Погляд непокірливого принца

Розділ перший

Той четвер був не зовсім такий, як інші.

З майстерні долинав знайомий стукіт Гійомового молотка, дзижчала пилка, раз у раз шурхав об дерево наждак. Та коли Гійом, переставши на мить насвистувати якусь мелодію, гукнув: «А йди-но сюди на хвилинку, Фан»,— я відчула, що й для нього цей четвер не такий, як інші.

Я витерла мокрі руки, бо саме мила посуд на кухні, і подалася до нього.

— Ти сама поїдеш на вокзал зустрічати Норвежку чи, може, мені поїхати?

Вона ще була для нас просто «Норвежкою», ота юна незнайомка, загадкова і — ніде правди діти! — трохи небажана гостя, котра приїхала, щоб порушити спокій нашого щасливого життя утрьох.

— Їдь сам! — буркнула я. Гійом усміхнувся.

— А ти не дуже рада, що вона приїздить, признайся?

Гійомові пальці звично обмацували щойно обточений дерев'яний прогонич. Погляд його був прикутий до гарної гладенької деревинки, витесаної з дикої вишні, але в очах, хоч він і не дивився на мене, я відчувала всю його братерську ніжність, грубувату й щиру.

— А ти сам що скажеш? — поцікавилась я. Він знизав плечима.

— Поживемо — побачимо...

Тепер, коли спогад про чарівливо-милу й незвичайну Інгвільд назавжди злився зі спогадом про всі наші пригоди, я вже не знаю, якою тоді уявляла собі цю дівчину. Я ладна була зразу її полюбити: майже зовсім самотня у п'ятнадцять років, я вже мріяла стати їй щирою подругою, та водночас побоювалась, що ця дівчина переверне усе моє життя, усі звички й уподобання відлюдькуватої селючки. Мені здається, що й Гійом почував те саме. Хіба що, може, в нього більше цікавості було. А ще, певно, мав у серці якусь гіркоту й досаду, бо доводилося на якийсь час віддати гості свою кімнату; гадаю, кожен хлопець його віку почував би те саме.

Коли Капітан (так між собою ми називали свого дідуся) оголосив, що до нас на цілий рік має приїхати Норвежка, ми обоє просто остовпіли. Дідусь любив тишу Сонячних Дзиґарів, старовинного нашого дому, любив його сумирний супокій. Чому йому заманулося запросити сюди чужинку? А втім, він був господарем на нашому невеличкому суденці (недарма ж бо ми називали його Капітаном), очевидно, мав тут якісь свої причини і не варто було з ним сперечатися.

— Запряжи-но кабріолет! — кинув мені Гійом.— Завтра треба вже віддати оці два стільці, а часу лишилося обмаль, сьогодні ввечері маю неодмінно скінчити роботу.

Я підібрала з-під братових ніг шовковисту стружку, обкрутила навколо пальця смужечку-пасмо, біляве, як волосся Інгвільд,— таким я його бачила вже в своїй уяві,— і сказала:

— Цікаво, що вона подумає про наш кабріолет, про село, про наш дім і Капітана?

— Нічого, звикне,— одрубав Гійом.— Могла й на гірше наскочити. І взагалі наш кабріолет, та ще й з такою гарною конячиною, як Стріла Амура, заткне за пояс усі б'юїки світу!

У нас не було автомобіля. Навіть слово це довгий час нам не дозволяли вимовляти. Наші батьки загинули під час автомобільної катастрофи, про яку ми ніколи не говорили. Відтоді дідусь заприсягнувся, що жодна автомашина не в'їде крізь масивні кам'яні ворота до нашого двору. А втім, маючи досить скромні достатки, ми й не могли б дозволити собі таку розкіш. Жили просто, не те, щоб убого, але й не на широку ногу. І, крім нашого старенького кабріолета, яким ми пишалися, нам нічого й не треба було.

Я почала запрягати конячину, підтягнула попругу, воднораз тихо розмовляючи з Стрілою Амура. І було в мене таке відчуття, ніби над оцим вечором, таким схожим і в той же час таким не схожим на інші, тяжіє вагота давніх усталених звичок, котрим от-от має настати кінець. А коли кінь, скоряючись вуздечці, задом увійшов між голоблі, мені подумалося, що добре було б навчити й Інгвільд отак запрягати коня і віднині завжди ділити з нею скарби і радощі свого щасливого царства...

І тепер, тепер, коли вже все лишилося позаду і на згадку зосталася тільки, як тінь Інгвільд, прозоро-блакитна кришталева статуетка копенгагенської русалочки на моєму письмовому столі та забута шкіряна рукавичка, я часто з гіркувато-сумною усмішкою згадую оте щасливе безтурботне царство, де ми так спокійно жили собі втрьох до її приїзду. Та хіба міг зрівнятися цей тихомирний спокій з тою лихоманкою, з отою солодко-щемливою тривогою, що цілу зиму хвилювала й бентежила наші серця? Навіщо приїхала вона сюди, ця дочка Півночі, навіщо порушила наш нехитрий сільський спокій, якого нам тоді ще вистачало для щастя?..

