2015-07-04
458
Справжня пригода почалася для мене, власне, тільки напередодні Різдва. Ті муки ревнощів, які відтоді вже не залишали мене,— то вони винні, що я так добре запам'ятала цей день, двадцять третього грудня.
Чи підозрювали вони, троє моїх супутників, про мою таємницю? Тільки бог знає, як старанно я приховувала ревнощі в найглибшій глибині своїх думок, своїх ночей...
Інгвільд, я гадаю, нічого про те не відала. А він сам, Ян? Що означали оті дивні його погляди, що їх я іноді ловила на собі, про що він думав, мріяв? Один тільки Гійом, мій розумний, проникливий брат, здогадався про все з самого початку. А можливо і Капітан також...
Щоб пригадати цей зимовий день, який завдав мені стільки журби й тривоги, доведеться розповісти про «неї», ту жінку, що перестріла нас на дорозі, про маленьку даму з міста, поважну, добропристойну і таку незвичну в цій лісовій глушині, куди ми забралися в пошуках різдвяної ялинки. Дивна річ: її несміливі жести й майже боязкий голос якось незрозуміло вплинули на Яна, зробили і його в той день якимсь боязким, несміливим і водночас на диво мовчазним.
|
|
|
З тієї довгої прогулянки в моїй пам'яті закарбувалося найнезначніше: ворони, які безстрашно перетинали лісову стежку всього за кілька метрів од нас, далекий кучерявий димок, що клубочився над хатиною лісника. Я чула, як шелестять глицею і потріскують на морозі дві зрубані ялинки, що їх ми волокли у візку. Скрипіли погано змащені колеса, підкидаючи ялини на вибоїнах.
Гійом щось співав своїм прегарним голосом, і мелодія лунала просто божественно. Навіть Ян не наважувався йому підспівувати. Інгвільд обгорнула шию довгим червоним шарфом, і один кінець його маяв за її спиною, наче стяг кольору наших радісних вакацій...
Ми йшли широкою лісовою стежкою. З усіх сторін нас обступав ліс, і тільки вгорі відкривався клаптик неба, ясного й холодного. Цілі армади дерев, мовчазних і доброзичливих, відокремлювали нас від усього світу. І в нас, чотирьох великих дітей, на порозі Різдва щось тремтіло всередині, неначе в передчутті щастя.
Уже повертаючись додому, ми спинилися край дороги. Лісоруби, видно, недавно зрубали старий бук і покинули його на стежці. Хлопці посідали верхи на нього, а ми з Інгвільд спустилися в улоговину, щоб розпакувати там свої припаси і поснідати. Гійом і Ян підсміювалися з мене, що я загорнула цілу купу бутербродів у благеньку серветку, де було більше дірок, ніж цілих місць.
— Жінка, яка любить вино й говорить по латині, нічогісінько не варта в сімейному житті! — глибокодумно зауважив Гійом.
Ян усміхнувся чарівною усмішкою:
— Ну, шановна пані економко, що ти приготуєш нам на святвечір? Філе з кізочки в латинській підливі?
|
|
|
І він кинув не мене лукавий погляд співучасника, що сповнив моє серце радістю: справді, та наша подорож до країни Вергілієвих пастушків, удвох, у кабіні автомашини, осяяної промінням призахідного сонця,— то було минуле, що належало тільки нам двом. У ту мить я майже забула, як боляче вразив він мене своїми різкими словами, коли я виходила з його кімнати: «Чому це дівчата завжди такі ревниві?»
Коли ми підвелися, щоб рушити далі, візок з ялинками взявся тягнути Ян. Я трохи затрималася, загортаючи у серветку рештки сніданку, потім почала тугіше затягувати ремінь на рюкзаку, котрого покинув Гійом. Залізна застібка заіржавіла, довелося трошки помучитися, поки застебнула її, і коли я вже впоралася, Гійом та Інгвільд простували далеко попереду. Зате Ян тягнув свій візок зовсім повільно, не поспішаючи, і здавалося, чекав на мене. Я теж схопилася за дишель візочка, щоб допомогти йому. Та Ян, з усього видно було, не дуже квапився. Я відчула, що він раптом якось незвично збентежився і ніби хоче мені щось сказати, тільки не наважується. І тільки тоді, коли ті двоє зникли з очей, завернувши на якусь лісову стежку, Ян нерішуче почав:
— Фанні...
— Що?..
— Фанні, ти можеш мені щось пообіцяти?
— Це залежить...
— Ну, гаразд... Якщо колись... я поїду... Якщо я поїду разом з Інгвільд... то щоб ти ніколи, чуєш,— ніколи! — не думала...
Я підвела голову і тривожно глянула на нього.
— Що не думала?..— нетерпляче зажадала я пояснення.
— Не думала, що я їду з нею, бо це тішить мене! Він так само дивився кудись удалину, наче мене й не було поруч. Я відчувала себе зовсім приголомшеною. Раніше не раз уявляла собі, як Ян викрадає одну юну дівчину, садовить "її на свого баского коня, і вони вдвох мчать кудись далеко-далеко, а він освідчується їй у коханні під романтичним сяйвом місяця. А тут — маєш: як же це так, чому він повинен колись поїхати разом з Інгвільд? Адже він забере з собою не тільки її, але й усе, що прийшло до нас разом із його появою: свою таємницю, дивну пригоду, гарячкове хвилювання, якийсь новий палкий смак у житті, і цю ніжну дружбу, і... себе самого... А ми ж усі так полюбили його і залишимося тут самотні, бо в нас віднімуть усе, навіть те, що ми мали до його приходу... А Ян тим часом наполягав на своєму:
— Ну, скажи, Фанні, пообіцяй мені, що ти ніколи не повіриш...
— Обіцяю. Ніколи не повірю,— збентежено пробурмотіла я.— Але ж...
— Це найголовніше. А все інше... усе, що буде потім,— то не залежатиме від мене!
Ян не хотів більше нічого говорити. Я раптом відчула, що він дивиться на мене, і підвела голову. Погляд його був такий серйозний і сумний, що я вся затремтіла. А він уже відвів очі, зітхнув і всміхнувся щирою дитячою усмішкою.
— Та ти не турбуйся, Фанні! — закінчив, по-товариськи поплескуючи мене по плечу.
А я не знала, що й думати, бо в серце моє вже закралося оте дивне болісне почуття...
За хвилину перед нами з'явилася вона, ота жінка в чорному.
Виринула якось зненацька, кроків за двадцять од нас, там, де дорога завертала праворуч. Ян здригнувся, побачивши її, і візок, що ми тягнули разом, аж сторчма став. Якусь мить я бачила, як його погляд перебігає з одного боку дороги на другий, і вираз у нього був, мов у хлопчиська-бешкетника, пійманого на гарячому. Але жінка вже помітила нас, і її пильний погляд, спрямований на Яна, здавалося, не давав йому зрушити з місця.
Я розгублено дивилася на маленьку міську жінку, одягнену в усе чорне: її похмура постать так вирізнялася на фоні білого зимового лісу.
Сиве волосся жінки, зв'язане на потилиці у вузол, прикривав старомодний капелюшок. У руці в неї була сумочка, на пальцях — шкіряні рукавички. На ногах — трохи стоптані і скривлені міські черевики.
|
|
|
На якусь мить її неспокійний погляд затримався на мені, і я відвернулася, бо очі в неї були такі сумні-сумні, а на смиренно-покірливому обличчі лежала печать великої втоми. Я відчула збентеження і навіть докори сумління, незбагненні для мене, бо хіба ж могла я тоді розгадати в її благальному погляді, яку звістку несе ця смиренна жінка своїй втраченій любій дитині?
Жінка стояла нерухомо за кілька кроків од нас і чекала.
— Зажди тут! — звелів мені Ян, кидаючи дишель візка.
Він рушив до жінки, і вона зробила поривчастий рух, ніби хотіла кинутися до нього, міцно обняти, пригорнути, але одразу опанувала себе, знітилась і похилила голову. Вона почекала, поки він підійшов до неї, і якось злякано швидко пробурмотіла щось. Та хоч як тихо вона говорила, я все-таки розібрала її слова:
— Це не може так далі тривати, хлопчику мій. Я мушу з тобою поговорити.
Я здригнулася. Лист, що його Інгвільд прочитала тоді в кімнаті Яна, теж починався цими ж словами: «Хлопчику мій...» Отже, його написала ця жінка?
— Я добре розумію, що не може,— відповів Ян.— Твоя правда. Нам треба поговорити. Але не тут, не зараз...
Він здавався в ту хвилину таким нещасним!
