Стан розвитку, проблеми та завдання сучасної української літератури (короткий огляд)

Білет №1

1. Стан розвитку, проблеми та завдання сучасної української літератури (короткий огляд).

2. Образ матері та матері-Вітчизни у поетичних творах В.Симоненка, Д.Павличка, Б.Олійника.

Стан розвитку, проблеми та завдання сучасної української літератури (короткий огляд).

Сучасна українська література — українська література останніх десятиліть, створена сучасними письменниками. У науковій літературі точно не зазначено, від якого моменту українську літературу слід вважати сучасною. Під поняттям сучасна українська література найчастіше розуміють сукупність художніх творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році й дотепер. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для митців СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Принципові зміни в українській літературі відбулися ще в роки Перебудови (1985) і особливо після Чорнобильської катастрофи (1986). Деякі дослідники вважають, що сучасна українська література починається від 1970-х років після покоління шістдесятників. Унаслідок більшої свободи, відкритості українського суспільства до іноземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської та класичної зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангарду, уживання нецензурної лексики та суржику), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті. Термін «сучасна українська література» часто скорочується як «сучукрліт» або «укрсучліт».

Відомі сучасні українські поети: Грицько Чубай, Олег Лишега, Віктор Неборак, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Петро Мідянка, Іван Малкович, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Кость Москалець, Павло Вольвач, Володимир Цибулько, Ігор Павлюк, Сергій Жадан, Галина Крук, Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська, Андрій Бондар, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Павло Коробчук, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Лесь Белей, Катерина Бабкіна.

Провідні прозаїки: Валерій Шевчук, Володимир Діброва, Юрій Винничук, Юрій Ґудзь, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Юрій Покальчук, Галина Пагутяк, Юрій Іздрик, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Павло Вольвач, Степан Процюк, Тарас Прохасько, Тимофій Гаврилів, Наталка Сняданко, Сергій Жадан, Анатолій Дністровий, Дзвінка Матіяш, Ірена Карпа, Таня Малярчук, Любко Дереш, Іван Корсак, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Михайло Слабошпицький, Юрій Щербак.

Серед есеїстів відомі передовсім Микола Рябчук, Віталій Жежера, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Махно, Олександр Бойченко, Юрко Прохасько, Анатолій Дністровий, Андрій Бондар.

Сучасні драматурги: Олександр Ірванець, Надія Симчич, Неда Неждана, Лесь Подерв'янський, Павло Ар'є, Анна Багряна, Олена Клименко, Олег Миколайчук-Низовець, Сергій Щученко, Артем Вишневський, Олександра Погребінська, Олекса Сліпець, Володимир Сердюк, Олександр Гаврош.

Деякі письменники за часів пізнього СРСР не писали у соцреалістичному стилі. Такою була психологічна проза Валерія Шевчука та авторів «химерної прози» (В. Земляк та В. Дрозд). Існували також інші андерґраундні літературні середовища, представники яких стали основою для виникнення сучасної літератури. До таких належали передовсім Київська школа поезії, середовище львівського самвидавівського часопису «Скриня» (Григорій Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук, Віктор Морозов, Роман Кісь, Орест Яворський)^[3], окремі поети-дисиденти такі, як Ігор Калинець. Авторів «київської іронічної школи» (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерев'янський) вважають попередниками українського постмодерну. На формування сучасної української літератури вплинула також творчість поетів Нью-Йоркської групи, які виросли за кордоном і у своїй творчості відділяли мистецтво від політики на відміну від сучасних їм шістдесятників. Починаючи з 1970-х років багато письменників дистанціювалися від політики на користь естетичних орієнтирів, знаменуючи цим нову якість літератури й роблячи своє мистецтво самодостатнім.

Цензурний тиск на українських літераторів у СРСР зменшився із політикою Перебудови в середині 1980-х років. Це дало змогу письменникам звернутися до стилістичних прийомів та тем, які раніше були забороненими для публікації. Від цього часу відбувалася ревізія популістичного соцреалістичного канону української літератури разом з поверненням імен письменників часів Розстріляного Відродження, діаспори, а також творів, що не могли бути надруковані за радянських часів. У 1987–1988 роках за ініціативи Спілки письменників України почалися реабілітаційні процеси і видання творів письменників розстріляних у 1930-х роках, записувалися свідчення свідків Голодомору.

