2015-07-04
438
Я перша познайомилася з ним. І, дивна річ, та сама історія повторилася згодом, коли приїхала Інгвільд. Та хіба це не було цілком природним, що Ян, шофер вантажної машини, познайомився з молодою дівчиною, зустрівши її на дорозі? А проте зустріч Яна з Інгвільд віщувала бурю. Моя ж зустріч була щаслива й проста...
Це сталося у четвер, наприкінці травня, за кілька місяців до приїзду Інгвільд. Я надумала тоді прогулятися на своєму незмінному велосипеді аж до скель Булоньї. Таку вже звичку мала — у вільні дні мандрувати самотою.
Вертаючись додому, я вибрала не звичайну, найкоротшу дорогу, що вела до міста, а воліла — хоч було вже досить пізно — поїхати берегом, уздовж скель, потім завернула на звивисту стежку понад річкою. Досхочу намилувавшись усіма поворотами й чарівними куточками дикої, незайманої сільської природи, я поверталася додому дорогою, що вела вже просто до Фовемберга.
Прогулянка була дуже приємна, але дорога виявилася надто вибоїстою, одна з шин велосипеда лопнула.
|
|
|
Коли я, тягнучи за собою велосипед, сяк-так дісталася проїзної дороги і глянула на ручний годинник, був уже початок на сьому. Я не боялася, що Капітан хвилюватиметься за мене: він уже звик до моїх мандрів по четвергах, коли в колежі не було занять. І все-таки прискорила ходу, бо згадала, що в дорожній сумці лежить невблаганний латинський переказ — я почала його, але так і не спромоглася закінчити до полудня.
Саме тоді мене й випередив на своїй машині Ян, спинився за кілька метрів, чекаючи. Він зухвало, як мені здалося, дивився на мої густо припалі порохом сандалії, на розкуйовджене волосся,— вітер з моря був того дня досить рвучкий; помітив і мою стомлену ходу, і жалюгідний велосипед. (Мабуть, він подумав тоді, що я зовсім не відзначаюся жіночим кокетством). Зненацька Ян засміявся і сказав:
— Вигляд у вас такий, що вам, либонь, не завадила б зараз чиясь дружня допомога! Чи, може, ви збираєтесь отак пішки йти аж до Фовемберга?
І ніякої допомоги мені не треба, дякую.
— Ви певні? — промовив він, знову втупившись у мене.
Я нерішуче дивилася на високого, незнайомого мені усміхненого хлопця. Він помітив мій недовірливий погляд і сказав, щоб заспокоїти:
— Я ж не пропоную вам нічого іншого, хочу тільки підвезти вас, а заразом і ваш драндулет.
Лагідна добра усмішка майнула на його устах, і від неї обличчя враз набуло якогось зовсім дитячого, доброго й несміливого виразу, що так приваблює серця.
— Це моя постійна дорога, щоб ви знали. Я працюю шофером на мукомельні в Алангемі.
— У пана Марудо?
— Так. А звуть мене Ян Оффланж. Я вас уже бачив, коли привозив борошно до Фовемберга. Ви внучка капітана Ле Марруа, правда?
|
|
|
Я кивнула головою, а хлопець тим часом уже підхопив обома руками мій велосипед і примостив його в кузові автомобіля, потім повернувся до мене.
— Ану, залазьте мерщій! — сказав, відчиняючи дверцята кабіни.— У мене, правда, не так комфортабельно, як у кабіні американської машини, але тут уже нічого не вдієш.
Я опустилася на сидіння, обтягнуте чорним молескіном,— його старі пружини випиналися якимсь химерним гірським хребтом. Ян грюкнув дверцятами, заліз у кабіну з другого боку, і машина рушила. Минуло кілька хвилин, поки я трохи звикла до оглушливого гуркоту, що сповнював кабіну.
Хлопець за кермом мовчав і уважно дивився на дорогу. Мені дуже зручно було спостерігати його чіткий профіль: прямий ніс, худі щоки, білявий чуб, у надвечірньому світлі я могла розрізнити кожну волосинку. Тонка шия стирчала з комірця розстебнутої сорочки й надавала йому зовсім хлопчачого вигляду, дарма що він був такий височенний. Ян трошки скидався на Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся, коли той був у його віці,— принаймні якщо судити зі старої дідусевої фотографії. Було в ньому щось дитяче і трохи вразливе, зовсім не властиве нашому спокійному й упевненому Гійомові. З усього видно було, що Ян уже зазнав горя в житті.
— Це, мабуть, добре діло — бути внучкою капітана Ле Марруа? — спитав мій супутник, не повертаючи голови.
Я глянула на нього, не зовсім розуміючи, що він хоче цим сказати.
— О, моє діло — це, власне, колеж.
— А в якому ви класі?
— У другому, передостанньому.
— Другий «А»? Другий «Б»? Чи загальноосвітній? Справді, цей хлопець раз у раз дивував мене.
— Латину чи математику вивчаєте? — знову спитав.
— Латинь... Я навіть вожу з собою отой паршивий підручник — треба приготувати на завтра твір.
— Кого?
— О! Вергілія. Вірші! Він голосно розсміявся:
— Здається, поезія не дуже вам до смаку!
— Ненавиджу латинські вірші.
— А який саме уривок? З «Енеїди»? Чи, може, «Буколіки»?
— А вас це так цікавить? — трохи зухвало й не дуже привітно мовила я.— Не турбуйтеся. Ця книжиця лежить у мене в сумці, на велосипеді...
— Без жартів — вона з вами?
— Я взяла її з собою, бо мала добрий намір написати переказ, сидячи десь на схилі гори... Та так нічого й не зробила.
— А хочете, я допоможу вам?
— Але ж...
— Правда, правда, я охоче допоможу...
Він загальмував, зупинив машину край дороги і стрибнув на землю. Я чула, як він заліз у кузов, знайшов мій велосипед, розкрив одну дорожню сумку, другу... Потім знову сів за кермо поруч зі мною й подав мені книжку. Я розгорнула її на потрібній сторінці.
— Оце! — сказала без особливого ентузіазму.
Я б воліла розмовляти з моїм випадковим супутником про що завгодно, тільки не про розлуку Мелібе з рідним краєм.
Але Ян поклав книжку на кермо і, схилившись над сторінкою, почав читати:
— Не meae, felix quondam pecus, ite capellae.
Я скоса дивилася на високого худорлявого хлопця. З того, як вільно він читав, було видно, що текст йому добре знайомий, і я вже не приховувала свого подиву.
— Ви вчили латинь? — спитала я.
— Можливо,— відповів Ян, не відриваючи очей од книжки. Потім незворушно-спокійно почав перекладати фразу: — «Ідіть же, мої маленькі кізки, моє єдинеє добро, колись така щаслива отара. Я не побачу вас більше ніколи...» Коли б це в прозі, то ось тут сказали б: In antro viridi 1. Але для ритму Вергілій пише: In viridi antro... А «domosa» 2— це який відмінок?
1 У зеленій печері.
2 Ручний, свійський.
— Називний? Чи, може, орудний? — навмання бовкнула я, бо думала зараз не про латинські відмінки, а зовсім про інше.
— Орудний. Ходімо далі: «Carmine nulla canam». Де тут дієслово?
— Canam,— «я співатиму».
— Добре. Отже, «Я не проспіваю жодної пісні». Або: «Прощайте, мої пісні»,— так буде краще.