— Завтра, якщо хочеш...— вів далі.— Так, завтра неділя,— о п'ятій годині, у мене вдома.
— Добре,— покірно згодилася вона.— Завтра.
— А тепер облиш мене, благаю тебе, облиш! — різко промовив він, і я ще подумала тоді: а може, він гнівається на неї через те, що вона своєю несподіваною появою порушила нашу чудесну самотність?
Ще якусь коротку мить я бачила їх обох, таких несхожих, різних. Ну що могло бути спільного між цією маленькою зів'ялою жінкою і цим високим хлопцем, іскрометним і сильним? Ось він кинув на неї швидкий погляд, сповнений тихого жалю, ніби перепрошуючи за свою суворість; потому швидко рушив геть і повернувся до мене.
— Ходімо! — владно сказав.
Схопив дишель візка і рвучко потягнув мене за собою. Жінка не посміла піти слідом за нами. Я боялася обернутися. Мені здавалося в ту мить, що я боюся Яна.
І ще я відчувала себе винною, ніби він догадався, що я все чула, і докоряв мені, що я стала на бік цієї жінки...
|
|
|
Він був тут, поруч зі мною, так само, як і за кілька хвилин до того, коли так щиро й довірливо говорив зі мною, але це був уже не той Ян, і я сама була вже не та.
Він не звертав тепер на мене ніякої уваги, йшов, широко ступаючи, і мені доводилося майже бігти, щоб не одставати від нього. Обличчя йому знову стало похмуре, непривітне, як у минулі сумні дні. Коли нарешті ми наздогнали Інгвільд та Гійома, я була задихана, червона й насилу стримувала сльози.
Не знаю, що подумали вони, побачивши нас, але Гійом одразу ж спокійно заговорив:
— Ви зустріли в лісі жінку в чорному, що шукала тебе, Яне? Вона спитала, чи ти часом не з нашої компанії...
Вже коли ми повернулися до Сонячних Дзиґарів і Ян поїхав додому, я коротко розповіла братові про нашу таємничу зустріч у лісі. Гійом, завжди такий щирий і делікатний зі мною, не розпитував, що сталося між нами, хоч він, напевно, прочитав на наших обличчях тривогу і неспокій. І я нічого більш не сказала йому, бо ще не прийшла пора розкрити перед кимось мою таємницю.
Сталося так, що я вдруге зважилася на нечесний вчинок щодо Яна. Але тоді, першого разу, я почувала такі докори сумління! А тепер мене переслідувала думка, що, розкривши до кінця Янову таємницю, я зможу, зрештою, допомогти йому.
Отож у неділю, о п'ятій годині, я зібралася йти на склад мукомельні. Не попросила Гійома супроводити мене. Можливо, підсвідомо боялася, що він зі своєю прямотою відмовиться. Та, певно, помітивши, що я збираюся йти з дому, він догадався, куди я так поспішаю...
Причаївшись у темряві на горищі і припавши вухом до дверей Янової кімнати, я напружено вслухалася, силкуючись почути щось, хоч це було нелегко: навколо завивав вітер, і від того крокви і лати скрипіли. Ян говорив голосно і майже брутально. Жінка відповідала йому тихше, приглушено. Розмову раз у раз переривали паузи. Видно, Ян ходив туди й сюди по кімнаті.
— Ти не зможеш перешкодити мені лишатися тут, скільки я схочу! — гнівно кричав він.
— Але ж ти не наважуєшся поговорити з ним,— відповідав жіночий голос,— чого ж тоді лишатися? Твоє перебування поблизу Фовемберга втрачає всякий глузд.
Я здригнулася: Фовемберг — це ж трохи й наші Сонячні Дзиґарі. Отже, можливо і ми теж якось причетні до Янової таємниці?
Та в цю мить знову залунав голос нашого друга, гнівний, різкий:
— Я не зважуюся з ним поговорити, це правда! Але я не покину цих країв, поки тут буде Інгвільд. І ти добре знаєш — чому!
Виходить, він лишається тут тільки заради Інгвільд! А Сонячні Дзиґарі, ми, його щирі друзі,— може, нас він спокійнісінько покинув би?..
Я з гіркотою думала про своє відкриття, припавши чолом до стіни, з-за якої долинав цей сухий і, здавалося тепер, позбавлений всякого почуття голос, і мені раптом стало байдуже, що ось зараз можуть рвучко відчинитися двері і мене спіймають на гарячому.
Вітер вільно розгулював між латами і черепичною покрівлею. Ніколи доти я не бувала на такому просторому горищі у грозовий вечір, під моторошне завивання вітру. То ось воно яке, це володіння Яна,— самотні ночі, стрункі тополі вдалині, що клоняться долу під поривами бурі, глухий далекий гомін і місячні чаклунські чари ось тут, під дахом мукомельні... Чи любив він це своє самотнє житло? Чи любив снити тут наяву? Чи, може, навпаки, як я вважала ще цього ранку, він волів утекти звідси до нас, своїх друзів, до нашого статечного дому, де кожен член сім'ї мав своє постійне місце за столом і де він завжди знаходив приязнь, просту і щиру? Хто знає... Незбагненний Яне, виявляється, ми ніколи не розуміли тебе по-справжньому, не знали, що діється в твоїй душі! А може, ти, сам того не знаючи, розкривав нам найзаповітніші таємниці своєї душі у ті хвилини, коли пальці твої літали над клавішами фортепіано?..
Таємний друг, суворий друг, який тікав од нас, коли ми наважувалися надто пильно й глибоко зазирати в твої очі... Ах! Я ніколи не зможу повірити, це ж неможливо; а втім, хто знає, може, ти прикидався, і тільки присутність Інгвільд утримувала тебе біля нас? Ні, Яне, цього не може бути, ти такий, яким ми знали й любили тебе...
Але цього вечора він не прикидався. Адже він не відав про те, що я причаїлася за дверима його кімнати.
Жінка, мабуть, почала плакати, бо я почула голос Яна, і голос цей був лагідний:
— Мамо, ну, я благаю тебе... Мамо!
Нараз я відчула, що за мною хтось стоїть, я рвучко обернулася, і серце швидко-швидко закалатало в грудях: Гійом!
— Фанні,— прошепотів він тоном лагідного докору,— це негарно...
І він спробував відтягнути мене. Але я пручалася, учепившись руками за двері, і він не міг перешкодити мені почути, та й сам Гійом добре почув усе, бо в цю мить знову заговорила жінка, і голос її лунав нервово, збуджено, майже нестямно.
— Хлопчику мій, хлопчику мій! Я досі вагалася, не зважувалася тобі сказати... Та рано чи пізно ти маєш про це дізнатись... Отож знай: я теж провадила розшуки. Так, так, я теж розшукувала твоїх батьків, і ось усе скінчилося... Сталося те, чого я так боялася. Вони померли, загинули обоє... Обоє померли... їх було смертельно поранено під час нальоту німецької авіації, у сороковому, якраз перед тим, коли я взяла тебе до себе... Яне, хлопчику мій, у тебе немає більше батьків!
Жінка замовкла і за кілька секунд додала, вже ніби трохи спокійніше:
— Тепер ти розумієш, чому тобі не варто сидіти тут...
За стіною запала мовчанка; там більше не озивалися — ні він, ні вона. Потім Ян раптом зайшовся плачем.
Він плакав ревно, гірко, як нещасна самотня дитина, що довго стримувала ридання, і його розпачливе голосіння зливалося з завиванням вітру. Він плакав невтішно, забувши про чоловічу гордість, і ми не могли зарадити йому у цій скорботі.
Гійом схопив мене за руку, потягнув у дальній куток горища й силоміць посадив на стару скриню, куди зсипали борошно: він бачив, що я теж ледве стримую сльози й от-от розридаюся. Та нізащо в світі Ян не повинен був догадатися, що ми тут!
Угорі над нами,— ми бачили це крізь дахове віконце,— пропливали по небу важкі хмари, осяяні місяцем. Я проводжала їх очима, і мені хотілося полинути разом з ними, віднайти нашого Яна, що, як мала дитина, заблукавши десь у густому лісі, знемагав під ударами бурі,— я чула, як він стогне-ридає за кілька кроків од мене, і не могла підійти, втішити, ніби нас розділяли непрохідні хащі.
Гійом узяв мене за руку й так міцно стиснув своєю гарячою важкою рукою, що мені стало боляче. Мій любий, непохитний Гійом — тактовність і делікатність ніколи не зраджували його! Він мовчав, хоч і міг би зараз, не боячись, що нас почують, тихенько заговорити зо мною. Але так уже воно повелося між нами: і в години радості, і в години смутку ми завжди розуміли одне одного без слів...