Нині знову в моїй кімнаті панує тиша, минають самотою четверги, мені одній належить наша Стріла Амура і тепло оте, коли поруч Гійом. Ніби нічого й не змінилося. Та давні мої звички, ще рік тому такі любі мені, втратили свою принадність: Інгвільд ніби забрала з собою в свою далеку країну — разом із нашим юним дивакуватим другом — і частку нашої палкої молодості...

Того вечора я ще не знала, що це — тільки початок...

Коли я запрягла Стрілу Амура, на порозі сараю виріс Гійом. Він скочив на підніжку кабріолета і промовив, зручніше вмощуючись на сидінні:

— Хотів би я знати: невже в Норвегії мороз іще лютіший?

Потому він старанно обгорнув коліна коричневою ковдрою,— нею ми завжди закутувалися, коли їздили кудись узимку.

— Звари-но, Фан, смачного супу. Саме до речі буде, як повернемося промерзлі!

І він смикнув віжки. Кабріолет підскочив і помалу рушив уперед.

— Бувай здорова! — гукнув Гійом, енергійно скинув догори руку, махнув своїм звичним жестом і більше вже не обертався.

А я все чомусь стояла поночі, тремтячи від листопадового холоду, і довго-довго проводжала поглядом тарадайку, що стрімко котилася лункою дорогою,— аж поки вона не зникла з очей.

Ми мешкали в одному з тих сіл Булонського графства, що загубилось у глушині, віддалік од шосейних доріг. Я кажу, Булонське графство, а не департамент Па-де-Кале, бо у Фовембергу й досі все дихало старовиною.

Я полюбляла, їдучи на велосипеді з колежу, повернути з автостради і мчати додому ледь помітною вузенькою стежиною, що вела аж до наших Сонячних Дзиґарів.

На дороговказі мало значитися: Фовемберг, 500 м. Та іржаву табличку з дрібними літерами напису було прибито на залізному стрижні надто високо. Отож я могла тільки догадуватися, що там написано...

Іноді, долаючи отак понад сім кілометрів до Булоні, де був мій колеж, я поринала у мрії, переносячись уявою в минуле століття. Мені ввижалося, як в пізню морозну чи буремну дощову ніч кучер диліжанса підносить високо вгору ліхтар, щоб розгледіти отой напис: Фовемберг, 500 м.

«Невдовзі будемо на місці, пане барон!» — гукає він у глибину карети. І везе останнього запізнілого подорожнього до маєтку.

Наші Сонячні Дзиґарі справді-таки були старовинним маєтком. Щоправда, ферма, надвірні будови й земельні угіддя,— скількись там гектарів орної землі та пасовиськ,— нам уже не належали. Нам лишився тільки хазяйський дім, довга присадкувата споруда, крита шифером, як звичайні сільські оселі. Та вона була мурована з сірого каменю, тоді як у селі хати щороку білили вапном і облямовували внизу дьогтем.

Щоб потрапити до нас, на подвір'я Сонячних Дзиґарів, треба було пройти під старовинним середньовічним склепінням. То була башта, що зосталася від давнього фортечного муру,— вежа XVI століття, проста й сувора, без ніяких архітектурних прикрас, окрім сонячних дзиґарів, викарбуваних колись безіменним майстром на камені й майже стертих часом. Далі тягнулася алея старих берестів, метрів з тридцять заввишки. За кращих часів доріжка алеї була брукована, та нині вона перетворилася просто на дві вибоїни серед скошеної трави. І, нарешті, в глибині — будинок з величними двійчастими дверима, ними, правда, майже ніколи не ходили, що вели до Гійомової майстерні.

Звичайно ми заходили до будинку просто через кухню, де проводили чималу частину свого життя. Того самого дня, коли Гійом розпрощався з дядечком Дуденом, котрий навчав його столярного ремесла, у великій кімнаті обладнали майстерню. Дядько Дуден був старий столяр-червонодеревник із Сент-Омера. Гійом пішов до нього в науку одразу по закінченні колежу. Повернувся через два роки. За цей час Гійом змужнів, поширшав у плечах, виріс Мені насамперед впали в очі його руки, вже огрубілі від роботи. Вони видалися мені прекрасними, бо то були руки людини, що пізнала життя. Я розуміла, що мій брат рано попрощався з дитинством, адже після смерті наших батьків на його плечі ліг тягар усіх родинних клопотів...

Гійом удався не такий, як наш веселий жартівливий дідусь. Хлопець був суворіший, мовчазніший,— може, тому, що життя надто передчасно кинуло його в жеруще полум'я турбот про шматок хліба насущного. Але в чорних братових очах, так само як і в ясно-блакитних дідусевих, світилася дитяча щирість і, може, вже старосвітська в наші дні, якась лицарська шляхетність...

І чому це того вечора, коли я дожидалася Інгвільд, з думки мені не йшли Гійом та дідусь? Певно, тому, що, ждучи з якимсь дитинним ляком її приїзду, я ще більше дорожила своїм маленьким світом, а особливо тими трьома близькими моєму серцю людьми, котрих любила понад усе на світі. Я кажу «трьома», бо існував ще «він», про якого я оповім трохи далі; затаєну тиху приязнь до нього я ховала в найзаповітнішій глибині своєї душі. Недовірливе, сором'язливе п'ятнадцятирічне дівча, я не пускала до свого серця нікого, опріч цих трьох...