— А я ніколи так не перекладала! — вигукнула я.— Як це гарно звучить. Набагато краще, ніж у мене!
|
|
|
— Ну, гаразд, подивимося, що можна зробити з цією фразою: «те pascente, capellae» і так далі... «Я, супроводжуючи отару, кізки, не пастиму вже вас...» Негарно, правда? А доброю нашою мовою це можна сказати, приміром, так: «Ні, мої кізоньки любі, я вже не пастиму вас, не бачитиму, як смакуєте ви квітучою дерезою чи гірким верболозом...»
Цей хлопець цілком полонив мене. Ніколи доти латинська мова не здавалася мені такою логічною, багатою, такою живою, милозвучною і досконалою, як досконала архітектура середньовічного собору.
— Латинь,— задумливо мовив Ян, підводячи голову,— латинь починаєш розуміти й любити не зразу, а вже згодом, після гімназії, як станеш бакалавром... Ну, перекладемо останню фразу. Дивіться, її ніби написано про цю годину і цей пейзаж. «Ось вдалині здіймаються димки над дахами хатин, і з гірських верховин падають довгі тіні...»
Крізь вітрове скло я дивилася, як ховається за Булонські горби сонце. Ще не зовсім посутеніло, і в цю надвечірню годину стільки невимовної краси було розлито навколо! Купаючись у блискучому промінні, що світило просто у скло кабіни, я тішилася в глибині душі незвичністю цієї картини: німа безлюдна сільська дорога, машина на узбіччі, на траві, порожевілій від призахідного сонця, а в кабіні пліч-о-пліч — учениця передостаннього класу колежу і молодий шофер, знавець латинської поезії!
Та ось Ян підвівся, обтрусився. Закрив книжку і подав мені.
— Ну, добре, дякую! Це страшенно потішило мене, справді.
Він увімкнув мотор. Машина повільно рушила. Я все-таки наважилася спитати супутника:
— Яне... Як це ви знаєте... так добре?
— Латинь? — Він засміявся, на мить одірвався від керма і підняв руки.— Якщо в лівій кишені в мене лежить шоферське посвідчення, то уявіть, що в правій — диплом бакалавра!
Я замислилась, дивлячись, як миготять уздовж дороги й залишаються позаду стрункі тополі.
— То невже ж оце й є ваше покликання — перевозити мішки з борошном?
Чи збагну я колись, що промайнуло тоді в його бистрому скісному погляді? Може, то був сум, хтозна. У всякому разі, він швидко розвіявся, і хлопець усміхнувся.
|
|
|
— Напевно, покликання! Коли я був хлопчиськом, то цілі ночі не спав, сумуючи за маленькою дівчинкою з рум'яними, як свіжий буханець, щічками. Я танцював з нею на одному сільському святі. Вона була вдягнена, як мельничка, і...
— То це в пам'ять про неї ви...
— Звісно!
Він скоса зиркнув на мене, погляд був насмішкуватий, майже зухвалий і явно спростовував його слова.
— Ви глузуєте з мене!
— Ну, не гнівайтесь! Давненько вже я не їхав з дівчиною. Дивіться, от уже ви майже і приїхали.
Ян зменшив швидкість, в'їжджаючи до Фовемберга, потім загальмував і спинився перед ґанком Сонячних Дзиґарів. Я стрибнула слідом за ним на землю.
— Ну, дякую вам за прогулянку,— сказала.— І за переклад. Шкода, що я не зустріну вас наступного четверга!
Залізши в кузов, він подав мені велосипед.
— А ви хотіли б щочетверга їздити на моєму ваговозі й вчити латинь?
— Ви смієтеся! Та чому б вам і справді коли-небудь не відвідати нас? Я певна, що ви подружилися б з моїм братом.
— Цілком можливо, і я був би дуже радий! Та чи не розгнівається капітан Ле Марруа, коли побачить, як шофер привозить вас до Сонячних Дзиґарів?
Мені здалося, хлопець жадібно вдивляється в моє обличчя, так наче побоюється, що слідом за моїми привітними словами він ось-ось почує грізний голос мого діда, побачить його сердите обличчя.
— Я ніколи ще не бачила, щоб капітан Ле Марруа гнівався! — промовила я гордовито.
— Ну що ж, гаразд. Тоді я прийду найближчого четверга.
Він дружньо махнув рукою, вже стоячи на приступці автомашини і дивлячись, як я відходжу все далі й далі тінистою берестовою алеєю. Потім я почула здалеку гуркіт навантаженої машини, що спускалася з гори. І ось уже до мого слуху долинув знайомий скрегіт Гійомової пилки, апетитний запах супу з-за дверей кухні — і зненацька я знову повернулася до дійсності...
Гадаю, мало хто з дівчат мого віку не піддався б Яновим чарам...
Цілий місяць, чи може й півтора, спогад про поїздку з ним у кабіні автомашини часто вривався в мої сни і мрії. Потім Ян подружився з Гійомом, і ми всі звикли до того, що він просто, як додому, заходить до нашої кухні, навіть не постукавши в двері. Скоро ми навіть перейшли з ним на «ти». І мало-помалу глибоке, добре, дружнє почуття взяло гору в мені, і спокій, рівновага знову вселилися в моє серце. Ян посів своє місце в моєму щасливому царстві-володарстві поруч з Капітаном і моїм братом.
Він, здається, теж був щасливий, знайшовши в мені ніби молодшу сестричку, і коли всміхався до мене трохи лукавою і ледь-ледь зверхньою усмішкою, я не бачила в його очах нічого, крім теплої братерської приязні. Ніколи він не усміхався так до Інгвільд. Він називав її пестливим норвезьким іменем «Інже»,— не знаю, де він почув його, адже за нормами французької граматики ім'я дівчини треба було б вимовляти як «Інге», з наголосом на останньому складі.
Дівчина, здавалося, була зворушена, і він завжди вживав це ласкаве звертання, розмовляючи з нею, так само, як Гійом завжди звертався до мене, називаючи пестливо-скорочено: Фан. Та щоб я колись відчувала від того гіркоту,— ні, хвалити бога! — я не дуже сумувала через отого чарівного, але насмішкуватого принца!
Насмішкуватого і водночас примхливого, та ще й як!..
Бо Ян не прийшов до Сонячних Дзиґарів наступного четверга, після нашої першої зустрічі, як обіцяв. А я ж цілісінький тиждень чекала! Так само нетерпляче малою дитиною я ще за місяць ждала дня свого народження.
Звісно, я розповіла про свою пригоду Капітанові й Гійомові. Дідуся дуже потішила ця історія і моя розповідь про лекцію з латині, зате Гійом, здалося мені, поставився до неї досить легковажно.
— Справді,— сказав він, не припиняючи роботи й розмірено вгризаючись стамескою в дерево,— я вже якось бачив цього хлопця на автомашині... їй-богу, не розумію, що за радість займатися латиною між двома ходками з борошном...
І все-таки він розумів усе. Даремно я цілий тиждень робила над собою героїчні зусилля, щоб нічого не говорити, не згадувати жодним словом свого дивного знайомця, Гійом раз у раз незлобиво підсміювався з мене:
— Ну, як, ти все ще думаєш про свого коханого?
Та коли настав четвер і Ян не прийшов, Гійом і слова не зронив. Він любив часом дражнити мене, але ніколи не міг би завдати справжньої прикрості...
То була перша химерна вихватка Яна. Ми так і не дізналися, чому він не прийшов тоді на. побачення. І згодом він ніколи не пояснював своїх вчинків, але тепер я розумію, що тільки інстинктивний страх та соромливість утримали його в той день од візиту до Сонячних Дзиґарів.