Довго ще ми дослухалися, як ридає за дверима Ян, і нерухомо сиділи в своєму кутку, далекі і водночас близькі до нього, почуваючи себе такими безпорадними, пригніченими.
— Фан, треба вже йти,— нарешті прошепотів Гійом. Я підвелася...
Надворі поривчастий холодний вітер накинувся на мене, почав щипати мої палаючі щоки. Аж тоді я згадала, що вже почався святвечір. У наших Сонячних Дзиґарях ми мали б оце лаштуватися до вечері, готувати подарунки. Для Яна призначалася книжка про стародавній світ, збірник пісень Гріга та шарф, який сплела для нього Інгвільд. Нарешті я не витримала й тихо заплакала. Гійом поклав мені руку на плече і вже не знімав її. Отак, пліч-о-пліч, ми й рушили додому.
— Стягни тугіше, татуню! Звісно, я не зможу зробити таке делікатне й красиве шво, як на нижніх мереживних спідницях, що лишилися по моїй бабусі, та принаймні постараюсь, щоб весь мій фарш не проскочив у дірку!
Я саме поралася на кухні: зашивала спеціальною китайською ниткою індичку, збираючись її фарширувати. Дідусь помагав мені. Нахилившись над індичкою, він пальцями підтримував отвір, і звідти спокусливо виглядали запашні смажені каштани.
Сама дивуюся, як я могла тоді жартувати. Та ми з Гійомом вирішили того вечора дідусеві нічого не казати. Треба було пожаліти Інгвільд,— це ж її перше Різдво у Франції,— та й Капітанові, якого ми так любили, не хотілося завдавати жалю, розповідаючи про те, що гнітило нас. Принаймні цю святкову ніч ми хотіли прожити у злагоді й мирі.
Інгвільд повернулася з садка з горщиком, повним землі, і встромила туди різдвяну ялинку.
— А що, індичка має апетитний вигляд! — промовила вона, кидаючи швидкий і лукавий погляд на дідуся.— Стібки Фанні схожі на Капітанові стібки, коли він сам пришиває собі відірвану підкладку на пальті.
— От тільки підкладка на моєму пальті не наповнена фаршем,— серйозно зауважив дідусь.
Та нам з Гійомом не довелося навіть змушувати себе сміятися з цього жарту.
— Чуєте? — раптом вигукнула Інгвільд. Знадвору до нас долинули невиразні дитячі голоси, які співали хором. Голоси щоразу дужчали і наближалися, їх було чути вже від берестової алеї... Потім хтось кілька разів постукав у двері кухні.
— Це колядники,— сказав Капітан, ідучи до дверей.— Вони завжди приходять на святвечір. Ти зараз сама побачиш, Інгвільд...
На порозі розчинених навстіж дверей, на тлі темної ночі, стояло четверо чи п'ятеро сільських хлопчаків. Кожен з них тримав у руці химерний саморобний ліхтар. В порожньому гарбузі було продовбано дірки — очі і рот, а всередині горів промащений олією гніт. Навколо дірки-рота, червоного од відблисків вогню, звисала довга ватяна борода. Тільки-но хтось із дітей рухався — полум'я в його ліхтарі хиталося, і отвори великих круглих очей моторошно спалахували, наче перед нами були живі привиди.
Хлопчаки причинили за собою двері, і трохи гугнявими голосами проспівали старовинну колядку.
То була жалібна, монотонна пісня, і за давньою булонською традицією її щороку на Різдво виконували перед дверима щасливих домівок. Певно, вона походила з прадавніх часів і згодом змішалася з легендою про жебрака, який блукає по святковому місту, де люди гуляють-бенкетують у різдвяну ніч.
Гріючи руки біля каміна, Капітан усміхався до дітей. Інгвільд слухала, не дуже розуміючи цю наївну співанку, а я тим часом уже розрізала на п'ять частин солодкий пиріг із сливами.
Зненацька двері розчахнулися, і рвучкий нічний вітер вдерся до кухні, обдавши нас усіх своїм крижаним подихом. Маленькі співаки здригнулися й замовкли.
На порозі стояв Ян...
Він важко дихав, неначе довго біг. Був сумний і схвильований.
Гійом легенько торкнувся мого ліктя.
— Кінчай швидше цю церемонію, Фан,— прошепотів.— Хай хлопчаки йдуть!
Я роздала колядникам по шматку пирога й по кілька традиційних дрібних монет, хлопчаки, набиваючи рот пирогами, хором пробелькотіли: «Бувайте здорові, панове господарі»,— і, постукуючи дерев'яними підошвами своїх черевиків, рушили до виходу.
Стоячи так само нерухомо, ніби завмерши, на порозі, Ян пропустив їх повз себе і навіть не зачинив за ними дверей, хоч надворі лютувала негода. Він був, як і того вечора, коли Інгвільд уперше зустріла його, без плаща, у своєму незмінному теплому голубому светрі з високим коміром, розкуйовджене волосся звисало на лоба.
Ось його гарячковий погляд затримався на прикрашеній блискучими іграшками і обвішаній подарунками ялинці. Він довго не зводив з неї очей, а ми всі мовчки ждали, ніби соромлячись того святкового піднесення, що панувало тут у нас. У димарі весело гуготіло полум'я, і чути було, як потріскує, смажачись на малому вогні, фарширована індичка.
Потім Ян глянув на стіл, накритий для святкової вечері, на ясенові гілки у вазах, що прикрашали білосніжну скатертину, на два старовинні срібні свічники з двох боків стола,— їх ми засвічували тільки на великі свята. Ось він упізнав свій столовий прибор і перевів погляд на мене.
— Можеш прибрати його, Фанні! Я не буду з вами цієї ночі.
Він довго не відривав важкого погляду від мого обличчя. Було це просте звертання до господині дому? Чи в ньому таїлася мовчазна недобра звістка, благання, німий заклик допомогти у великому горі дорослому безпорадному хлопцеві, що допіру втратив батьків, втратив їх уже вдруге?
Я не знала, що робити. Думка про Яна не залишала нас з Гійомом увесь вечір, але раптова поява його, такого розтерзаного й нещасного, захопила нас зненацька. Може, мені треба було підійти до нього, просити, щоб він зостався з нами? Але ж Ян і не здогадувався, що ми знаємо про його горе. І хто знає, можливо, він волів у цей страшний вечір повернутися до своєї звичної самоти?..
Та ось Ян повернувся до Капітана й прошепотів:
— Пробачте мені.
Потому ніби трохи отямився від заціпеніння, обвів нас усіх сумним поглядом.
— На добраніч: вам! — промовив і вибіг з кухні.
Так, попри вітер і бурю, попри свою скорботу й сум, він усе-таки згадав про нас у цей святвечір...
Першою опам'яталася Інгвільд. Вона не знала про горе, яке спіткало Яна, але ніби догадалася про щось. Мить — і вона була вже біля дверей, що зачинилися за Яном. Дівчина рвучко розчинила їх, і вітер шмагонув їй в обличчя. На якусь секунду її довге волосся й напнута вітром спідниця застигли на тлі розчахнутих у ніч дверей, потім вона зірвалася, побігла і враз ніби розтанула в пітьмі.
— Яне! — гукала.— Яне, почекай!
Дівчина не чула гупання його кованих черевиків на дорозі. Може, він спинився трохи далі? Вона гукала ще й ще, задихаючись від швидкого бігу, і коли вже на краю села він з'явився перед нею, зненацька виринувши з-за якогось будиночка, і схопив Інгвільд за руку, вона мало не впала з несподіванки.
Він з гнівом струснув її:
— Чого тобі від мене треба?
— Яне...— боязко пробурмотіла вона.— Що я можу для тебе зробити, скажи?
Він мовчав, і дівчина додала зовсім тихо:
— Я ж обіцяла допомогти тобі. Ти знаєш, того вечора, коли ти так дивно повівся зі мною у Сонячних Дзиґарях: ти грав тоді на фортепіано, і...
Він, здавалося, був зворушений. Відпустив її руку і, дивлячись на неї з сумною усмішкою, промовив журно:
— Дякую тобі, Інже... Але зараз ти вже не зможеш мені нічим допомогти.— Він глибоко зітхнув: — Надто пізно! Мабуть, тобі вже ніколи не доведеться допомагати мені...
Вони стояли нерухомо, віч-на-віч, зовсім близько одне від одного, важко дихаючи. їхні страдницькі обличчя блищали під дрібним дощем.