Письменники-постмодерністи (передовсім група «Бу-Ба-Бу») цілеспрямовано руйнували міф про українського письменника-героя-страждальця. Місце патетики посіли іронія та пародія. В кінці 1990-х років низка письменників виступила за повернення автора до заангажованості (І. Андрусяк, С. Процюк).

Дві фази в літературному процесі 1990-х років. На початку 1990-х років вільна літературна діяльність була способом вираження набутої свободи й автори намагалися творити відроджену національну літературу. З другої половини десятиліття розвинулися численні різноманітні літературні напрямки.

Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця XX століття було літературне об'єднання «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Ці письменники цілеспрямовано займалися деструкцією образу серйозного популістського українського письменника (наприклад, роман «Рекреації» Ю. Андруховича). Присутність і творчість Юрія Андруховича значною мірою призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників — постмодерністів в Івано-Франківську, таких як Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Г. Петросаняк та М. Микицей.

В кінці 1980-х та на початку 1990-х впливовою фігурою в українській літературі був Микола Рябчук, який був літературним редактором найважливішого на той час літературного журналу «Сучасність» і відбирав твори для публікації, спрямовуючи українську літературу в європейському напрямку. Завдяки Рябчуку були опубліковані твори авторів, які згодом стали відомими письменниками (Ю. Андрухович, О. Гриценко, П. Мідянка, В. Шакула, К. Москалець, А. Могильний, І. Маленький, О. Лишега, Г. Чубай, В. Діброва, Б. Жолдак, Я. Павлюк, Ю. Винничук). Перед самим проголошенням незалежності України та в перші роки після цього важливу роль у літературному житті відігравали різноманітні культурні фестивалі («Червона рута», «Вивих», «Золотий гомін», «Альтернативи», «Імпреза»).

Після розпаду СРСР Спілці письменників України (НСПУ) і далі належали приміщення та літературні часописи. У 1997 році було утворено Асоціацію українських письменників (АУП) у результаті протесту низки незалежних письменників нового покоління проти застарілих принципів Спілки письменників України. До АУП входили популярні письменники, які не мали доступу до традиційних матеріальних ресурсів НСПУ та творили в конкурентному середовищі. Деякі письменники, які спочатку були проти НСПУ (В. Медвідь та Є. Пашковський), згодом виступили за співпрацю з цією установою, після чого одержали Шевченківську премію та офіційне визнання.

Розвиток сучасної української літератури відбувався на фоні значних суспільних трансформацій в 1990-х роках. Замість фінансованих державою книжкових програм і значних гонорарів для відомих письменників, поступово розвивався вільний книжковий ринок. З середини до кінця 1990-х українські автори найчастіше друкували свої твори в літературних журналах або антологіях через фінансові труднощі. Декілька приватних українських благодійних фондів підтримують літературні проекти. Твори художньої літератури зазвичай видаються тиражами, які не перевищують кількох тисяч екземплярів.

Корені українського постмодернізму сягають наступних його попередників: аванґард 1920-х років (М. Семенко, М. Йогансен, В. Домонтович), українська химерна проза (О. Ільченко, В. Дрозд, В. Шевчук), діаспорна література (Е. Андієвська, Ю. Косач, Нью-Йоркська група, Ю. Тарнавський). Західний постмодернізм зазвичай асоціюється з пізнім капіталізмом, у той час як в Україні він був викликаний посттоталітрним та постколоніальним станом суспільства. Плюралізм українського постмодернізму повстав як реакція на тривале насаджування однієї офіційної версії правди в СРСР. Прикметними рисами українського постмодернізму були також його політичність та емоційність.

Український постмодернізм мав декілька відгалужень: ґротескний (Володимир Діброва, Лесь Подерв'янський, Богдан Жолдак), карнавальниний (Бу-Ба-Бу), апокаліптичний (Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Євген Пашковський), попкультурний (Сергій Жадан), феміністичний (Оксана Забужко), популярний (Юрій Винничук). Важливим наслідком постмодернізму став розвиток в Україні масової літератури, яка унаслідовала деякі його художні прийоми (списки, колажність, різноманітні стилі в одному тексті). Найбільш поширеними прийомами в українському постмодернізмі стали іронія та стилізація. Закінченням періоду українського постмодернізму вважається кінець 1990-х років.

Поколіннєва класифікація. В історії української літератури письменників прийнято умовно розділяти за десятиріччями. Сучасні художні твори написані представниками різних літературних поколінь.