Через тиждень, наступного четверга, я вже й не ждала його. І все-таки він прийшов. Постукав у шибку, просто, ніби давній знайомий, якось тихо, крадькома, наче сподівався, що його й так почують.
Гійом кудись пішов, Капітан був у своїй кімнаті. Я саме домивала кахляну підлогу на кухні. Постукуючи дерев'яними сабо, зі щіткою в руках, розчервонівшись од роботи, я відчинила двері. Ян оглянув мене з голови до ніг. Я й собі не дуже схвально позирала на його сумнівної чистоти чоботи.
— Не заходьте! Почекайте хвилинку.
Побігла до буфета, схопила зо три газети й шпурнула їх на підлогу, йому під ноги.
— Тепер можете увійти.
— Наступного разу я принесу свої газети! — пообіцяв він.
Хлопець ступав обережно, мов канатоходець. Зненацька спинився,— його увагу привернула одна сторінка з «Голосу Півночі». В газеті біля його ніг виднів заголовок великими літерами.
— «Команда «триколірних» з Ліля розгромила «бульдогів» Примор'я»...— голосно прочитав Ян.— Ех, ех! Я бачу, в цьому домі люблять справжню літературу!
— Ніхто в світі не вміє так розмовляти латинською мовою, як Вергілій і ви, пане Оффланж, правда ж?
Це мій дідусь, з'явившись на порозі кімнати, відповів замість мене на Янову репліку. Ян рвучко обернувся.
— Даруйте, Капітане,— мовив нерішуче після короткої паузи. І, розвівши руками, щоб краще показати, в якому він зараз безпорадному становищі, сміючись од щирого серця, додав з такою невимушеністю, що я була вражена:
— Ну як я можу підійти й привітати вас? Фанні загнала мене на цей газетний острівець, заборонивши навіть ворухнутися!
Дідусь прибрав покірливого вигляду:
— Фанні миє кухню раз на три місяці. І тоді — це священнодійство.
Я вдоволено переводила погляд з одного на другого й думала: ці двоє напевно знайдуть спільну мову — або я нічого не розумію в людях!
А Ян тим часом уже заволодів моєю ганчіркою і, зігнувшись, почав відступати задки до плити і, відходячи, витирав свої сліди на кахлях підлоги.
— Ну от! Чи ви тепер задоволені, сувора господине? Отак, насмішкувато й невимушено, Ян уперше переступив поріг нашого дому.
А проте з того самого дня — зовсім проти своєї волі, я певна цього,— він порушив спокій нашого життя.
Я мов бачу, як він стоїть, спершись ліктем на виступ каміна, поставивши ногу на решітку, як це часто робив Гійом. Я мала звичку дражнити брата, показуючи на олов'яний джбан для вина, що стояв на високому виступі каміна.
— Ти вже не ростеш, бідолашний старигане! Твоя голова ніколи не досягне цього джбана з вином.
А от довгий худорлявий Ян легко діставав до джбана. Тінь його рухалася, заламувалась, розпливалася, відбиваючись на стіні. А з другого боку я бачила Капітанову сиву круглу голову,— притулившись до спинки широкого м'якого фотеля, він дивився на височенного хлопця й казав:
— Даруйте, пане Оффланж, але ж ми нічого не знаємо про вас, окрім того, що вам вельми до смаку латинська мова й борошно...
Чи відчув тоді мій дідусь глибину цих простих слів? Гадаю, ні. Тільки Ян міг зрозуміти їхню слушність. Чи не торкнулися вони, ті слова, попри всю їхню банальність, незагоєних ран його серця, його драми?
Сьогодні я запитую себе про це, дивуючись, як ця Капітанова фраза, так необдумано кинута в ту першу зустріч, не відштовхнула від нас Яна, не змусила його ще дужче замкнутися, приховуючи свою таємницю...
Я знову ніби бачу просторе — одинадцять на сім метрів — приміщення, де була Гійомова майстерня,— її грубі кам'яні стіни, вимощену кахлями підлогу, сволок з грубезних колод, розділений у поздовжній своїй частині на дві арки,— такі склепіння можна побачити в маленьких сільських церквах романської доби. Але в ній було щось і від марокканського стилю. А до того ж по боках каміна ще оті важкі дубові, обтягнуті широкими довгими червоними ременями фотелі — витвори мого брата. Над каміном Гійом приладнав кілька морських прапорців, на канапі розстелив хутряне укривало. І коли, за браком місця, сюди перетягнули й поставили в кутку наше стареньке фортепіано, що давно б мало відслужити свій вік,— це вельми гармонійно доповнило Гійомові володіння.
Вже кінчався вересень, і вечорами Гійом розпалював у каміні вогонь. Тоді верстат, дошки, інструменти на полицях і позолочені полум'ям стружки на підлозі немовби оживали. Кахляні плити підлоги відливали міддю. І на гарних, ще не фарбованих меблях, нових і біленьких, як голе немовля, теж починало химерно жевріти, мінитися яскравими відблисками полум'я...
Повернувшись з колежу і перемивши посуд, я частенько заходила до Гійомової майстерні. Нерідко заставала там і Яна. Обидва хлопці в тих середньовічних мурах скидалися на будівничих якогось старовинного собору. Вони майже не розмовляли між собою. Ян звичайно сидів на краєчку верстата, загадковий, поважний, і мовчки стежив, як працює Гійом. А той, здавалося, зовсім не помічав приятеля. Видно, своєю дружбою вони тішилися мовчки, без зайвих слів, суворі й заглиблені у свої думки.
Іноді я заставала Яна на кухні біля Капітана, і з окремих слів, які долинали до мене, догадувалась, що між ними точилася розмова про минулі століття, про стародавніх інків, про їхні мертві міста, неприступні й чудові, про скарби, поховані на дні моря, про останнє відкриття біблійних манускриптів в Єрусалимській пустелі.
Ми зовсім мало знали про минуле Яна. Але інколи він так дивно поводився, що ми просто не наважувались його розпитувати. Якось він розповів сухо й " удавано байдуже:
— Мати моя живе в Бове. Я у неї одинак. У батька був невеликий млин. Батько помер, і млином поки що керує старий майстер,— чекає, поки я зможу взяти діло в свої руки. Ось чому я проходжу практику в Аллангемі, у пана Марудо.
— Як шофер на ваговозі? — здивовано спитав Дідусь.
— Не тільки, я займаюсь усім потроху. Навіть рахівництвом! — відповів Ян, і мені здалося, що в голосі його прохопилася злість.
Він мешкав у флігелі мукомельні, де містилися склади. Пан Марудо розпорядився, щоб для нього там. обладнали кімнату. Харчувався Ян здебільшого в одного із службовців, котрий жив у тому ж будинку.
Та як би там не було, Ян частенько забігав до нас по ділу й без діла. Він почував, що тут його приймають щиро, як свою людину, як четвертого члена сім'ї Сонячних Дзиґарів. Він швидко перейняв наші роками усталені звички. Увечері я поглядом питала Яна, чи ставити для нього тарілку на стіл. Він мовчки кивав головою або заперечливо похитував білявим чубом, і ми ніколи не питали, чому. Ян був неговіркий. Йому подобалося бувати у нас просто так. Сьогодні я вже знаю напевно,— і мені від того радісно й трохи сумно водночас,— йому, такому самотньому, було добре в наших Сонячних Дзиґарях.