В цю мить на сільській дзвіниці задзвонили до опівнічної меси.
— Вертайся швидше додому,— лагідно мовив Ян, легенько підштовхуючи її за плечі. — Тебе ждуть там. Іди!
І дівчина рушила назад.
Засунувши руки в кишені, не рухаючись, він довго дивився їй услід. Інгвільд все даленіла. Час від часу озираючись, вона сумно і тривожно питала себе, чи не лишиться він тут на цілу ніч, такий нещасний, самотній і змерзлий, такий знедолений і покинутий, один в усьому світі...
На опівнічній месі не було ні Інгвільд, ні Яна. Інгвільд рішуче відмовилася йти з нами. Вона повернулася до Сонячних Дзиґарів, коли ми вже збиралися виходити з дому, і сіла в м'який, широкий Капітанів фотель, мовчазна й зажурена, як дружина моряка, котра збирається не спати, чекаючи цілу ніч.
Інгвільд була протестантка. Вона ніколи не чула опівнічної різдвяної меси у Франції і вже кілька днів ждала цієї години, як свята. Видно, дівчина мала поважну причину, якщо надумалася зостатися цього вечора у Сонячних Дзиґарях. Може, вона збиралася просидіти отак весь час, поки правитиметься меса, як самотній дозорець на чатах, наслухаючи, чи не пролунають у дворі знайомі кроки, чи не стукне хтось у віконницю кухні? Ах! Як би й я хотіла теж не спати й чекати тут разом із нею!
Але я була там, у нашій сільській церкві, стояла навколішках між Гійомом і дідусем, як і в усі попередні роки — так, неначе для мене не існувало нікого на світі, крім цих двох постійних супутників мого дитинства, ніби в моє життя не увірвалося людське горе після того, як прибула до нас Норвежка і ввійшов у наш дім: Ян.
Коли ми повернулися додому, Інгвільд все так само сиділа біля вогню, мовчазна й розгублена, засмучена цим довгим марним чеканням.
— Ніхто не приходив, поки нас не було? — наважився спитати Гійом.
— А хто ж міг прийти в таку пізню годину? — тихо озвалася Інгвільд, знизуючи плечима.
Я поспішила налити в чашки какао, щоб перевести розмову на інше.
Ось уже й різдвяну вечерю скінчено, і ялинка спорожніла — з неї познімали майже всі подарунки,— а думка, що Ян от-от повернеться, не покидала нас. Кілька подарунків так і лишилося висіти на гілках, і ми прикидалися, ніби не помічаємо їх, аби не показати, що відсутність Яна в цю ніч не дає спокою нам усім.
Перед тим як розійтись по своїх кімнатах, Капітан — він робив це щовечора — притрусив попелом червоний ще жар, заслонив душник, пересвідчився, що його окуляри лежать у кишені, і потягнувся за книжкою. Потім, перш ніж загасити світло й покинути кухню, він підійшов до мене.
— Ти не дуже побивайся, Фанні,— поклавши руку мені на плече, промовив тихо і так ніжно та дбайливо, що я була вражена.— Завтра він неодмінно прийде до нас, от побачиш... Якщо ж ні... Якщо не прийде,— додав дідусь,— ну, що ж, тоді ми спорядимо експедицію йому на допомогу.
Я глянула на дідуся майже зі страхом. Обличчя його було поважне. Ще ніколи доти в моє серце не закрадалося підозри, що він знає щось про Янове минуле. Ми з Гійомом воліли не ділитися з ним нашими відкриттями.
Чи ж справді він знав про всі події й таємниці, тільки до пори не хотів нікому казати про них?
Але я так і не наважилася спитати його про це.
Розділ четвертий
ЦЕ ГОЛОС МОГО МРІЙНОГО ДИТИНСТВА,
ЗАДУМЛИВО І РАДІСНО Я СЛУХАЮ ЙОГО
Наш кабріолет весело котився селом. Вірний коник Стріла Амура, у захваті від того, що може дати роботу копитам після довгої зимової стоянки, бадьорим клусом мчав дорогою, як веселий хлопчисько на канікулах. Бубонці мелодійно подзенькували, і довга грива старого коня витанцьовувала, розвіваючись у такт його бігові.
На сидінні, обтягнутому чорною цератою, вмостився з віжками в руках дідусь. Я сиділа поруч. Того ранку він сказав мені:
— Запряжи-но конячину, Фанні. Сьогодні я поїду до Старого Корсара.
Не знаю, чому Гійом так рішуче охрестив давнього Капітанового приятеля, колишнього старшого механіка на борту останнього дідусевого корабля, Старим Корсаром, але це прізвисько прижилося. Йому було, певно, не більш як шістдесят років,— літ на десять менше, ніж нашому дідусеві. Його незмінна люлька й дерев'янка замість ноги, так само як і звичка хапати Гійома за шию, називаючи «Пустунчиком», видно, дуже лякали малого хлопчика, яким був тоді мій брат. Для нас він назавжди так і лишився Старим Корсаром.
— Ти поїдеш зо мною, правда ж, Фанні? — спитав Капітан.
Він, безперечно, хотів цього. А втім, заради такого цікавого візиту варто було пуститися в дорогу.
Після холодних різдвяних днів погода поліпшилась, але ми все-таки запобігливо підняли важкий відкидний верх кабріолета, що добре захищав од вітру.
Закутавшись у старого кожуха так, що високий комір його діставав аж до хутряної шапки, Капітан поклав на коліна ковдру, а руки тримав на добре нагрітій у вогні цеглині, що довго зберігала тепло.
Затиснута у відкидній халабуді, я не бачила як слід довколишніх краєвидів. Дорога бігла назустріч нам, дерева й поля миготіли повз наш візок.
Зима була саме в розпалі, перше січня. Село мало веселий вигляд. Ми з Капітаном помітили це, під'їжджаючи до села, що загубилося десь на краю землі, далеко від великих доріг, зв'язане з ними майже непроїзними путівцями.
Десять чи дванадцять садиб місцевих фермерів було розкидано то тут, то там, скромна мовчазна церковка височіла трохи оддалік, та ще один будиночок, не схожий на інші, впадав у вічі; то був, напевно, колишній церковний дім, а тепер — володіння Старого Корсара.
Село мало гарну сувору назву — Ардр, і мені здавалося, що в ній криється щось поетичне, далеке й трохи терпке, знайоме ще з мого дитинства. Ми приїздили сюди раз на рік, звичайно провідували дідусевого приятеля першого січня...
Ще до того, як наш кабріолет зупинився перед маленьким білим будиночком, обведеним унизу чорною фарбою, старий моряк помітив його крізь вікно і зустрів нас на порозі.
Він зашкандибав назустріч нерівною ходою, що кожного разу вражала мене. Я завжди забувала про його дерев'янку, бо старий зовсім не скидався на каліку. Він був такий ставний, моторний.
— Салют, шефе! — озвався до нього Капітан, і очі йому засяяли радістю від зустрічі з давнім приятелем.
— Салют, командире! — поважно (він майже ніколи не усміхався) відказав той.
Потому він поплескав мене по плечу з тією мовчазною фамільярністю, що нею завжди вшановував мене.
— Ну, то що, юнго? — Певно, він прозвав мене «юнгою» за мою круглу голову й біляве волосся, коротко пострижене й кучеряве.— Ростемо помаленьку?
І знову поплескав мене по плечу, підморгнув і зміряв поглядом, ніби оцінюючи на око цього самого «юнгу», як коня на ярмарку.
— Нічого: міцні литки, гострі очі. Все як слід,— похвалив він.— Але скоро я, певно, вже не зможу називати тебе «юнгою»! Ти стаєш дорослою дівчиною!
Він запросив нас до вітальні, що займала весь перший поверх невеличкого будиночка.
Коли вдвох з Капітаном вони почали згадувати своє минуле морське життя та воєнні роки, я одійшла від них. Мене ще з дитинства завжди приваблювала чудесна стара лампа на виступі каміна. То був великий абажур, обтягнутий колишнім морським прапорцем для сигналізації азбукою Морзе, побляклим від довгого вжитку, водяних бризок і штормових вітрів. А під ним — велика скляна колба — прозора, сіро-зелена, кольору морської хвилі, наполовину заповнена водою; всередині колби — два мініатюрні, тонкої роботи фрегати із світлого дерева брали один одного на абордаж.
Досить було торкнутися абажура — і поверхня води починала гойдатися, два крихітні кораблики рухалися — все ніби оживало, і ви бачили справжній бій.