Мов зараз бачу, як я гарячково порпаюся в шухляді, шукаючи серед сімейних реліквій стару фотокартку лейтенанта далекого плавання Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся. На аркуші пожовклого картону, облямованого за тогочасною модою золотистими віньєтками, красувався в гарній уніформі з блискучими ґудзиками худорлявий хлопчина років двадцяти двох. Тепер шкіра його обвітрилася за довгі сорок літ, проведених на морі, щоки обвисли, побільшали залисини, тонкі вусики посивіли, побіліло й волосся, яке я сама навчилася стригти, бо він за все своє життя ні разу не переступив порога перукарні. Але ті завжди молоді ясно-блакитні очі сяяли до вас з фотографії, усміхалися тією ж чарівною усмішкою, що й тепер. І я, ховаючи стару картку в кишеню фартуха, бо саме нагодився Капітан, не без лукавої ніжності подумала, що й сама могла б закохатись у хлопця, який причарував колись мою бабусю...

— Ну, то що ти нам смачненького вариш сьогодні, Фанні?

Поверх зсунутих на ніс окулярів він пильнував, як я збиваю у мисочці білки.

— А знаєш,— буркнула я,— вона, мабуть, звикла до своїх норвезьких сухариків-кнекбредів та до отого козячого сиру, схожого на брусок зеленого мила. Не думаю, щоб мій лимонний торт припав їй до смаку!

Капітан засміявся. Маслянистий рідкий крем апетитно блискотів у нього перед очима. Він умочив у миску мізинець, облизав його, як справжній знавець, і вмостився біля каміна у своєму глибокому червоному фотелі.

— Слово честі,— переконано мовив він,— коли вона щось тямить у кулінарії, то повинна оцінити по заслузі твій торт. Розкішна річ,— так і тане в роті!

— Татуню, будь ласка, підкинь-но в огонь полінце,— попросила я.— Вона, мабуть, добряче промерзне дорогою...

Ми з Гійомом мали таку звичку — називати дідуся всякими пестливими словами. Це вельми тішило нас обох. Найчастіше ми називали його «батечко», «татуньо» або «Капітан». Звертання «батечко» з'явилося ще тоді, коли ми були малі, слово «дідусь» нам здавалося чомусь надто чужим і урочистим. «Батечко» —. годилося в усіх випадках. Гійом, той більше полюбляв величати дідуся Капітаном, вимовляючи це слово привітно і з приятельською повагою. Я ж воліла звати його «татуньо». Бо хіба й справді дідусь не був для мене водночас і татом? Принаймні мені так здавалося, коли я називала його цим іменем. Та, правду кажучи, я, майже вже доросла дівчина, не маючи матусі, мусила клопотатися по господарству й дбати про двох чоловіків, отож часом почувала мало не материнську ніжність до цієї дорослої дитини, якою він так і лишився на все життя.

— Твоя правда, вона, мабуть, таки змерзне,— повторив дідусь, похитуючи головою.— А до того ще й натомиться. Ось уже два дні, як напрям вітру змінився. На Північному морі зараз, певно, шторм, не інакше!

Нахилившись уперед і підперши рукою підборіддя, він задумливо ворушив коцюбою жарини у вогнищі й говорив поволі, ніби сам до себе. Здавалося, він зовсім забув про мене.

— Три дні тому вона була ще в Осло. Кораблі тепер ходять швидше, ніж за моїх часів. Останнього разу, коли я повертався з Нарвіка...

— Татуню, чому тебе так цікавить Норвегія? — зненацька спитала я.

Скільки разів потім, коли ми з Гійомом сушили собі голови над таємницею Нарвіка, я шкодувала, що того вечора не дала Капітанові виговоритися.

Почувши моє запитання, він здригнувся. Мовби хмарка якась набігла йому на чоло і щезла тієї ж миті. Він обернувся й пильно глянув на мене поверх окулярів, зсунувши їх ще нижче на носа. Але, одразу опанувавши себе, вигукнув, як звичайно, з веселим запалом:

— Я бачив там сонце опівночі! Я зустрічався там з самим Едвардом Грігом... Та й норвежки такі гарні на вроду, моя люба!

Потім, немовби виправдовуючись, знову почав пояснювати:

— Пам'ятаєш, як усе це швидко сталося? Коли б я ненароком не опинився на тому бенкеті рибалок у Булоні поряд із норвезьким послом... Данієльс, цей люб'язний чоловік, був дуже засмучений, бо родина, котра мала запросити до себе Інгвільд, зненацька передумала. Сталося так, що в них діти захворіли на свинку. Ти ж розумієш, не можна було посилати туди дівчину. А квиток на корабель для неї вже купили. Данієльс попросив, щоб я взяв її до нас. Що ж я мав діяти,— іншої ради не було!

І, говорячи це, він розвів безнадійно руками, але в очах йому блиснув лукавий вогник.

Ні, тоді я ще зовсім не знала, чому насправді приїхала до нас Інгвільд.

— Піду кину останній погляд на її кімнату — чи все там як слід,— мовила я.— А коли вони приїдуть, хутенько піднімусь сюди й зустріну їх...