Іноді Ян піднімав кришку старого фортепіано. Сідав на дерев'яну табуретку і пальцями стиха голубив клавіші, немов зосереджуючись. Потому схиляв над фортепіано широкі плечі, на мить застигав у задумі й починав грати. Часом він грав бурхливо й пристрасно, а часом у грі бриніла якась невгамовна туга. Він погано читав ноти, а проте мав хист вносити гармонію в будь-яку мелодію. Капітан не раз слухав його зі слізьми на очах, бо старовинні мелодії, що линули з-під Янових пальців, нагадували йому молоді літа моїх тата і матусі.
— Хто ж тебе навчив цього, Яне? — спитала я в нього якось увечері.
Стиха торкаючись клавішів, він відповів:
— Це було так давно... Мені співала їх мати...
Потім голова йому знову схилилася над фортепіано, руки забігали по клавіатурі, І дивна, незнайома нам музика, щоразу інша, нова, народжувалася під його пальцями. Починалася вона повільно, стиха, потім розросталася, міцніла, захоплюючи нас, мов вітер, що налітає на широкі, незаймані бретонські степи...
Літніми вечорами, коли Ян обідав у нас, ми всі виходили на терасу. З річки — вона протікала попід нашим садком — долітав сріблястий, невгамовний шум водоспаду. Інколи ми до одинадцятої години чи навіть до півночі стояли, спершись ліктями на дерев'яну балюстраду, або сиділи в фотелях Гійомової роботи. Ми не розмовляли. Хлопці курили. Чути було, як Капітан порається у своїй кімнаті — світло звідти пробивалося до нас крізь скляні двері.
— Глядіть не застудіться, діти! — часом гукав він.— Стережіться води. В таку пору від неї завжди тягне вогкістю.
Потім він гасив лампу. За вечір, бувало, ми не обмінювалися й двома десятками фраз. І ніч була така ж мовчазна, як ми, тільки в тополях, що росли обабіч річки, тихо-тихо шелестів вітерець...
Як захоплювала мене тепла приязнь цих двох хлопців, що так різнилася від нашої екзальтованої дівчачої дружби! І то була для мене потаємна й неоціненна честь: адже вони прийняли мене в своє товариство, вони вважали, що й я гідна по-чоловічому мовчазно проводити ці вечірні години разом з ними.
А потім настав отой пам'ятний день у жовтні...
Під час обіду Капітан сказав Янові про нашу Норвежку, яка вже мала незабаром приїхати. Ми побачили, як хлопець раптом зблід, схилив голову над тарілкою й до кінця обіду не озвався ні словом. У наші серця закралася тривога, хоч усі ми — Капітан, Гійом і я — силкувалися й далі вести звичайну розмову, вдаючи, ніби нічого не помітили. А втім, Ян і не намагався приховати свого збентеження. По обіді він підвівся, узяв свою куртку, що висіла на стільці, потиснув усім руки і вийшов. Якусь мить ми ще чули, як затихали, даленіючи в берестовій алеї, його швидкі кроки. Потім вони зовсім стихли у нічній пітьмі.
Після того ми його довго не бачили. Спочатку нас це не турбувало. Адже й раніше траплялося, що Ян не заходив до нас по кілька днів, а з'явившись, ніколи нічого не пояснював. Ми не розпитували його ні про що. І тепер, по тому, як останнього разу ми бачили його незвично збентеженим, нам не видалося дивним, що він так довго не приходить.
Проте за кілька днів до приїзду Інгвільд я надумала сама піти до мукомельні й розвідати, чому не видно Яна.
— Дай йому спокій, внучко,— відраджував мене Капітан.— Можеш тільки гірше зробити. Ти ж бо добре знаєш, що Ян терпіти не може, коли хтось суне носа в його справи.
А Гійом додав:
— Не суши собі тим голови, Фан! Як схоче, то й сам прийде.
Наступного тижня приїхала Інгвільд. У кожному порухові, погляді, в пухнастому легкому волоссі вона ніби привезла з собою всі чари своєї далекої країни.
То були її перші дні в Сонячних Дзиґарях, її перші дні в колежі. Потім моя пригода з ногою,— я ненароком вивихнула її,— і нарешті отой листопадовий вечір, коли на вузькій фовемберзькій дорозі відбулася драматична зустріч нашої подруги із загадковим водієм вантажної машини...
Нам довелося пояснити Інгвільд, хто такий Ян, розповісти про його вразливу й химерну вдачу, раптові зміни настрою. Вона ніби забула про свою пригоду. Потім, коли з моєю ногою вже все було гаразд, ми з Інгвільд поринули з головою в життя колежу. А Ян усе не появлявся...
...Аж поки не настав той зимовий вечір. То було, здається, сьомого чи восьмого грудня. Коли ми з Інгвільд, повертаючись з Булоні, під'їжджали до дому, мені почулося, ніби з Гійомової майстерні лине притишена музика. Я зупинилася, злізла з велосипеда. Хтось грав на фортепіано. Мабуть, Ян. Я вже легко розрізняла пристрасну манеру його гри, і тепер упізнала меланхолійну мелодію «Опалого листя» — він виконував її з якоюсь невимовно-щемливою тугою.
— Що сталося? — спитала Інгвільд.
— Нічого, нічого,:— пробурмотіла я.
Інгвільд прихилила велосипед до стіни й заходилася одв'язувати книжки від багажника. Потім штовхнула двері сараю, зайшла туди, я рушила слідом за нею.
Здаля долинала мелодія пісні, її слова бриніли мені в голові:
Але час невблаганний розлучає закоханих,
Так тихенько і зовсім безшумно...
Раптом музика стала гучнішою. Аж тоді її почула Інгвільд.
— Стривай,— сказала вона.— У тебе грають на роялі. Хто це?
Я не наважилась відповісти. Хутенько пробралася до кухні, Інгвільд подалася за мною. Капітан, помітивши нас, підвів голову. Певно, він вирішив не втручатися в хід подій. Крізь прочинені двері майстерні я побачила Гійома. Він щось ремонтував, безперечно, дуже складне. Пасмо його волосся немовби заплуталося в дрилі. А трохи далі, боком до нас, сидів Ян, схилившись над клавішами. Він, здавалося, зовсім не помітив нашої появи.
Інгвільд на мить сторопіла з несподіванки, а тоді поволі рушила до хлопців. Чи впізнала вона свого недавнього напасника? Дівчина запитливо глянула на Гійома, потому перейшла майстерню і сперлася ліктем на фортепіано, повернувшись обличчям до Яна. А той навіть не поворухнувся. Він, як це часто бувало, замріяно дивився крізь широке вікно у нічну темряву, що оповила село... Уста його стиха наспівували слова «Опалого листя».
Вже відлунали останні акорди, а хлопець усе ще не відривав руки од клавіатури: музика ніби тримала його в своєму полоні.
А Інгвільд він, здавалося, не помічав, принаймні жодним знаком того не виказував.
Потім я побачила, як його руки, мов великі білі птахи, знову злетіли над клавішами. Ян плавно перебігав в арпеджіо від ре-мінор до ля-мажор, і в тихому рокотанні, що дедалі гучнішало, я раптом упізнала одну з тих мелодій норвезького композитора Ліпсе, які Ян часто грав нам.
Капітан, як умів, перекладав слова:
О чари старої колискової пісні!
Вони гріють серце і бринять в душі,
Чари старих романсів,
Перейняті ароматом минулих днів...
Вони воскрешають моє дитинство
З його забавками і хвилюваннями...