До шістдесятників відносять письменників народжених між 1928 та 1947 р. Шістдесятники творили у період відносної лібералізації громадського життя — Хрущовської відлиги.

Поети	Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський в еміграції: Е. Андієвська, Ю. Тарнавський, В. Вовк, Б. Рубчак, Ж. Васильківська, П. Килина, Б. Бойчук
Прозаїки	В. Шевчук, Ю. Мушкетик, В. Дрозд, В. Яворівський, Є. Гуцало, Г. Тютюнник
Угрупування	в еміграції: Нью-Йоркська група
Антології	· Шістдесят поетів шістдесятих років: антологія нової української поезії (Упор. Б. Кравців, 1967) · Нью-Йоркська група (Упор. В. Ґабор, 2012)

Постшістдесятники та сімдесятники. До постшітсдесятників відносять представників Київської школи поезії. Це покоління письменників також називають «витісненим поколінням» оскільки публікація творів авторів була практично повністю зупинена цензурою. Постшістдесятники та сімдесятники дистанціювалися від політики у своєрідну внутрішню еміграцію, їхня творчість позначена філософським заглибленням у себе, що відбувалося на фоні посилення цензури за часів Брежнєва. Автори цього покоління орієнтувалися на європейську естетичну традицію, а не на соцреалізм. Сімдесятники народжені між 1939 та 1953 р.. Сімдесятники, які не друкували своїх творів і лишалися в андерґраунді, представлені в основному львівським середовищем знайомих поета Григорія Чубая.

Поети	В. Голобородько, В. Кордун, В. Рубан, М. Воробйов, М. Саченко, Г. Чубай, О. Лишега, М. Рябчук
Прозаїки	Ю. Винничук, В. Яворський, В. Медвідь, Б. Жолдак, Я. Павлюк
Драматурги	Лесь Подерв'янський
Угрупування	Київська школа поезії, група Грицька Чубая
Антології	· Поети «витісненого покоління» (Упор. І. Андрусяк, 2009) · Українські літературні школи та групи 60―90-х рр. ХХ ст. (Упор. В. Ґабор, 2009)

Вісімдесятники. Вісімдесятники почали публікуватися за умов уже послабленої цензури в другій половині 1980-х років. Вони не були соціально ангажованими і мали тенденцію до іронічного та меланхолійного ставлення до життя. Вісімдесятники були провокаційним поколінням з перевагою індивідуалізму над колективізмом у поглядах. Вісімдесятники народжені між 1949 та 1965 р.

Поети	В. Неборак, І. Римарук, В. Герасим'юк, О. Забужко, Л. Таран, Н. Білоцерківець, Ю. Андрухович, О. Ірванець, К. Москалець, Г. Петросаняк, І. Малкович, П. Мідянка, В. Цибулько, І. Лучук, Н. Гончар
Прозаїки	Г. Пагутяк, Є. Пашковський, В. Діброва, О. Ульяненко, Л. Кононович
Драматурги	Б. Жолдак, О. Ірванець, В. Сердюк[34]
Угрупування	Бу-Ба-Бу, Лугосад, Пропала грамота
Антології	· Вісімдесятники: Антологія нової української поезії (Упор. І. Римарук, 1990) · Мала українська енциклопедія актуальної літератури (Упор. Ю. Андрухович, 1998)

Дев'ятдесятники. Покоління дев'ятдесятників чи не вперше в історії української літератури творило в умовах свободи від державної цензури. Дев'ятдесятники, твори яких часто відзначені зневірою в національній ідеї та людині взагалі, розвинули велике стилістичне різноманіття в літературі в час посткомуністичних трансформацій. Дев'ятдесятники народжені між 1964 та 1977 р.. Між поколіннями шістдесятників та дев’ятдесятників існував ідейний конфлікт: в той час коли для перших соціальна ангажованість та певна месіанська роль письменника були цінними, другі відкидали це на користь герметичної літератури та стилістичних експериментів.

Двотисячники. Автор роману «Пацики» Анатолій Дністровий. Двотисячники народжені між 1978 та 1988 роком. Двотисячники часто добивалися популярності епатажними акціями та активною промоцією себе у медіа та публічному просторі. Для творів цього покоління характерне відчуття відірваності від цінностей попередників внаслідок недовіри до культури батьків, вихованих у тоталітарному суспільстві. Ознакою двотисячників є також літературний аутизм, тобто написання творів передовсім для власного кола знайомих.