Дім наш споруджено на крутому узгір'ї, так що з двору він мав один поверх, а від садка — два. Брукованим подвір'ям можна було пройти на кухню, потім, завернувши праворуч,— до Капітанової кімнати, а звідти — на терасу, перекинуту до садка, як корабельні сходні. Гійомова майстерня теж виходила дерев'яними дверима на подвір'я, а двома заскленими — на терасу і в садок. Моя ж та братова кімнати були внизу, наче заховані під будинком, у западині. Щоб туди дістатися, треба було вийти на подвір'я, спуститися дванадцятьма сходинками й завернути у склепистий коридор, прокладений крізь мурований фундамент. Увечері ми мусили пробиратися тут навпомацки або ж брати з собою електричний ліхтарик, бо від садка і близької річки в коридорі тягло вогкістю, там часто псувалася проводка й гасло електричне світло. Тепер, коли мала приїхати Норвежка, було вирішено, що вона житиме в Гійомовій кімнаті, а брат з усіма своїми манатками тимчасово переселиться до майстерні. Канапа, на якій він мав спати, уже стояла там.

Наводячи востаннє лад у кімнаті, я підмітала підлогу, коли враз почула вдалині знайоме торохтіння кабріолета. Вийшла надвір і побачила, як берестовою алеєю проїхав візок, потім зупинився. Чи помітила мене тоді Інгвільд? З тривогою, недовірою чи звичайною цікавістю оглядала вона мене, причаївшись у глибині темної халабуди?

Та ось уже Гійом скочив з підніжки на землю.

— Ну от, Інгвільд, ви й приїхали!

Мені здалося, ніби його слова були звернені так само до мене, як і до нашої гості. Гійом говорив жваво й весело, немов хотів заспокоїти, підбадьорити мене, і поки він знімав з кабріолета її валізи, я сушила собі голову, намагаючись збагнути інтонацію його голосу.

Минула якась мить — і ось уже Інгвільд стоїть передо мною. Вона ніби й така, якою я не раз собі її уявляла, і не така. Така, бо висока й білява. Не така, бо це вже Інгвільд, а не «Норвежка». Інгвільд з усіма тільки їй притаманними рисами: струнка висока постать, сірий плащ у талію, маленькі ніжки в червоних вовняних шкарпетках, бо холодно, та шкіряних черевичках, свіжа і здорова, привітна.

— Здрастуйте,— сказала вона, подаючи мені руку. Здавалося, злотаве волосся її, що біліло в темряві, осяває усмішку.

— Здрастуйте, Інгвільд,— відповіла я.— Мабуть, ви стомилися?

— Трошки. Мені була сильна морська хвороба на кораблі. Але я відпочила в поїзді.

Вона говорила повільно, приємним співучим голосом. Згадалось, якою я була тугомовною, коли Капітан змушував мене говорити по-англійському. А як легко й невимушено Інгвільд розмовляє малознайомою чужою мовою! Звісно, в неї траплялись часом помилки, але це, здавалося, анітрохи її не бентежило.

Запанувала мовчанка.

Я міркувала, про що б ще спитати її, шукаючи в голові простих слів. Мені й на думку не спадало, що вона розуміє французьку мову краще, ніж розмовляє нею.

— Погода була кепська? — поцікавилась я.

— О, не дуже. Але досить для того, щоб я єсть захворіла,— засміялася вона.

Гійом розпрягав конячину. Я схопила валізи нашої гості й подалася до будинку. Саме в ту мить Капітан відчинив двері з кухні. Певно, надумав вийти надвір, бо натягнув на себе свого важкого кожуха,— цей кожух слугував йому, ще коли він плавав морями і стояв уночі на вахті,— взув дерев'яні сабо і начепив хутряну шапку, з якою в морози не розлучався навіть у хаті.

Майнула думка: яке ж він справить враження на Інгвільд? Та ось дідусь уже простує до неї, каже щось по-норвезьки, і від нього ллються, випромінюються якісь чари, просвічуючись навіть крізь чужоземні слова.

— God dag, hemmelighetsfulle prinsesse. Hvordan går det dåres land som jeg er sa glad? (Вітаю вас, заморська принцесо! Як там ваша країна, котру я так любив? — ось що сказав він їй).

Інгвільд усміхнулась. Дідусь одразу скорив її. Він пропустив дівчину вперед.

— Заходьте, заходьте! — знову заговорив він.— Сподіваюся, ви розмовляєте по-французькому?

— О, так, звісно... Тільки не дуже добре. Я вчила цю мову в гімназії, і ще — з мамою.

— Ваша матінка добре знає Францію, правда?

— Так. її дідусь був француз.

— Так, справді,— пробурмотів Капітан.

Я була вражена, що він уже стільки всього знає про Інгвільд, а нам нічого й не казав,— так, наче все це тільки його самого цікавило...

Того вечора я говорила мало. А втім, у цьому й не було потреби, Капітан та Гійом самі підтримували розмову. Я чимало дізналася тоді про Інгвільд.

Жила вона в місті Нарвік, ні брата, ні сестри не мала. її мати була за походженням бретонка. Весела, заповзятлива, палкої вдачі, вона виколисала свою маленьку донечку, співаючи над нею старовинних французьких пісень... Батько займався морською комерцією — він мав свою контору в порту.