Можливо, ця пісня й не належала до найвідоміших мелодій скандинавського композитора, але, напевно, вона була одним з найзадушевніших його творінь. І саме її Ян пропонував Інгвільд — як норвезький привіт, своєрідне «ласкаво просимо».
Дівчина була вражена. Здавалося, вона от-от заговорить з ним, скоряючись якомусь непереборному поривові. Правою рукою вона нервово ухопилася за край фортепіано, очі зворушено блищали.
Ян поволі повернув голову. Тепер він дивився просто на Інгвільд. Спершу вираз його обличчя був якийсь нерішучий, задумливий, потім він почав змінюватись, і ось уже на устах заграла ледь помітна сумна усмішка.
Скільки часу вони дивилися отак одне на одного. Ян — з усмішкою на устах, Інгвільд — зі слізьми на очах? Гійом і я не наважувалися звести дух, і нечутні кроки Капітана, який підходив до нас, не порушували чарів цієї хвилини.
Коли завмерла остання нота пісні, Ян тихо-тихо опустив кришку фортепіано й підвівся. Я гадала, що аж тепер, нарешті, він, як годиться, привітається з Інгвільд, та хлопець, здавалося, ніяк не зважувався. Якусь мить він стояв нерухомий, розгублений, потім зробив над собою зусилля й рушив до нас. Витер сірника, почекав, доки розгориться крихітний вогник, і статечно закурив сигарету...
Інгвільд стояла розпашіла, збентежена, напружена, як туго натягнута струна, що може от-от порватися...
В ту мить Гійом — навмисне чи ненароком —грюкнув дошкою. Ян здригнувся й ніби прокинувся. В пориві раптової рішучості він ступив ще крок до Інгвільд, подав їй руку.
— А того вечора ви справді злякалися? — спитав. У тоні його голосу я не відчула звичайної іронії, з якою він частенько звертався до мене,— в ньому бриніла скорше легка тривога.
— Так, трішки,— відповіла Інгвільд.
Ян був дуже збентежений, і мені пригадався в ту хвилину вираз дитячого страху на його обличчі, коли він, переступивши поріг нашого дому, розмовляв з Капітаном.
— Виходить... ви й досі гніваєтесь на мене?
— Ні, я зовсім не гніваюсь,— мовила дівчина, щиро усміхаючись.
Ян замовк на якусь мить, замислився, потім поклав сигарету в попільничку, що стояла на фортепіано, засунув руки в кишені, втупився в Інгвільд і спитав твердим голосом:
— Іншим разом, коли я дожену вас на дорозі, ви згодитесь сісти в кабіну моєї машини?
Дівчина зніяковіла, опустила погляд на вимощену плитками підлогу й сказала, не підводячи голови:
— Так, думаю, що згоджуся.
Ян усе ще не зводив з неї своїх блискучих очей. Мить помовчавши, він знову спитав:
— А якщо станеться так, Інгвільд, що я знову покличу вас серед глупої ночі, чи ви тоді озветеся до мене?
Чи не жаліла часом дівчина в глибині душі, що втекла того вечора від нього? Бо вона палко пробурмотіла:
— Тоді, Яне... я прибіжу!
— Ну, бандо ледарів,— сказала я, звертаючись до хлопців,— ви йдете з нами?
— Стає зимно! — пробурчав Гійом, попихкуючи своєю люлечкою.
— Просто-таки норвезький мороз! — уточнив Ян, струшуючи попіл з сигарети.
Він сидів, зручно вмостившись у фотелі, простягнувши довгі ноги й схрестивши їх перед решіткою каміна. Усі троє — хлопці й Капітан — ніжилися біля вогню й курили, час від часу зовсім зникаючи в клубах диму, що якось примарно огортав їх блаженно-мовчазною пеленою.
— Дай їм спокій,— мовила Інгвільд жалісливо-іронічно.— Вони вже не такі молоді, ти ж знаєш...
Ми закинули на плечі ковзани...
— Ви тут, певно, позадихаєтесь, поки ми повернемося,— пробурчала я, замість сказати їм «до побачення».
Ось уже з тиждень, як дороги взялися ожеледдю. Повертаючись з колежу, ми з Інгвільд якось добряче гепнулися на льоду і втішали себе думкою, що мороз продержиться принаймні до наступної неділі. Ян сказав, що ставок у Руфреймзі, поблизу мукомельні, вже вкрився кригою. До того ставка од нас було йти з півгодини.
Коли ми прийшли туди, кілька ковзанярів уже бігали по широкому льодяному дзеркалу. Серед хлопчаків з передмість, які покинули в цю неділю футбол, щоб покататися на ковзанах, я помітила й хлопців із Фовемберга. Кілька малюків під'їхали до мене й вітаючись несміливо подали мені руки: іноді, коли наш кюре бував напідпитку, я читала їм катехізис. А старші хлопці, мої ровесники, тільки здалеку міряли мене з ніг до голови насмішкуватими поглядами, згадуючи роки спільного навчання у початковій школі нашого містечка. І, як завжди, я ніби знову відчула себе маленькою дівчинкою з підстриженою гривкою, в рипучих калошах, десь під час обідньої перерви, коли уминала бутерброд, і знову, ніби наяву, побачила, як я стрибаю на одній нозі і підбиваю кремінь, граючи в «класи», або, як у нас казали,— в «марель».
Зате Інгвільд не мала ніякої гризоти з ними, ніякі спільні спогади не зв'язували їх. Вона була тут новенька, ніби впала з неба серед нас, прилинувши від крутих берегів своєї таємничої й далекої країни. Сівши на твердий сніг, щоб зашнурувати черевики, вона мовби й не помічала цікавих поглядів, що їх кидали на неї місцеві хлопчаки.
Пригадую, день тоді був сірий, небо низько висіло над землею, Не високе ясне небо, як то буває в сухі морозяні дні, а ніби набухле хмарами, що завжди віщують нові снігопади й хуртовини. Температура якось наче крадькома, нишком, піднімалася, підточуючи нетривку кригу.
Перевзувшись, я випросталася й помітила, що Інгвільд уважно розглядає мене.
— А знаєш, у тебе штани на колінах вогкі. Лід завжди починає танути, не попередивши про це...— І, безтурботно махнувши рукою, додала: — Ет! Хай йому чорт, як ти кажеш!
Інгвільд побігла вперед, я — за нею. У нас були фігурні ковзани, а не оті жахливі довжелезні «ножі», спеціально призначені для хокею,— хлопці чомусь дуже полюбляли саме їх. Кілька хлопчаків із Фовемберга теж красувалися на цих «ножах». Час від часу вони, страшенно репетуючи, перетинали нам дорогу. Зненацька, коли один із них загальмував і різко спинився, зігнувши в колінах ноги, лід під ним загрозливо затріщав. Потім у кризі появилася вузька розколина. Інгвільд помітила її, трохи скривившись, об'їхала і скоро наздогнала мене.
— Ну, що я тобі казала? Мороз падає. Лід стає ламкий...
— Може, повернемось, Інгвільд?
Я вже не пригадую, що вона відповіла, бо саме в ту мить позад нас пролунав відчайдушний, сповнений жаху крик. Рвучко обернувшись, ми кроків за п'ятдесят, трохи осторонь, там, де хлопчаки із Фовемберга своїми «ножами» продірявили поверхню ковзанки, побачили підлітка, який провалився в ставок і почав тонути. Здійнявши обидві руки над водою, що вирувала серед розтрощеної криги, він несамовитим голосом кликав на допомогу...