Скільки ж неймовірного терпіння і майстерності треба було докласти Старому Корсарові, щоб змайструвати, деталь за деталлю, з допомогою довгого пінцета, це маленьке чудо, а потім крізь вузеньку шийку колби опустити деталі всередину і скласти свій маленький шедевр?
Ми з Гійомом завжди милувалися ним, коли бували тут. І цього року я, хоч уже навряд чи мала право носити титул «юнги», була зачарована цим витвором.
Зненацька одна Капітанова фраза одірвала мене од споглядання.
— Чи ви пам'ятаєте, шефе, того малого хлопчину, котрого ми підібрали у Нарвіку?..
Голос дідуся лунав на диво спокійно, буденно. Так він міг би сказати щось звичайне, приміром: «Ти ж добре пам'ятаєш, Фанні, Робера Дебреске, який навчив тебе читати?..»
Я стрепенулась, але не сміла обернутися, бо відчувала, що дідусь дивиться на мене.
— Чи я пам'ятаю оте вовченя, питаєте? Дуже добре пам'ятаю, командире! Хіба ж таке можна забути! Пригадуєте? Він проплакав тоді цілісіньку ніч, і ніхто на борту не міг його втішити. Та й справді, воно, бідолашне, натерпілося горя, перш ніж попало на наш «Сіріус»... Ну, за ваше здоров'я, командире,— я п'ю за вас! І хай новий рік буде в усьому щасливий для Сонячних Дзиґарів. Юнго, коли скінчиш гратись у війну, я й тобі наллю чарочку.
Аж тепер я обернулася. Старий Корсар підсунув до мене кришталевий келишок, повний прозорого вина. Я підійшла, сіла, поздоровила, як годилося, спершу господаря дому, потім дідуся.
Дід уже трохи підпив і тепер, стискаючи в руці свою чарку з вином, глипнув на мене, мовби хотів зазирнути мені в душу, і зразу ж одвернувся.
— Ваша правда, шефе! Важко забути того малюка. Але ж це сталося так давно, що я вже, бігме, й не пригадую, який він був з себе. Шкода, що не збереглося фотографій з тих днів!
У цих дідових словах вчувалося приховане запитання, і мене зовсім не здивувало, коли у відповідь колишній старший механік мовив:
— У мене, командире, є кілька фотографій з тих часів. Правда, вони не дуже вдалі, бо я сам їх робив, та це нічого.
Він підвівся, пошукав на поличці в буфеті, дістав звідти грубезний альбом, розпухлий від фотографій — свідків минулого, і заходився перегортати перед нами його сторінки.
— Бідний юнга! — трохи насмішкувато мовив старий.— То не вельми цікава розвага для тебе — слухати, як два старі шкарбани ворушать свої воєнні спогади, перетрушують, так би мовити, свої патронташі. Що ж тобі запропонувати?
Я мовчки знизала плечима, але в цю мить уважний погляд мого діда знову спинився на мені, і в ньому було щось ніби інквізиторське.
— Облиш, шефе... Фанні теж буде цікаво подивитися на ті фото. Чого це минуле має належати тільки старим?
Він усе ще не зводив з мене пильного погляду і говорив з притиском: у кожному його слові відчувалося щось недомовлене. Здавалося, він вільно читає мої найпотаємніші думки. Потому він облишив мене і почав уважно розглядати сімейний альбом з фотографіями.
І справді, то були не дуже вміло зроблені знімки. Не надто чіткі, часом сірі, часом кумедно скошені, так, ніби земля тоді хиталася під ногами. Краєвиди всіх куточків світу і групи, групи, групи людей на їхньому тлі... По три, по чотири, по п'ять, вони були сфотографовані то тут, то там, випадково, десь у гавані, під час нашвидку влаштованої екскурсії, поки їхній корабель навантажувався або розвантажувався десь у Вальпараїсо, в Лондоні, в Мельбурні, на Цейлоні, в Гамбурзі...
Під кожним знімком Старий Корсар попідписував імена, дати, і я бачила, як жадібно він розглядає їх разом з моїм дідом, спиняючись то на одній, то на другій, згадуючи давно минулі часи, і ніжно, майже любовно вимовляючи назви кораблів, на яких вони колись плавали.
Отак, помалу розглядаючи альбом, вони дійшли і до фотографій з часів війни.
Хлопчик із Нарвіка ще не появився на сторінках альбому, але я вже відчувала, що ми, як у тій дитячій грі, «горимо». І раптом я побачила — ось він! Він виринув поміж нас, ніби стрибнув звідкілясь у цю скромну напівтемну вітальню в старому церковному домі в Ардрі. Тендітний хлопчик поміж двох чоловіків на палубі вантажного пароплава: двоє моряків, куди вищі за нього, здавалося, гралися в «сина й батька» з цією крихіткою, років трьох чи чотирьох, не більше.
Ну, звісно, один із цих моряків — то ж мій дідусь...
— Так, це я...— пробурмотів мій дід.— А це,— він показав на другого моряка,— Дюмортьє, коли не помиляюсь? Він був у нас тоді механіком, правда?
— Атож, Дюмортьє. Здається, він загинув на конвойному кораблі в сорок другому, супроводжуючи судна в Арктику... У сороковому році, коли він плавав з нами на «Сіріусі», то носив велику чорну бороду, і малому вона дуже сподобалась. Хлоп'яті дозволили смикати Дюмортьє за бороду скільки завгодно, і тільки тоді воно перестало плакати! Пам'ятаєте, командире?
Дід тільки головою кивнув, не кажучи ні слова. Губи йому були міцно стиснуті, неначе від раптового хвилювання, а я була ще схвильованіша ніж він, бо так виразно уявила собі оте мале дитинча: як воно опинилося серед цих суворих чужих людей і, можливо, вперше в житті мало пливти по бурхливому морю, як невтішно плакало, плакало... І як те дитя вперше знов усміхнулося, побачивши дивовижну «іграшку» — розкуйовджену густу бороду моряка...
— Цікаво, що з ним сталося потім, який він тепер? Може, з нього виріс славний стрункий голубоокий хлопець, один із тих, які, здається, щойно зійшли на землю з човна вікінгів? А може, він тепер поважний банкір, один із тих багатіїв, котрі посилають інших ловити для них рибу?.. Але треба полічити. Так і є, він ще зовсім молодий! То було в сороковому. Ви ніколи не мали ніяких звісток від нього, командире?
— Ніколи.
— Навіть жодного слова подяки?
— Нічого.
Нараз Капітанів голос, здалося мені, став холодний, напружений і якийсь ніби чужий. Я відчула, що в цю мить він втратив свою звичну доброзичливу погідність і душевний спокій. І тоді, похапцем перебираючи в пам'яті минуле, я з подивом пересвідчилась, що до нинішнього дня дід нам ніколи й словом не прохопився про малого хлопчика, врятованого ним у сороковому році в Норвегії. Чому? І яка печаль чи невідоме нам приховане страждання пробудилося у його душі під впливом цього раптового спогаду, що ніби вітер прилетів з Великої Півночі?
Знову стомлено схилившись над старою фотокарткою, він попросив у господаря лупу, довго-довго розглядав знімок і ніяк не міг од нього відірватися...
Тихе надвечір'я оповило сутінками маленький будиночок. Двоє старих чоловіків, поринувши в далекі спогади, забули засвітити світло.
А я, причаївшись у цій півтемряві, майже фізично відчувала, як пливуть у безвість хвилини, сповнені тихого смутку. Надворі вечоріло, і сутінки огортали маленьке, загублене десь на краю світу село...
Не знаю, скільки часу просиділа я отак, зовсім близько від двох давніх приятелів і водночас так далеко від них.
Нарешті Капітан підвівся, щоб попрощатися зі Старим Корсаром, і ніби тільки тоді згадав, що я тут.
— Слово честі, Фанні,— вигукнув він,— ти, мабуть, заснула!
— Зовсім ні, татуню! — зітхнула я трохи сердито. Мене охопило якесь дивне заціпеніння, і я ніяк не могла його струснути з себе...
Візок наш котився в пітьмі. Я мерзлякувато куталася в ковдру. Нам треба було їхати щонайменше годину. Але дідусь не дав мені спокійно обдумати все. Коли ми вже виїжджали з села, дідів голос, пролунавши зненацька над вухом, примусив мене здригнутися:
— Фанні,— сказав він,— я бачу, що те мале хлоп'я із Нарвіка й: досі не йде тобі з думки, правда?..
І дід розповів мені історію того хлопчика...