Інгвільд була просто закохана в море і тим ще дужче причарувала нашого дідуся. Він розпитував її про Нарвік, про те, якої шкоди завдала йому війна, про відбудову міста. Я знала, що він був серед тих, хто обороняв Нарвік у 1940 році, отож і не дивувалася, чому це він так розпитує Інгвільд про все в її місті.

Поки вони розмовляли, я уважно розглядала Інгвільд.

Вона сиділа навпроти мене, ліворуч од неї, по той самий бік довгого дубового столу, зайняв місце Гійом. А край столу у своєму звичному фотелі з лискучими, немов рукави витертої від довгого вжитку куртки, поручнями розмістився Капітан. Інгвільд опинилась праворуч від нього, я — ліворуч.

— Ах!.. Я не зрозуміла,— час від часу казала наша Норвежка й починала гортати маленький словничок, шукаючи незнайоме слово.

Коли ми зустрічалися поглядами, вона привітно усміхалась. Інгвільд була вища за мене. «І їй же щойно минуло п'ятнадцять років, а мені вже за п'ятнадцять з половиною перевалило,— гірко думала я.— Вона й зграбніша, і стрункіша за мене,— хоч і тоненька, та кріпкенька, від неї віє здоров'ям, силою, видно, що дівчина звикла жити на свіжому чистому повітрі». Постать мала і спортивну й жіночну воднораз. її золотисте волосся, не перев'язане стрічкою, навіть не зашпилене, вільно спадало на плечі. Біля шиї воно само завивалось у блискучі кучерики. І волосся її, і усмішка, і рухи, й хода — усе було якесь гнучке, граціозне.

Пригадую, мені і втішно і неспокійно було на душі в той перший вечір. Перед очима постає картина, що сповнювала тоді моє серце якоюсь невиразною тривогою: Інгвільд, тільки-но приїхавши, вже вмостилася невимушено й просто перед каміном, на високому кам'яному виступі. Спершись на руку підборіддям, неквапливо розповідає, складає свої незграбні коротенькі речення, і в уяві виникають далекі фіорди, сліди на снігу...

Капітан слухає гостю уважно і, як мені здається, не тільки з чемності, для годиться. Гійом ставить на стіл велику лампу, прикриту червоним абажуром, і гасить люстру. Часом полум'я хисткими своїми відблисками вихоплює з темряви дідусеве обличчя. Раз у раз він знімає з носа окуляри і довго, старанно протирає скельця... Так, у той час, як ми слухали розповідь Інгвільд про її країну,— я виразно бачила це,— очі йому часом повивав якийсь легенький серпанок, і вони волого блищали.

Я мало не приревнувала до Інгвільд...

Вона приїхала в четвер увечері. Другого дня мені треба було йти до колежу. Інгвільд теж мала відвідувати колеж, але тільки з понеділка. І я, лишивши її у товаристві дідуся й брата, злостилась уже за те, що не я, а вона втішатиметься чудовими годинами інтимного затишку, проведеними з ними.

Увечері я без особливого піднесення верталася додому,— мала-бо неясне передчуття, що моє повновладне родинне царювання опинилося під загрозою. Інгвільд, така своєрідна, моторна, весела, здавалася мені куди привабливішою, ніж я, відлюдькувата й неговірка. Певно, і Капітан, і Гійом теж помітять цю різницю — не на мою користь...

Я відчинила двері кухні й попрямувала до великої кімнати — Гійомової майстерні. Інгвільд там не було. Брат щось насвистував, схилившись над верстатом.

Гійом був просто закоханий у своє ремесло. Він водив рубанком по дошці, наче смичком по струнах скрипки. Він працював не самими руками, а й серце, й розум вкладав у свою роботу. То був митець з душею селянина, що знав ціну гарній і добре припасованій скрині чи буфетові, де шухляди їздять по жолобках, як потяг по рейках. А бувало, що він цідив сердито крізь зуби, роблячи на замовлення аж надто пишні меблі, гарненькі полички, де різні дрібнички тільки й стоятимуть:

— От не люблю я, Фан, такої роботи. Це вже занадто — отакі витребеньки. Усе воно не варте одної доброї дубової шафи для білизни...

Я всміхалася в такі хвилини, пізнаючи в цих словах свого брата, вірного, гордого хлопця...

— Добривечір,— привіталася я, кинувши портфель собі під ноги і затиснувши його між черевиками.— А де Інгвільд?

— А, ти прийшла вже,— мовив Гійом, не підводячи очей.

Тримаючи в руках складаний метр, він робив олівцем якісь позначки на дошці.

— Подерж-но мені оцю дощечку,— попросив він,— Так легше буде розмічати.

— Де Інгвільд? — повторила я.

— Пішла по молоко на ферму...

І, не додавши більш нічого, він знову поринув у свої вимірювання. Це мене роздратувало.

Тепер я розумію, що Гійом, трохи буркотливий, але насправді такий тактовний, просто не хотів мене засмучувати, вихваляючи Інгвільд. Та я жадала почути подробиці.

— Що вона робила?

— Гм! Та хто його знає. Балакала довгенько з Капітаном, потім замела кухню, помила посуд. А ще вона приготувала нам сніданок за якимось цікавим напівфранцузьким, напівнорвезьким рецептом, і страва та була досить смачна, слово честі...