— Пусти мене туди! — кинула Інгвільд таким тоном, що я прикипіла до місця.
Усі, хто був на ковзанці, навіть найстарші, з'юрмилися віддалік, охоплені непереборним страхом, і не спускали очей з того місця, де лід виявився таким підступним і небезпечним. Безстрашна Інгвільд викликала у всіх нас захоплення.
Не піддаючись паніці нажаханого хлопчика, який тепер то виринав з води, конвульсивно чіпляючись обома руками за краї ополонки, то знову занурювався, бо тонкий і крихкий лід обламувався під його пальцями,— Інгвільд обережно стала навколішки, потім лягла ницьма на лід. Притиснувшись до льоду усім своїм тілом і рівномірно розподіливши його вагу по поверхні криги, вона обережно поповзла до ополонки.
Нараз ми почули її ледь захриплий голос:
— Не бійся, малий! Я йду... Я йду... Не бійся! Три метри, два метри, метр... Ось вона вже простягла руку, схопила хлопчика за плечі.
— Обніми мене руками за шию... Отак, так... Потягнувшись за нею, хлопчик виліз з ополонки.
Раптом лід знову затріщав під їхньою вагою. Та, зробивши нелюдське зусилля, Інгвільд трохи відповзла на животі від небезпечного місця,— метр, другий... І лід перестав тріщати. Тоді вона, так само спокійно, почала помалу відсуватися далі й далі від підступної ополонки, тягнучи за собою хлопчика, немов маленьке безпорадне тюленя...
Хай хлопці-ковзанярі розгубилися тоді, але я завжди червонітиму перед Інгвільд від сорому, згадуючи, що не прийшла на допомогу, коли вона, ризикуючи життям, рятувала хлопчика. Мені треба було теж лягти на лід, поповзти за нею, схопити хлоп'я за руку...
Минула ще якась мить. Двоє хлопців підхопили мокрого бідолаху на руки й бігом понесли до берега. І тоді я знову побачила Інгвільд, мою подружку,— вона вже стояла поруч мене, поправляючи своє довге золотисте волосся, злегка розтираючи собі потилицю й плечі..
— В Норвегії я одного разу теж ускочила була в ополонку. Тепер добре знаю, що то таке. Це було не так і важко, розумієш...
Я понурила голову, почала скидати ковзани.
— Авжеж,— пробурмотіла, щоб приховати хвилювання.— Зовсім неважко і ніякого риску! Особливо для молодих дівчат із Скандинавії!..
Ми знайшли потерпіле хлоп'я на подвір'ї мукомельні — це було найближче від ставка житло. Добре, що поспішили прибігти туди, бо це телепні-хлопці навіть не спромоглися занести бідолаху до приміщення!
— Але ж, Фанні, і в майстра Вірекура, і в пана Марудо зачинено! Ми стукали у вікна — ніхто не озвався.
— Майстер з родиною, здається, поїхав на хрестини до Віска, хтось наче казав мені,— додав інший хлопець.
Я урвала їхні виправдання і потягнула хлопців до надвірних сходів у флігель, де раніше був склад на борошно. Десь тут мала бути кімната Яна, і я сподівалася, що він не замикає її на ключ.
— Не штовхайтесь, обережно! — гримнула я, не даючи їм зайти до кімнати: досить того, що ми з Інгвільд увійдемо, висушимо й зігріємо хлопчака.— Та не здумайте попереджати його батьків! Ви б тільки налякали їх до смерті через якісь дурниці! Ми самі з Інгвільд потім підемо до них.
Хлопці так слухняно скорилися моєму наказові, що я б посміхнулася, коли б не побачила, як нетерпляче поспішає Інгвільд і як дрібно тремтить хлопчик у неї на руках.
У кімнаті Яна було одне-єдине вікно, і ранній зимовий вечір уже виповнив усі її закутки. Я засвітила електричну лампочку, допомогла Інгвільд роздягти хлопчака, стягнути з нього мокрий і холодний як лід одяг. Потім ми заходилися розтирати його, аж поки щоки йому стали яскраво-червоними і нам здалося, що він уже не простудиться.
Інгвільд натягнула на хлопчину якийсь шерстяний Янів светр, а я зняла з ліжка й загорнула його в теплу ковдру.
— Ти знаєш цього малого? — спитала Інгвільд.
— Трохи... Це Марк Валеф. Йому років десять. Минулої зими він відповідав мені з катехізису. Я добре тоді намучилася з ним. Ти пам'ятаєш, Марку?.. Ну, то які ж богословські чесноти ти знаєш?
Він кинув на мене з-під густих брів бистрий дикуватий погляд. А втім, я могла б заприсягнутися, що в тому погляді прозирало й легке глузування.
— Віра,— проказав він.— Надія... і Свобода.
— Молодець! — похвалила я.— Отепер я бачу, що ти живий.
Потім, звертаючись до Інгвільд, сказала:
— Ти можеш тут лишитися з ним? А я піду до Сонячних Дзиґарів пошукаю Яна. Хай він своєю машиною одвезе хлопчака до батьків.
Інгвільд кивнула на знак згоди. Та я не могла втриматися від спокуси затриматися ще на якусь мить, позираючи на хлопчака, який, здавалось, уже почав дрімати. А особливо пильно й жадібно я дивилася на цю незнайому мені кімнату — Янову кімнату...
Потому я навшпиньках переступила поріг і тихо причинила за собою двері.
Я чимдуж бігла до Фовемберга.
Почав падати сніг. Здавалося, він летить так само швидко, як я, тільки в зворотному напрямку. Там, унизу, він бився в шибку вікна, за яким Інгвільд, певно, вже нетерпляче ждала мого повернення. Кімната, де я лишила її,— це вузьке й таємниче володіння Яна,— в моїй уяві була тепер ще похмуріша й темніша, спогад про неї не давав спокою. Здавалося, я бачу, як Ян ходить між цими побіленими стінами, похилою стелею, що поступово сходиться з підлогою, і вставленим у пази вікном, заокругленим угорі. На підвіконні — вазон, химерна рослина з рожевими квітками, що їх ми називали «краплинами крові», тягнеться своїми листочками до сонячного світла. Ще в кімнаті я пальцем помацала землю в вазоні й упевнилась, що Ян не забуває вчасно поливати квіти.
Між іншим мій погляд затримався тоді й на письмовому столі. Купа книжок на ньому свідчила про допитливість і любов хазяїна цієї кімнати до поезії. А потім окремі штришки, підмічені то тут, то там, завершили картину цього скромного житла самотнього хлопця, котрий ніби щойно вийшов звідси, кинувши в безладді одяг на стілець. Якби я не так поспішала, то, певно, трохи прибрала б у кімнаті, як старанна й дбайлива господиня. Помітила ще відкриту коробку з-під дорогої фірмової кави і не втрималася — підняла кришку й зазирнула всередину. Потім на очі мені попала грілка-спиртівка, геть забризкана молоком,— безперечна жертва Янової неуважності, бо поруч із нею лежав аркуш із нотами — популярна пісня «Це мій товариш».
Розглядаючи далі кімнату, я помітила прибиту до стіни репродукцію картини. Глянула на неї — і остовпіла: це обличчя з загадковою усмішкою, такою схожою на дивну усмішку Яна,— чи не належало воно одному з єгипетських фараонів? Так, я справді бачила його в підручнику стародавньої історії...
Того ж вечора Інгвільд розповіла мені: коли я подалася до Фовемберга, вона знічев'я підійшла до репродукції і спробувала розібрати напис, дрібно-дрібно надрукований унизу. Тутанхамон! То був Тутанхамон, молодий казково-таємничий фараон, що помер у двадцять років...
