Інструменти і види грошово-кредитної політики

Здатність комерційних банків надавати кредити на основі надлишкових резервів може змінюватися.

Коли економіка знаходиться на підйомі, можна очікувати, що комерційні банки будуть розширювати кредитування до максимальних своїх можливостей. Пояснюється це тим, що кредити є активами, що приносять дохід у вигляді відсотків і що у сприятливий період дуже невеликий ризик, що позичальник не поверне кредит. Однак пропозиція грошей дуже суттєво впливає на сукупний попит. Кредитуючи і тим самим створюючи гроші в кількості, що дорівнює їх максимальній можливостям, в період піднесення комерційні банки можуть сприяти появі надмірного сукупного попиту і провокувати інфляцію.

І навпаки, коли в економіці спостерігається падіння обсягів виробництва, банкіри поквапливо будуть забирати назад свої пропозиції о позиках, намагаючись до безпечної ліквідності (надлишковим резервам), навіть якщо для цього знадобиться втратити потенційні доходи у вигляді відсотків. Банкіри можуть побоюватися великомасштабних вилучень внесків у разі паніки з боку населення і сумніватися в здатності позичальників повернути кредити. Тим самим у період падіння обсягів виробництва комерційні банки можуть зменшити пропозицію грошей скорочуючи кредитування, а це призведе до зменшення сукупного попиту і посиленню падіння виробництва.

Таким чином комерційні банки, які бажають отримувати прибутки мають тенденцію змінювати пропозицію грошей так, що це буде посилювати циклічні коливання, тобто в про циклічному напрямку. Саме це і є головною причиною державного контролю за пропозицією грошей з метою забезпечити економічну стабільність в країні.

Грошово-кредитна (монетарна) політика – це сукупність форм і засобів державного впливу на пропозицію грошей з метою забезпечення рівноваги між пропозицією грошей і попитом на них.

Грошово-кредитна політика визначається урядом країни, але здійснюється центральним банком.

До найбільш важливих цілей грошово-кредитної політики відносять:

1 – контроль за обсягом пропозиції грошей або кількістю грошей в обігу;

2 – регулювання величини ставки відсотка та умов кредитування в країні;

3 – підтримання сталого обмінного курсу національної валюти.

Виділяють три основні інструменти грошово-кредитної політики:

1. Операції на відкритому ринку – це купівля і продаж центральним банком державних облігацій на відкритому фінансовому ринку.

2. Норма обов’язкового резервування.

3. Облікова ставка центрального банку (НБУ) – це ставка відсотка, за якої центральний банк надає кредити комерційним банкам.

Розрізняють два види грошово-кредитної політики:

1 – політика дешевих грошей (експансіоністська) застосовується у випадку, якщо економіка стикається з кризою виробництва і високим рівнем безробіття. В такому разі центральний банк приймає рішення про необхідність збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних видатків в економіці.

Проводячи таку політику центральний банк здійснює наступні заходи:

а) купує на ринку цінних паперів державні облігації;

б) знижує норму обов’язкового резервування;

в) зменшує облікову ставку.

Завданням політики дешевих грошей є зробити кредит дешевим і легкодоступним з тим, щоб збільшити в економіці сукупні видатки, обсяг виробництва і зайнятість.

2 – політика дорогих грошей (рестрикційна) застосовується коли в економіці спостерігається високий рівень інфляції. Держава в даному випадку намагається обмежити пропозицію грошей для того, щоб зменшити сукупні видатки в економіці і таким чином стримати інфляційний тиск.

Проводячи таку політику центральний банк здійснює наступні заходи:

а) продає на ринку цінних паперів державні облігації;

б) підвищує норму обов’язкового резервування;

в) підвищує облікову ставку.