Я, певна річ, не могла не знати, що мій дід брав участь в експедиції до Нарвіка у травні 1940 року — він був годі командиром реквізованого вантажного пароплава. У бібліотеці Сонячних Дзиґарів чимало років тому з'явилася книжка, названа зовсім просто — «Нарвік». Написав її якийсь лейтенант Торріс, із альпійських стрільців. Гійом читав її, я теж пробувала читати, але багато військових термінів і стратегічних міркувань були мені незрозумілі. Тоді я прийшла до Капітана, поклала розгорнуту книжку йому на коліна й сказала:
— Я б хотіла, щоб ти сам розповів мені про це... І дід розповідав.
За його простими словами буйна уява малої дівчинки малювала живі картини: я теж приєднувалася до військових загонів на скандинавських схилах, до легіонерів і альпійських стрільців з першої легкої дивізії, що пройшла рейдом із Бреста до Норвегії, щоб стати на захист цієї північної країни, загарбаної фашистами.
Жорстокі й войовничі солдатські пригоди мали б, здавалося, викликати відразу, відштовхнути малу слухачку в коротенькій сукенці, якою я тоді була, але я почувала таку гордість, уявляючи свого дідуся серед цих безстрашних героїв! Даремно він боронився, пояснюючи мені раз у раз, що його корабель «Сіріус» був тільки вантажним транспортом, який перевозив війська та різне військове спорядження, і коли й стріляв, то тільки по літаках. Він завжди це твердив, ніколи не хотів говорити про свою особисту роль у драмі Нарвіка, а часом навіть сердився, коли я надто настійливо допитувалась. І, мабуть, тільки тепер, у перший день нового року, коли кабріолет віз нас далі й далі від Ардра, я, нарешті, збагнула, чому він не хотів говорити про це.
— Ти добре знаєш історію норвезького міста Нарвіка, дитино моя, і мені нема чого тобі нагадувати, що вона закінчилася повною.евакуацією міста, того самого міста, куди ми прибули, щоб прогнати звідти німців, після цілого місяця запеклих боїв. Подія, про яку я хочу тобі розповісти, сталася 28 травня 1940 року. На той час уже багато днів із Франції надходили погані звістки: німецькі війська захопили Булонь, Аррас, Кассель, оточили нашу армію на півночі. А з Дюнкерка в страшенній паніці почалася масова евакуація. Тому Норвегія вже не могла розраховувати на нас. І тоді було дано наказ: евакуювати норвезький порт Нарвік, посадити на пароплави і вивезти звідти весь експедиційний корпус,— альпійських стрільців, легіонерів, польських волонтерів,— геть усіх! А до того ще й гармати, танки, автомашини, мулів! П'ять французьких вантажних пароплавів і не знаю вже скільки англійських почали поспіхом вантажити все не тільки в Нарвіку, але й трохи далі, в глибині фіорду, в маленькому порту Арстад. Жителів Нарвіка та його околиць садовили на моторні шлюпки і вивозили до гирла фіорду, а там уже їх підбирали на борт міноносці.
Німці бачили тільки, як палає усе навколо.
П'ять днів війська союзників, стримуючи ворога в горах, непомітно ріділи, відходили в тил, до фіорду, а там сідали на кораблі й зникали — загін по загону — тихо, беззвучно, без паніки. То був якийсь грандіозний фарс, Фанні, але фарс трагічний, бо замість того, щоб захистити норвежців, подати їм допомогу, ми накликали на них біду, і тепер фашистські бомби градом посипалися на Нарвік.
7 червня, після полудня гітлерівські бомбардувальники кілька годин, методично, з однаковими інтервалами, бомбили це маленьке тихе північне місто з біленькими, червоними й голубими будиночками, а тим часом у порту Арстад союзницькі кораблі мали от-от знятися з якорів. Уся евакуація повинна була скінчитися ще того дня, до півночі.
Пізно ввечері наш «Сіріус», нарешті, віддав швартови і взяв курс до гирла фіорду.
Біля Полярного кола ночі у червні світлі, прозорі. Стоячи на командному містку, я незабаром помітив кілька сторожових міноносців, котрі йшли від Нарвіка, прямуючи, як і ми, у відкрите море. На них були солдати з тих рот, що евакуювалися останніми.
Ось один сторожовий міноносець уповільнив хід, видно, маючи намір наблизитися до нас і зайти з флангу впритул до «Сіріуса». Капітан корабля, перша особа в Королівському англійському флоті, крикнув мені, що на борту в них — дитина, мале хлоп'я, підібране тоді, коли міноносець уже відчалював з порту,...
Чи не могли б ви взяти його до себе, командире? У вас йому було б безпечніше, ніж на міноносці, коли почнеться бій...
Я застопорив «Сіріус», наказав спустити лоцманський трап. Жакіне, перший лейтенант, зійшов по трапу на міноносець, щоб узяти хлопчика. А я тим часом, нахилившись над поручнями, питав по-англійськи моряків з міноносця: хто ж він, цей хлопчик, звідки?
Ось що дізнався я з їхніх слів. Кілька польських волонтерів у корабельній шлюпці переправлялися до прибережних передмість Нарвіка, щоб потім швидше досягти узбережжя. Нараз серед руїн маленького будиночка, розбитого бомбою, вони помітили малу дитину,— років трьох, мабуть, не більше... Пробираючись під руїнами, допомагаючи один одному, солдати витягай хлопчика. Він не був поранений, а, здавалося, просто спав важким неспокійним сном, ніби все ще оглушений вибухом бомб. Отак солдати й винесли його, млявого, сонного, беззахисного. Не могли ж вони покинути бідолашну дитину напризволяще, саму серед тих руїн...
Цей не густо забудований особняками квартал, що тонув у садках, здавався в ту нічну пору зовсім мертвим. Бомби влучили і в інші будиночки. Солдати поспішали, щоб не запізнитися до відходу катера, бо через цю їхню пригоду корабель і так затримувався.
До самого узбережжя вони не зустріли нікого, кому могли б передати дитину. Отож змушені були взяти хлоп'я з собою на борт.
— У першому ж порту, куди ви зайдете, чи то в Англії, чи у Франції,— кричав мені капітан,— передасте його Червоному Хресту. А ті вже потім репатріюють його до Норвегії. Зараз уже надто пізно. У нас нема часу придумати щось інше!
Я глянув на годинника. Англійський моряк сказав правду. Надходила північ. А опівночі, як я тобі вже казав, останній солдат союзницької армії мав покинути Нарвік. Опівночі Норвегія ставала країною, окупованою фашистами...
Саме в цей час останні транспорти союзників повинні були вийти у відкрите море. Я не мав уже ні часу, ані права, ризикуючи життям і свободою п'яти чоловік екіпажу, спустити шлюпку й спробувати висадити на сушу малого, який усе ще спав.
Перший лейтенант, прив'язавши хлопчика вірьовкою собі до спини, швидко подерся вгору по лоцманському трапу «Сіріуса».
Раптом з шлюпки пролунав крик: один з поляків розмахував чимось,— певно, то була річ, що належала дитині. Я подав знак матросові, той спустив корабельний канат — швартов, до нього прив'язали річ, якою махав поляк, і шлюпка відчалила. А за хвилину я тримав у руках оксамитового ведмедика; видно, то була улюблена іграшка, і маля з Нарвіка не хотіло розлучатися з нею, аж доки не заснуло, і ведмедик вислизнув йому з рук. Поки лейтенант із хлопчиком на спині піднімався на борт «Сіріуса», я машинально вертів у руках іграшкового ведмедика, і мені здавалося в ту безжалісно-жорстоку воєнну ніч, що й він такий же нещасний, безпорадний, як і це дитя...
Дідусь скінчив розповідати.
Я щойно бачила примарні, повиті туманом обриси фіордів далекого Нарвіка, а тепер переді мною знову була знайома дорога із Ардра до Фовемберга і грива Стріли Амура, що розвівалася на вітрі.
— Ти ніколи не розповідав нам про це...— пробурмотіла я.
Дідусь мовчки покивав головою, потому, ніби зважившись на якесь важливе признання, мовив:
— Бо це для мене спогад... водночас і приємний і страшний. Так, так, страшний.
Обличчя його болісно перекосилося. Руки, стиснуті в кулаки, випнулися на колінах з-під ковдри.
— Дай-но мені віжки, Фанні! — раптом попросив він.— Я сам трошки поправлю.
У ту мить я відчула, який схвильований зараз дідусь. Потім він зробив над собою зусилля і опанував себе.