Інгвільд, як вона згодом розказувала, довго дивилася на репродукцію, силкуючись прозирнути крізь цю дивну маску, вирізьблену з каменю, проникнути в таємницю Яна. І коли на простому табуреті біля узголів'я ліжка ненароком помітила забутий лист, то їй, ніби під чарами таємничого погляду Тутанхамона, захотілося взяти й прочитати його...
Хлопчик спав, і з того, як важко він дихав і як пашіли йому щоки, Інгвільд розуміла: в нього починається гарячка. Сидячи біля широкого селянського ліжка, вона пильнувала хлопчика. Його непорушність, власна втома, моторошна тиша, що панувала в цій маленькій темній кімнатці, загубленій серед снігової заметілі, усе це якось непомітно збудило в дівчині почуття гнітючої тривоги, хмарою оповило її душу. І тоді, наче проти її волі, перед її очима постали слова листа, що лежав коло ліжка:
1 грудня 195... р.
Хлопчику мій любий, Яне!
Минув майже місяць, відколи я не маю од тебе жодної звістки. Без тебе наш дім здається такою пусткою...
З твого останнього листа я зрозуміла, що ти все ще наполягаєш на своєму. Ту розмову, таку для тебе бажану й важливу,— я це добре знаю,— ти раз у раз відкладаєш, переносиш з дня на день,— тоді який же сенс тобі лишатися там, у пана Марудо? Чи не краще тобі зовсім одмовитись од тих розшуків? Повір, мій хлопчику, тебе жде розчарування, бо, як я вже казала, відома тобі особа не відповіла нічого певного...»
Щоб дочитати листа, треба було перегорнути сторінку, але Інгвільд, глибоко вражена щойно прочитаним, не наважилася цього зробити...
Я й сама не знаю, що мене штовхнуло на це, але другого дня після нашої пригоди на ковзанці я знову завітала до Янової кімнати. Може, сподівалася прочитати, як учора Інгвільд, продовження того листа? Ще вчора я б ніколи не повірила, що здатна на такий неделікатний вчинок.
Яке ж це почуття зародилося в мені, таке сильне й непереборне, що воно заглушило навіть непримиренну безкомпромісність моїх п'ятнадцяти років і пробудило в мені, майже дитині, дівчину, з незбагненною ще для мене самої суперечливою психікою? Невже це справді я, Фанні Ле Марруа, з такою гарячковою цікавістю нишпорю поглядом по чужій кімнаті? Від найменшого шереху я здригалася. Я не сміла навіть висунути шухляду, погортати якусь книжку. Вже соромлячись у глибині душі свого вчинку, я думала тільки, як би швидше втекти звідси, а проте не могла зрушити з місця.
Ян, казали, повіз мішки з борошном до Карлі. Та якісь майже невловимі сліди його присутності ніби витали в цій кімнаті й непокоїли мене.
На стіні — таємничий фараон, що мовби гіпнотизував мене. Його усмішка, поважна, бентежна, скрізь переслідувала мене... Чого ж я барюся?
Листа ніде не було. Розгубившись, я вже збиралася рятуватися втечею, коли це зненацька на подвір'ї мукомельні пролунав гуркіт мотора. Я підбігла до вікна. Так і є, машина спинилася внизу, якраз навпроти будинку. У цьому флігелі були тільки одні двері і одні-єдині сходи, якими можна було піднятися на горішній поверх. Так чи інакше, виходячи, я неодмінно мала зіткнутися з Яном.
На мить уявила собі цю зустріч. «О, це ти, Яне!.. А я саме тебе шукаю!»
Та ця комедія видалася огидною, обурила мене. Ні, я воліла чекати на нього тут, і коли він побачить мене у своїй кімнаті, сміливо вийти звідси, придумавши якесь пристойне пояснення свого дивного візиту.
Трохи тремтячи,— це ж уперше я зважилася на таке,— стежила за ним крізь шибку вікна. Ось він штовхнув вхідні двері, і я почула на сходах його кроки, повільні, важкі,— видно, він добряче стомився за день. Потім Ян увійшов і здивовано спинився на порозі:
— Фанні!.. Що ти тут робиш?
— Хотіла просто побачити твою кімнату,— квапливо пояснила я. (Проте сама відчула, як фальшиво лунає мій голос).— Незабаром Різдво, а ми й досі не придумали, що тобі подарувати... От я й сказала собі: може, мені спаде щось на думку, коли я прийду сюди?
Здавалося, його на якусь мить зворушили мої слова. Та я одразу засумнівалася, чи справді мені пощастило його обдурити, бо Ян уже дивився на мене мовчки, уважно.
На моєму обличчі легко було прочитати збентеження. Я стояла посеред кімнати ні в сих ні в тих, не знаючи, куди подітися... А Ян, здавалося, вже забув про мене. Він скинув теплий светр з високим коміром, шпурнув його на ліжко, пригладив пальцями свій білявий чуб, потім роззувся, знайшов хатні пантофлі,— тобто робив усе, як було в нього заведено щовечора після повернення додому. Нарешті він опустився навколішки, щоб розпалити гасову грубку.
— Ти вже пробач мені за таке центральне опалення,— мовив.— Модель трохи застаріла! — Він схилився над ґнотом, узяв ножиці, щоб зрізати нагар.
Чи справді це було так, чи він тільки прикидався, але Ян начебто зовсім забув про мене, і я почувала себе дедалі гірше й ніяковіше. Мені хотілося провалитися крізь землю. Добре, хоч надворі уже зовсім споночіло.
Я схопила свої рукавички, залишені на стільці, і рушила до дверей. Аж тоді Ян обернувся:
— Чого це ти так поспішаєш?.. А що ти скажеш, як я запропоную тобі чашечку кави?
Це було так несподівано, що я не знала, що й відповісти. Все ще стоячи навколішках біля гасниці, Ян додав, дивлячись на мене й усміхаючись своєю лукавою усмішкою:
— Принаймні ти знатимеш, що недаремно пройшла таку довгу дорогу!
Може, він догадувався про щось? Я змусила себе відповісти якнайприроднішим голосом:
— А я на велосипеді. Саме верталася з колежу. Це ж зовсім не великий гак.
Ян присунув до грубки стілець.
— Сідай. Ти давно прийшла? Мабуть, змерзла?.. Я сіла, не випускаючи з правої руки рукавичок,
спершись ліктем лівої на стіл. А він порався по кімнаті і здавався щасливим, як мале хлоп'я, коли воно бавиться цікавою грою. То була хвилина дивного щастя. Простого й поважного щастя дітей, які граються в дорослих людей.
— Зараз ти щось побачиш! — сказав Ян.— Для тебе, для такої високоповажної гості, я дістану свій коштовний сервіз!
— Коштовний сервіз?
— Так, унікальну чашечку, з неї я сам ніколи не п'ю, бо дуже боюсь ненароком її розбити. Сам я звичайно п'ю з кухля.
І він вийняв із шафи,— з-за купи недбало складених сорочок, синю порцелянову чашку дуже тонкої роботи і таке саме блюдечко, оздоблені золотим обідком та імператорським орлом. Це була справді рідкісна, зовсім прозора порцеляна, і якусь мить Ян тримав коштовну річ проти лампи, милуючись її блиском.