— Одне слово, тобі до вподоби усі ці зміни?

Я вимовила це, не підводячи голови, удавано безтурботно сміючись, ніби нічого такого у мене й на думці не було. Та Гійом надто добре знав мене і зрозумів усе, що діялося в моїй душі. Він відклав свій складаний метр, олівець і глянув на мене щиро й ніжно.

— Фан! — мовив він, і в голосі йому бриніли й подив, і водночас велика приязнь.— Ти що, ревнуєш?

Я жахнулася: невже й справді я ревную до Інгвільд? На очі мені наверталися сльози, але я щосили намагалася стримати їх. Я чекала від Гійома слів зневаги. Та він сказав це так просто й без тіні найменшого докору, що мені враз полегшало на душі:

— Дурненька, було б чого! Та хто ж може замінити тебе, мого давнього вірного друга, мою хорошу сестричку?

І він знову схилився над своїм верстатом, безтурботно насвистуючи.

— Піду-но я їй назустріч,— раптом мовила я.— Бо як вона там порозуміється з фермеркою?

Я вчилася вже в першому, найстаршому класі колежу. Інгвільд була молодша за мене на п'ять чи шість місяців, але програми норвезьких гімназій не збігалися з програмами французьких, і вона сміливо могла ходити в один клас зо мною.

Наш колеж містився у великому будинку на розі двох вулиць — Піпот і Гімназіальної. Названий він був ім'ям булонського поета Огюста Анжельє, з якого, я певна, сміялося немало наших учениць. А я з його доробку знала тільки оті меланхолійні вірші, що їх дідусь часом полюбляв нам читати серед інших поезій різних авторів. Звучання цих поезій, повільне й трохи монотонне (я називала його «поетичною інтонацією автора»), завжди якимсь болем відлунювало у моєму серці:

Осіннє тепло останнє...

Скидає стара вільха

Пожовкле своє убрання,

Тихо-тихо ронить на землю,

Осипає лист у мовчанні

На трави, похилі й сухі...

Бо Капітан, який не проминав нічого зі скарбів свого рідного міста, кохався в поезіях Анжельє так само, як він кохався у матроському жаргоні чи в історії своїх предків-корсарів. Він теж колись учився в цьому колежі, ще за тих часів, коли цей заклад був чоловічим ліцеєм.

Мені здавалося, відтоді в нашому колежі майже нічого не змінилося,— опріч хіба того, що колишню каплицю переобладнали на спортивний зал. Серед написів, видряпаних складаним ножиком на партах, я часто шукала ім'я Жана-Батіста Ле Марруа. Чи хоч побілили відтоді наново ті стіни шоколадного тону в коридорах і величезні сходи? І чи кран у хімічному кабінеті ще й тоді, коли тут учився мій дідусь, так само ронив краплину за краплиною, як журливу сльозу?

Наш старий колеж найменше скидався на сучасний учбовий заклад. Та я все одно любила його. Любила своїх подружок з отими їхніми вихватками юних студенток: щойно вирвавшись з-під батьківської опіки, вони одразу повзували модельні гостроносі черевички на тоненьких підборах і пов'язали модні шовкові хустки на шиї. А мені було далеко їздити до колежу, тож я прив'язувала свій старенький портфель мотузками до багажника і, якщо надворі стояла зима, взувала грубі черевики й натягала товсті вовняні шкарпетки, глибше насувала на голову каптур свого старенького плаща і так приїздила до колежу. Пальці мої закоцюблі ховалися у рукавичках, щоки червоніли з морозу.

— Дивіться, он лісовик з'явився! — реготали дівчата.

Та я знала, що вони мене люблять, хоч би як неошатно й кумедно я вдягалася. І я, призвичаєна від самостійного життя задумуватися над усім, може, ліпше за них знала ціну отій насмішкуватій, але щирій дружбі...

Інгвільд почала ходити до колежу разом зі мною. Вже з першого дня дівчата закохалися в цю веселу й пустотливу дівчину, що всміхалася до всіх так приязно й ласкаво, без будь-якої ніяковості. Усіх нас нестримно вабило до неї.

На уроках вона старалася, мов мале дитя, що вчиться читати. Якщо з літератури та математики Інгвільд трохи відставала, то в англійській мові вона значно випереджала нас. І мене вже не вражало, що вона так вільно розмовляє по-нашому. Якщо в Норвегії дають такі самі знання і з французької мови, як з англійської, то в цьому нема нічого дивного.

Мені здавалося, що так само, як у Сонячних Дзиґарях, з приїздом Інгвільд змінилося життя й у колежі. Вона принесла з собою вільний вітерець веселощів, п'янкий, мов дихання весни, од якого паморочиться в голові, розпалила в нас молодече завзяття й цікавість. Навіть наших викладачів захопила своєю фантазією.

Пригадую урок географії, коли ми обсіли Інгвільд, повилазивши просто на парти і звісивши додолу ноги. На одну парту сперлася пані Сарн, наша вчителька. Того дня урок мала вести Інгвільд, а пані Сарн тільки ставила їй запитання. Тоді ми почули дивовижні речі про звичаї норвезьких лапландців, про сендвічі з олениною, про скандинавські саги, про «флатейярбок», де Торвальд і син його, Ерік рудий, розповідають про свої перші подорожі до Гренландії...

