з Візантією утворюють сприятливі обставини для поширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхи нашого громадянства, а від них воно переходить і в низи. Брак потрібних для того джерел не дає можливості простежити оцей процес повільної християнізації нашого народу. Стародавня традиція наша вказує сліди християнства в Києві ще в IX ст. у зв’язку з легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердити, що в першій половині X ст. в Києві вже була церква Св. пророка Ілії. Болгарські походи Святослава ще дужче збільшують впливи християнства, і в останній чверті X ст. кількість його прихильників стає настільки великою, що ставиться питання про перехід державної влади на бік нової релігії. Боротьба партій християнської, з одного боку, і прихильників старих національних вірувань, з другого, часами дуже загострювалась. Великий князь Володимир Св. (980 — 1015) з мотивів державно-політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнської церкви для державного будівництва, рішуче стає на бік християнства і близько 988 р. охрестився сам зі своєю родиною й почав ширити християнство скрізь по своїй державі. Богослуження на слов’янській мові в перекладах Св. Кирила та Мефодія, полегшувало справу розповсюдження запозиченої від греків релігії, й вона вільно скрізь знаходила собі прихильників. Поганство наших предків, ще слабко розвинене і, мабуть, не оформлене в релігійну систему, що не мало сильної зовнішньої організації, не мало храмів і виробленої жрецької верстви й було більше зв’язане з сімейно-родовим побутом, ніж із громадським, не в силах було дати поважний опір християнству з його розвиненою догмою і дуже солідною та складною церковною організацією, й остання, при активній участі державної влади, витісняла поганство. Чим ближче до Києва лежала місцевість, тим легше прищеплювалося тут християнство, в далеких же північних краях (як в Новгороді) не обходилося без зовнішнього примусу. Залежало це від культурного розвитку краю. Кадри священиків та єпископів провадили справу розповсюдження християнства. Наступники Св. Володимира, особливо Ярослав І (1019 — 1054), продовжували розпочату справу. Поганство остаточно уступило своє місце християнству в XI ст. У північних краях над Волгою та в Новгороді в XI ст. виявилися кілька разів слабкі спроби поганської реакції, але ж без помітних наслідків. Все-таки широкі маси не здібні були засвоїти духу християнської віри, а в більшості обмежувалися зовнішніми формами, що прикривали її внутрішній зміст та дух, а тому людність ще довго трималася разом із християнством і попередніх поганських поглядів та звичаїв, — була, власне, прихильною до двох вір — поганської та християнської. Найбільш помітним таке явище було в глухих, далеких від культурних осередків місцевостях. З часом таке «двоєвірство» під. впливом церкви слабшало, а, проте, елементи поганства у формі різних повір’їв, поглядів та звичаїв залишилися назавжди серед населення тих просторів, що охоплювалися колись українською церквою.