— Вона завжди стояла у нас за склом у вітальні,— пояснив він.— В дитинстві я міг тільки дивитися на неї і мріяти про таке чудо. Мати, певно, запримітила це, хоч я ніколи нічого не казав їй, бо, коли я їхав з дому, непомітно поклала чашечку до моїх речей.
Він поставив чашечку на стіл, поряд зі своїм простим алюмінієвим кухлем, потім дістав пачку цукру-рафінаду.
— Ну, що скажеш про мою розкішну цукерницю, ти, головна економко?
— Помовч краще, Яне! Це ж так незвично й приємно, коли тобі прислужують!.. Це трошки нагадує мої візити в селі, коли я приймаю у дітей катехізис: «Сідайте, прошу, панночко Фанні. Чи не будете ви такі ласкаві випити чашечку кави?..» Знаєш, оту поганеньку каву з цикорієм, яку варять на малому вогні трохи не цілий день десь у кутку кухні? І коли мене отак частують і припрошують, я ніколи не знаю, що мені говорити...
— А тут знаєш, що говорити?
Я відповіла не зразу. Пригадала на мить нашу першу зустріч в автомашині. Цей вечір чимось скидався на той, а проте все було тоді куди легше, простіше, ніж тепер.
Ян уже не лякав мене, хоч так ніжно дивився на мене, що я опустила очі. Та — дивна річ! — у цій не вельми затишній кімнаті наодинці з ним я почувала себе в цілковитій безпеці.
— Твоя правда. Тут я ще більше не знаю, що говорити,— сміючись, відповіла я нарешті.— Та це байдуже. Я почуваю себе тут добре, а це головне!
Ян не зважив на мої слова. Він сидів збоку, край столу, схрестивши довгі ноги,— одна рука його звісилася за спинку стільця, другою помішував ложечкою каву.
— Не meae, felix quondam pecus...— раптом почав він декламувати, поглядаючи на мене з лукавою усмішкою.
— Ite capellae...— продовжила я, відповідаючи на його усмішку, але серце моє забилося швидко-швидко: виходить, і він теж думав зараз про нашу першу зустріч і прогулянку в машині.
— То приємний спогад, правда, Фанні?
Він усе ще крадькома спостерігав мене, час від часу кидаючи на моє обличчя проникливий пильний погляд, і цей дивний погляд змушував мене раз у раз відводити вбік очі, хоч як я намагалася витримати його.
— Так,— пробурмотіла я.— То приємний спогад. Ян підвівся, висунув шухляду стола.
— Хочеш сигаретку? Молоді дівчата в гостях можуть собі це дозволити!
Та, витягаючи із шухляди пачку з сигаретами, він ненароком упустив стосик листів, і вони розсипалися по підлозі.
Я нахилилася, щоб допомогти йому їх позбирати.
«Яка насмішка долі,— думала я,— тримати отой злощасний лист у руках і не мати змоги зазирнути в нього бодай одним оком!»
— Ого! А ти, нівроку, чимало листів одержуєш,— зауважила я.
У нього був явно невдоволений вигляд.
— Атож... Це все від матері.
— Ну що ж, видно, вона дуже дбає про тебе, твоя мати! А втім, воно й не дивно: ти ж у неї одинак.
Він кинув на мене бистрий похмурий погляд,— так, наче я збиралася брати його на допит, вельми неприємний для нього. А я, не довго думаючи, додала:
— Мабуть, їй дуже сумно, твоїй матусі, що ти поїхав з дому і зараз так далеко від неї!.. Невже поблизу Бове немає мукомельні?
— Та є, звісно...
І він почав вишукувати для себе виправдання: усі мукомельні в окрузі Бове, мовляв, мали вже шоферів, коли він надумався почати своє навчання-практику. До того ж у пана Марудо технічне обладнання краще, сучасніше.
На його щастя,— бо видно було, що він дедалі більше заплутується у своїх поясненнях,— хтось постукав У двері.
— Увійдіть! — гукнув Ян, рвучко обертаючись. То була пані Вірекур, дружина майстра-сусіда.
— О, пробачте! — перепросила вона.— Я й не знала, що ви не самі, пане Ян!.. Я тільки хотіла спитати, чи ви прийдете сьогодні до нас обідати.
— Так, пані Вірекур, розраховуйте на мене. Жінка, уважно оглянувши нас обох, знову тихо
причинила за собою двері. Ян засміявся:
— От бачиш, Фанні, а що як вона виявиться балакухою? Тоді геть усі жителі навколишніх місць говоритимуть завтра, що Ян Оффланж завів собі маленьку подружку!
— А тут ідеться тільки про різдвяний подарунок та невинну чашечку кави! Невже ніхто ніколи не приходив сюди до тебе?
— А хто ж міг приходити?
В його тихому голосі бринів жаль і сум.
— А чому б тобі не поїхати додому на Різдво? — наважилася спитати я.
Обличчя йому ще більше спохмурніло. Він вагався, підшукуючи слова.
— Це неможливо. Пан Марудо не відпустить мене,— нарешті мовив він.— Робота... Сама розумієш!
Він нервово роздавив недокурок об попільничку.
— А може, ви б хотіли, щоб я прийшов до вас, у Сонячні Дзиґарі?
— Ти ще питаєш! — вигукнула я.— Невже не віриш, що ми будемо раді тобі?
Ми обоє вже підвелися — я збиралася йти.
— Ну, гаразд,— весело кинув він,— тільки з однією умовою: можливо, завтра ти мене теж застанеш зненацька у своїй кімнаті. І я хочу подивитися, чи не сяйне мені там щаслива думка, який би гарний подарунок вибрати для тебе...
Я рушила до дверей. Ще десять кроків, а там уже сходи, подвір'я, дорога. Я налягатиму на педалі серед холоду й нічної темряви, а серце в мене співатиме радісно, ніби там поселилася ясна промениста пташка — спогад про нашу зустріч.
Чи це тільки так здалося мені, чи й справді Ян звернув на мене погляд, тепліший і ласкавіший, ніж завжди? Ось я відчула його руку на своєму плечі.
— Ну, йди вже, мала! — мовив лагідно він, легенько підштовхуючи мене до дверей.
На темній сходовій площадці він пошукав навпомацки електричний вимикач. І чого я надумала тоді образитися за це звертання «мала» — сама не знаю. Тепер я розумію, що ображатися зовсім не було чого: в ньому бриніло стільки прихованої ніжності!
— Інгвільд ти ніколи не називаєш «малою»,— нараз вирвалося у мене з докором.
Клац! Засвітилася лампочка. Ян стояв за два кроки і дивився на мене, але погляд його змінився. Ледь вловимий подив можна було прочитати тепер на його обличчі. Потім він заговорив тоном дорослої людини, і в голосі його було щось від інтонації судді:
— І чого це всі дівчата так легко ревнують одна до одної?.. Будь певна, що обидві ви для мене маленятка, Інгвільд і ти!
У мене на очах заблищали сльози, і я побігла вниз по сходах, щоб швидше сховатися від Яна.
Він не тільки розгледів у мені гостру колючку ревнощів до Інгвільд, які боляче ятрили моє серце і з якими я щосили змагалася, але й нагадав, що я ще мале дівчисько, дівчисько п'ятнадцяти з половиною років, котрому дорослий хлопець, оточений ореолом повних дев'ятнадцяти літ, милостиво дарує свою дружбу. А може, він вважає тепер, що я й не варта тієї дружби?..
Я бігом спустилася зі сходів, грюкнула вхідними дверима, скочила на велосипед і помчала назустріч нічній темряві, сердита і на Яна і на саму себе.