Вдалині вже бовваніла крізь туман фовемберзька дзвіниця. Ми приїдемо ще до темряви,— не треба буде засвічувати ліхтар на візку. Проте я ладна була б їхати отак ще довго-довго, аби тільки проникнути глибше в таємницю минулого, звідки, здавалося, мале незнайоме хлоп'я подає мені якісь знаки, кличе мене. Хлоп'я, з яким досі була пов'язана тільки назва міста, загубленого десь біля Полярного кола: Нарвік...
— Ти щось дуже мовчазна сьогодні, Фанні! Мені здалося, ніби в голосі діда я чую докір. Невже
Капітан хотів, щоб я сама підтримала цю розмову? Невже цей спогад таким важким тягарем ліг йому на плечі, що він не може скинути його один? І я наважилася:
— Ти чомусь не схотів брати з собою до Старого Корсара Інгвільд. Це через того малюка з Нарвіка, правда?
— Ти вгадала.
— Через те... через те, що вони обоє — норвежці?
— Норвежці!.. Якби тільки це!. — А що ж іще, татуню?
Він сердито випнув уперед підборіддя і тихо зронив такі дивні слова:
— А те, що вони — брат і сестра!
— Та що ти кажеш?! Брат і сестра?!
Я вигукнула це голосно, вкрай приголомшена й здивована.
Капітан суворо глянув на мене.
— Так, брат і сестра,— повторив він.— Інгвільд — сестра того хлопчика, взятого нами на борт «Сіріуса».
Потому він скоромовкою додав ще кілька фраз, які остаточно спантеличили мене:
— І нема чого дзвонити про це. по всіх усюдах, запам'ятай! Це нічого не дасть. Бо вона... вона не знає, що в неї був брат.
— Не знає? Чому не знає? Хіба ж можна...
Я урвала на півслові, бо мені перехопило дух і я не могла нічого сказати, почуваючи, що паморочиться в голові.
Капітан не зводив з мене пильного погляду, губи йому дивно сіпались, і вигляд він мав якийсь наче присоромлений, ніяковий.
— Фанні, ти вже доросла дівчина і можеш зрозуміти, що часом виникають поважні причини, коли від людини приховують правду...— знову заговорив вій.— Минулої осені, вперше заговоривши з тобою та Гійомом про Інгвільд, я не все сказав вам, я не розповів... одної історії. Річ у тім, що це не батьки Інгвільд надумали послати доньку на кілька місяців до Франції. Це мені спало таке на думку. Я зробив так, що Інгвільд приїхала до нас... І ось чому...
Те, що розповів мені Капітан, переважило своєю несподіваністю й трагічністю все, що я чула доти від людей і що пережила сама. І перед лицем драми, що її оживив своїми спогадами дідусь, усі наші труднощі й турботи видалися враз такими дріб'язковими, незначними...
Усе це, як розповів дідусь, почалося місяців п'ятнадцять тому, зовсім непомітно, тихо, як частенько починаються людські бурі. Щоранку листоноша приносив до Сонячних Дзиґарів дві газети: «Голос Півночі» — про неї дідусь часто казав, що вона куди серйозніша і краща за паризькі газети,— та ще наш вірний і незмінний «Булонський вісник», що його Капітан, як він присягався своєю честю і душею, не зрікся б нізащо в світі,— певно, за його пікантні історії та дорогу йому місцеву булонську говірку. Щодо мене, то я майже ніколи її не читала, опріч хіба тих хвилин, коли з ножем у руці орудувала на кухні й мимохідь зазирала в розгорнуту на столі стару газету, нашвидку, крізь морквяне й інше лушпиння, перебігаючи очима замітки про спортивні змагання чи автомобільні аварії.
Зате наш дід мав куди більше вільного часу, і майже нічого не проходило повз його увагу в тому вирі подій, з яких складається життя всього світу.
Переглядаючи газети, він нерідко знаходив на їхніх шпальтах дивовижні повідомлення про людей, розкиданих війною. Кожен з них мав свою неповторну історію, приголомшливу й скорботну, і газети досить докладно розповідали про це.
Деякі були в'язнями і чудом врятувалися від загибелі або ж їх визволили з концтаборів радянські війська, інші теж тільки чудом вибралися з того хаосу племен і народів, у який перетворилася Центральна Європа зразу після перемоги над фашизмом.
Маленька Маріанна знайшлася після війни десь аж у глухому селі Баварії, і селяни, котрі вісім років тому взяли дівчинку з рук умираючого батька, ніяк не хотіли віддавати її рідній матері-француженці...
Важко навіть уявити, що такі ж, як ми, істоти могли отак просто зникати з лиця землі і виринати через багато років після того, як імена їхні були вже викреслені з списку живих. Але Капітан, розповідаючи про ці неймовірні історії, запевняв, що таких випадків — безліч і що після кожної війни люди зникають безвісти сотнями, і трапляється, що після довгих років блукань гой чи інший бідак несподівано з'являється на порозі рідного дому... І Капітан думав, що таке щастя могло усміхнутися й маленькому хлопчикові з Нарвіка.
П'ятнадцять років минуло вже з тої пам'ятної червневої ночі 1940 року, коли норвезького хлопчика з його іграшковим ведмедиком узяли на борт «Сіріуса». П'ятнадцять років... Страшні запеклі бої, і трагічна загибель наших батьків, і наше з Гійомом переселення сюди, до дідових Сонячних Дзиґарів,— багато всього вмістилося в ці роки, сповнені складних проблем, що їх ставить життя перед людиною, вже досить літньою, як капітан Ле Марруа, котрий щойно перед тим вийшов у відставку.
— Ти зрозумій, Фанні, я мав інший клопіт, ніколи було мені сушити собі голову долею того хлоп'яти. Та й саме воно промайнуло в моєму житті як блискавка. Я й не згадував про нього, аж поки не став раз у раз читати в газетах про оті неймовірні випадки, про химерні людські долі, а особливо про дітей, котрих раптом знаходили після довгих років забуття... І тоді мене невідступно почала переслідувати думка: а що сталося з тим хлопчиком, якого ми взяли колись на борт «Сіріуса», чи повернувся він до рідної країни?
...В моїй душі зростало бажання, а згодом уже непереборна потреба дізнатися напевно, чи хлопець повернувся до своєї Норвегії, але я нічого не казав про те вам — ні тобі, ні Гійомові. Та й де було шукати слідів того хлопчика — минуло ж довгих п'ятнадцять років! Я ніколи не знав ні його прізвища, ні адреси. Тоді він був ще надто малий, щоб розповісти про себе. Єдине, що я добре запам'ятав, це його ім'я: Єф...
І ось я надумав написати мерові міста Нарвік, розповісти йому все, що знав про хлопчика.
Минуло десять днів, і я одержав відповідь. Це було торік, у квітні. Я назавжди запам'ятав той холодний ранок, коли разом з газетами Гійом приніс мені того листа.
— Диви-но, татуню! — сказав він, подаючи конверта.— Судячи з марки, лист — із Швеції чи Норвегії. Певно, ще хтось із колишніх твоїх приятелів обізвався...
Я пішов до своєї кімнати, щоб там наодинці прочитати листа. І добре зробив. Бо лист приніс мені жахливу новину: про дитину ніхто нічого не знав.
У Нарвіку всі сусіди і навіть родичі хлопчика вважали, що він загинув під час вибуху бомби. Хоча під руїнами розбитого будиночка було знайдено тільки груп дівчини, молоденької тітки — вона доглядала маля, поки його батьків не було в місті. Жодній людині в Нарвіку й на думку не спало, що солдати експедиційного корпусу врятували хлопця й передали потім на борт «Сіріуса».
Кінчаючи свою розповідь, дідусь говорив дедалі тихіше, а потім голос йому і зовсім урвався.
Раптова хвиля невимовного жалю й співчуття пойняла моє серце.
— Чого ж ти беріг це в таємниці? — стиха мовила я.— Мабуть, бували дні, коли ця таємниця душила, мучила тебе... Стільки разів ти розказував нам про Нарвік, про війну, але ніколи не згадав про врятованого хлопчика.
— Це тому, що я, власне, його не врятував! Не довів діло до кінця, якщо він не повернувся на батьківщину. Отож мені, правду кажучи, не було чим хвалитися...
Знову запала мовчанка. Я надто добре знала свого дідуся. Він — саме втілення прямоти, великодушності й благородства, і цей секрет, оте таємниче зникнення хлопчика з Нарвіка, напевно, зовсім отруїло йому життя в ці останні місяці.
— А може, ще не все втрачено? — несміливо спитала я.
На превеликий мій подив, він зненацька зайшовся сміхом, коротким і гірким сміхом, у якому вчувався виклик:
— От саме тому я й запросив до нас Інгвільд!