Інгвільд їздила до колежу Гійомовим велосипедом. У нас було тільки два велосипеди: мій і братів. Гійом благородно дозволив їй користуватися своїм, хоч ця річ була одною з найдорожчих його реліквій: він придбав його на свої перші гроші, продавши чотири стільці, зроблені власними руками.

За місяць до Різдва,— це було, певне, десь наприкінці листопада,— я, виконуючи гімнастичні вправи, вивихнула собі ногу. Тож кілька днів довелося просидіти вдома.

Отоді-то воно все й почалося. Згодом час від часу Інгвільд прохоплювалась якимсь словом про свою пригоду, і мало-помалу в мене склалася повна картина тієї події. Аж тепер я розумію, як її все те схвилювало, дарма що вона й не відала ще нічогісінько!

Того вечора Інгвільд верталася додому з колежу сама. Сіявся дрібний дощ, і вона нижче насунула на лоба каптур плаща. У світлі велосипедної фари попереду танцювали дрібні голчасті краплини. Вітер жбурляв їх Інгвільд в обличчя, а вона все їхала наосліп, чуючи тільки, як жвакають по мокрій дорозі шини. Нараз поривом вітру їй здуло з голови каптур, і поки вона, закинувши назад голову, силкувалася однією рукою знову натягнути його, якась машина перегнала її, здійнявши цілий фонтан бризок.

«Ну й чистенька ж я приїду, що й казати»,— подумала дівчина, натискаючи на педалі. Потім вона звернула на вибоїсту дорогу, що вела до Фовемберга. Та не встигла проїхати якусь сотню метрів, як довелося різко загальмувати й злізти з велосипеда. Вона їхала, низько нахиливши голову, і не помітила, що поперек дороги стояла вантажна машина,— можливо, та сама, яка ото випередила її на шосе,— і мало не наскочила на неї. Увімкнуті фари яскраво осявали поле.

Якась чорна постать зіскочила з машини, підступила до Інгвільд, наставила електричний ліхтарик їй просто в обличчя. Це тривало кілька секунд, а може й довше, дівчина мимоволі відступила назад. Тоді чоловік опустив ліхтарик.

— Ви тут не проїдете,— сказав він.— Я ось розвертаюся.

— Бачу,— відказала Інгвільд.

Але вона й далі була насторожі. Цей чоловік брехав. Коли б він справді хотів, як запевняв, розвернути машину, йому куди простіше було б проїхати заднім ходом до шосе, аніж грузнути зі своїм мастодонтом у багнюці на схилі цієї вузенької доріжки.

Тепер у світлі фар Інгвільд могла хоч якось розгледіти незнайомця. Він був дуже високий, вищий за Гійома і ширший за нього в плечах, але набагато худорлявіший. До лоба йому прилипло мокре пасмо білявої чуприни, і обличчя через те було зовсім дитяче,— Інгвільд здалося, що йому не більше дев'ятнадцяти-двадцяти років. На ньому були штани і теплий кольору морської води светр з високим виложистим коміром. Хлопець стояв, засунувши руки в кишені, і ніби насміхався з навального мокрого вітру, який шмагав його, шпурляючи в лице краплини дощу. Інгвільд дивилася в його очі, вони сяяли на мокрому виду якоюсь глузливою посмішкою. І раптом дівчина відчула страх. У погляді його було щось таке... Вона й сама не відала, що саме. Чому, питала себе, пойняла її якась неясна тривога? Вона, Інгвільд, смілива, пустотлива дівчина, її жоден принц не збентежив би, а тут уперше в житті потупила очі й знітилась.

— Ви Нор... Пробачте, іноземка, яка живе у капітана Ле Марруа? — спитав незнайомець.

Інгвільд уже опанувала себе.

— Так, норвежка,— підкреслила вона.

Дівчина не насмілилася вимовити: «А ви?» Тільки поглянула на нього запитливо.

— А я, як бачите, водій ваговоза,— пояснив він.

Хлопець стояв, засунувши руки в кишені, не зводив з неї пильного погляду і, здавалося, й не думав іще щось розповідати про себе. Тоді Інгвільд спитала сама:

— А як ви мене впізнали?

Він здригнувся,— де й поділася його глузливість. Замкнувся в собі, погляд йому, як здалося Інгвільд, став якийсь страдницький і від того немов сором'язливий.

— У вас найсвітліше волосся у всьому селі,— пояснив лагідно.— Воно мені одразу впало в очі, коли я обганяв вас на дорозі.

— Ага! То це були ви? Добряче ж ви мене обляпали!

— Я вас надто пізно помітив. До того ж цією тритонкою не так-то й легко керувати. Пробачте мені!

Інгвільд знизала плечима. Хіба вона могла дорікати йому за це, гніватися на нього?

— А що ви возите? — поцікавилася вона, ткнувши пальцем на машину.

Він наче розмірковував якусь мить.

— Лантухи з борошном... сьогодні,— відказав. Потім загадково всміхнувся, мовби щось пригадавши, й додав: —А часом і дівчаток!.. Ви не маєте бажання під'їхати?

Інгвільд відступила на крок.

— Ні, дякую. Я не боюся дощу.

— Шкода! З таким волоссям, золотистим, як жито, вас і не помітно було б серед мішків з борошном.

Отак говорячи, він підступив до Інгвільд. Потім рвучко відкинув назад свій каптур і, знову наставивши електричний ліхтарик дівчині просто в обличчя, пильно втупився в неї очима. Це тривало тільки якусь мить, та Інгвільд, злякавшись того дивного погляду, відскочила назад і ненароком звалила велосипед.

Хлопець ніби прокинувся. Звільна провів долонею по лобі. Нахилився, щоб підняти велосипед,

— Перепрошую,— мовив.

Інгвільд мовчки схопилася за руль, скочила на педалі і стоячи поїхала назад до шосе, лишивши позаду автомашину... Вона все ще ніби відчувала на собі дивний погляд незнайомого хлопця. Зненацька він гукнув, склавши долоні рупором:

— Інгвільд!.. О Інгвільд... Інгвільд...

Він кликав її крізь ніч, немов благаючи порятунку, і цей тривожний клич довго-довго линув услід утікачці, аж поки не затих, ніби згас у безнадії...

Вона й сама не знала, скільки часу блукала навмання околишніми дорогами, приголомшена, тремтячи од збудження, як у лихоманці. Півгодини? Годину?

Коли зрештою виїхала на шлях, що вів до села, автомобіля вже й сліду.не було. На всій дорозі вона й колії від нього не помітила.

Та ось Інгвільд відчинила, нарешті, двері до кухні, і з нею разом немов уся буремна ніч увірвалася до нас. Капітан полегшено зітхнув і відклав книжку, яку вже й доти не міг читати від хвилювання. Я гукнула братові у майстерню:

— Гійоме, прийшла, нарешті!

Вона скинула з себе пальто. Довгі мокрі пасма волосся прилипли до бурякових щік. По самі коліна забрьохана багнюкою, дівчина вся тремтіла. Не вимовивши й слова, Інгвільд підійшла до вогню. Ні разу доти я ще не бачила її такою стривоженою і водночас радісно-збудженою.

Капітан втупив у неї очі, і я відчула, що він не наважується розпитувати, хоч серце йому стискає неспокій. Тоді наважилась я:

— Що з тобою сталося, Інгвільд?

— Не знаю,— не обертаючись, відказала дівчина. Вона гріла руки біля вогню і стояла до нас спиною.— Мене щойно перепинив якийсь хлопець, поставивши свою автомашину поперек дороги. Він не пропускав мене, світив в обличчя ліхтариком і довго розглядав мене...

Умостившись на кам'яному виступі біля каміна, вона зіскулилася, як змерзле кошеня. Гійом усе ще стояв на порозі майстерні.

— А який він, той хлопець? — раптом спитав.

Я здригнулася. Брат дивився мені в очі, нібито це до мене він звертався. Я вмить збагнула, що він має на думці.

— О,— прошепотіла Інгвільд,— він був дуже... Як це кажуть?.. Дуже довгий. Так, так, дуже довгий...

— Дуже високий,— поправив Гійом серйозно.

І підморгнув мені. Інгвільд нічого не помітила. Вона все так само мрійливо дивилася на полум'я.

— На ньому не було пальта,— вела вона далі.— Тільки светр. Він віз мішки з... Як це зветься? З борошном.

Гійом відвів од мене очі. Тепер уже ми все знали. Я глянула на Капітана. Він теж, здавалося, про все догадався.

Брат увійшов до кімнати, тримаючи руки в кишенях.

— Послухай, Інгвільд, що ж такого страшного скоїлося? Шофер, у якого занесло машину, зупинив тебе й попередив, що тут не проїхати. Чи варто через це так хвилюватися?

Та дівчина й не поворухнулася, поринувши в свої мрії. Тоді він спробував розсмішити її:

— Якщо він дивився на тебе трохи довше, ніж годиться, то це тільки тому, що ти гарненька дівчина, от і все!

Він легенько поворушив ногою дрова, що ледь-ледь горіли. Затріскотіли іскри, снопом здійнявшись угору. Інгвільд здригнулася. Потім підвела голову, оглянула нас і силувано всміхнулася:

— Авжеж, я просто ідіотка. Пробачте.— І, рушивши до дверей, додала: — Я піду в кімнату себе витирати, бо я є схожа на мокру курку!

Ми з Гійомом засміялися. Інгвільд розчинила двері, вітер сипонув знадвору дощем і приніс на своїх крилах свіжий запах луків і ще якусь нерозгадану таємницю. Капітан підвівся з фотеля, підійшов до Інгвільд, що стояла на порозі, і стиха, неначе по секрету від мене та Гійома, спитав:

— І це все, Інгвільд?

Вона ніби сторопіла на мить, потім, кивнувши головою, дала зрозуміти, що це справді все, й подалася до своєї кімнати.

Проте Капітан, видно, не заспокоївся. Він мовчав, але кожен з нас до самої ночі думав про хлопця-дивака, який зупинив нашу Інгвільд. А я, прикута до стільця через свою вивихнуту ногу, мрійливо дивилася, як витанцьовує в каміні полум'я, і з думки не йшов такий знайомий мені погляд непокірливого принца — погляд, який збентежив Інгвільд...