Я зачудовано дивилася на нього, нічого не розуміючи.
— Інгвільд?.. Але ж вона, ти сказав, навіть не знає, що в неї є брат!
— Так, це правда. Вона народилася через рік після тої трагедії в Нарвіку, й батьки її поклали собі ніколи не розповідати їй про Єфа. Про зникнення хлопця взагалі не говорили ні слова, таємницю мовби закопали глибоко в землю ще й накрили важкою плитою. Не від страху,— це я знаю, не тому, що боялися розпачу, який міг охопити від цих спогадів... Ні батька, ні матері в день нальоту не було в місті. За кілька тижнів до того, 5 квітня, Єфового батька відрядили до Стокгольма у службових справах. Дружина поїхала разом з ним, а малого Єфа лишили з молодшою материною сестрою, дев'ятнадцятирічною дівчиною. Вони гадали повернутися додому 13 або 14 квітня. Та 9 квітня, на світанку, на подив усьому світові, німці, не оголошуючи війни, напали на Нарвік... Незабаром виступили союзники. Оточене подвійною стіною вогню, місто лишилося відрізаним од усього світу. І коли, аж 10 червня, Єфові батьки нарешті повернулися додому, будиночок їхній було зруйновано дотла, а малий Єф, нічого не відаючи про всю цю трагедію, вже три дні, як плив на нашому «Сіріусі» у відкритому морі...
— Я адресував листа,— вів далі дідусь,— мерові міста Нарвік, але відповів мені не мер. Зрозумівши, що йдеться, напевно, про Єфа Нільсена, мер не наважився зразу піти з листом до Єфових батьків і передав його одному з їхніх свояків, інженерові, що теж мешкав у Нарвіку. Саме він і написав у своєму листі про Інгвільд. Зрештою я відповів йому таке: «Можливо, є ще якась надія знайти Єфа серед живих, напасти на його слід. Отож пошліть Інгвільд до нас, у Сонячні Дзиґарі. Знайдіть самі якийсь привід і умовте батьків. Адже не вперше молоді норвезькі дівчата приїжджають до нашої країни, щоб пожити якийсь час у французькій родині й краще опанувати мову...»
Нарешті у липні минулого року питання було розв'язане, і я довідався, що Інгвільд має приїхати до нас наприкінці жовтня.
Ця новина водночас і втішила мене, і сповнила моє серце тривогою. Я розумів, що встряваю у важку й ризиковану гру. Та це було ліпше, ніж бездіяльність і докори сумління, що терзали мене, коли я залишався сам.
Здибавши десь на вулиці Фовемберга чи Булоні високого білявого хлопця з блакитними очима,— таких хлопців скільки завгодно й у нас,— я одразу згадував про того, «іншого». Він був би зараз, певно, такий, як оцей, казав я сам собі: високий, білявий, з такою ж ходою, м'якою і рішучою водночас, як це властиво людям, котрі звикли більше діяти, аніж говорити...
І от саме в ту пору, Фанні, ти познайомилася з Яном і привела його до нас. І він зі своєю буйною білявою чуприною та блакитними, як небо, очима теж одразу примусив мене згадати малого хлопчину з Нарвіка. А особливо, коли він сідав до фортепіано. Слухаючи, як він грає сповнені невимовних чарів мелодії Гріга, я казав собі: так, це справжній норвежець висадився на нашому березі...
«Час уже,— думав я іноді під звуки цих дивних мелодій,— час уже Інгвільд приїхати...»
Потім промайнуло літо, настала осінь, і одного чудового вечора, в листопаді, Інгвільд була серед нас...
— А далі? — прошепотіла я, зачарована, як мала дитина, котрій розказують цікаву казку.
Але Капітан довго мовчав — може, моє запитання охолодило його? — а потім невдоволено зронив таку, сповнену недомовок, фразу:
— Що — «далі»?.. Ти, певно, думаєш, що я не добивався б приїзду Інгвільд до Франції, не маючи якихось підстав сподіватися, що її брат живий, правда?
Я мимоволі стиснула кулаки під ковдрою так, що мені аж боляче стало. Капітан знову замовк, і я відчула: цього вечора він більше нічого не скаже. Так, він мовчатиме, поки та сама думка не перейде в певність, не спалахне, як промінь сонця, в глибині наших сердець. Він нізащо не вимовить тих слів, які — ми обоє це відчували! — вихоряться зараз у нас в голові, не дають нам обом спокою: «Можливо, Ян і є той маленький хлопчик із Нарвіка!»
Ми не бачили Яна з тієї пам'ятної різдвяної ночі. І от увечері 5 січня він, як завжди, без всякого попередження, знову завітав до нас.
Затримавшись із чемності на кілька хвилин біля Капітана, він одразу ж попрямував до фортепіано, наче й прийшов сюди тільки пограти, а не побачитися з нами.
І ось Ян заграв.
Гійом розпалив вогонь у каміні, і ми всі знову зібралися там, як раніш. Для мене то були прекрасні й гіркі хвилини, котрі таїли у своїй напруженій швидкоплинності все невимовне хвилювання, весь запал п'ятнадцятирічного серця...
Тепер Гійом теж знав усе. Коли ми приїхали з Ардра, Капітан мовив:
— Розкажи про все Гійомові. Навряд чи стане в мене духу повторити всю історію і для нього.
Цього вечора, коли Ян так раптово повернувся до нас, для мене було доброю розрадою те, що я почувала поруч Гійома; як завжди, мовчазний, але такий близький, він сидів, обхопивши голову руками, і ніби поділяв зо мною всю мою тривогу й неспокій.
Інгвільд розстелила на підлозі хутряний килимок і простяглася на ньому, як щаслива молода тваринка, спершись на руку кучерявою головою, примруживши очі; волосся їй поблискувало золотом, щоки палали у відблисках полум'я. Вона ще нічого не знала.
Я притулилася спиною до каміна і, не зводячи з Яна очей, думала: що, як той маленький хлопчик з Нарвіка, про якого я дізналася зовсім недавно,— ось тут, серед вгас! Звісно, такий близький нам Ян, якого ми всі добре знали, жодною рисочкою не був схожий на того з поганенької фотокартки, що збереглась у Старого Корсара, але те хлоп'я, здавалося мені, завинило перед нами, бо хотіло відняти у нас нашого друга.
І в гой час, як у пристрасних, бурхливих, наче морський прибій, звуках, що народжувалися під його тонкими пальцями, Ян оплакував своїх удруге втрачених батьків, мені уявлявся малий норвезький хлопчик... Ось він спить, заколисаний погойдуванням корабля, під опікою кількох суворих моряків, розпачливо стискаючи в рученятах єдиного товариша, що лишився на згадку від його безхмарного, щасливого дитинства,— сірого оксамитового ведмедика. І ці люди, давно відірвані од тепла своїх далеких домівок, усвідомлюючи свою невмілість і непокоячись про це тендітне маля, що раптом опинилося серед них, як оте беззахисне поранене чаєня, не поставили тоді перед собою й перед ним необхідних запитань, не з'ясували нічого. Та вони й не могли зрозуміти, що там белькоче це дитя своєю мовою, для них зовсім чужою й незнайомою. Єдине, що могли вони зрозуміти, безсилі чимось допомогти малому,— це те, як кликав він тоненьким голоском свою матусю. Та цього звичного світу дитини, що складався з тата, мами, рідної домівки, світу ніжності й батьківського тепла, вони, попри всю свою добру волю, не могли створити для хлопчика на борту свого суворого корабля...
Дивлячись на Яна, я думала про його химерну самотню долю. Що снилося йому, маленькому норвезькому хлоп'яті, в ті страшні години? Чи в такому ранньому віці, у чотири роки, вже сняться рідні обличчя?..
Мені було сім літ, коли загинули мої тато з мамою, але минули ще довгі роки, поки я почала ночами нишком плакати в своєму ліжку, бо мені боляче було чути, як мої однокласники так просто й невимушено говорять про своїх батьків. І дивна річ, у спогадах я не могла їх розділити, моїх тата й маму. їхня обопільна щира любов ширяла наді мною, мов пташка миру й спокою, яких мені найбільше бракувало. Я знала з дідусевих розповідей, що мої батьки дуже любили одне одного. І в моїй уяві вони навіки лишилися ніжним, щасливим подружжям, і їхні рідні обличчя часто втішали мене у моїй самоті...
Я спитала себе, чи відчував Ян у глибині душі тугу за своєю незнаною батьківщиною?
«Треба буде колись спитати його про це»,— подумала я.
В цю хвилину він грав один з пасажів симфонії Дворжака «З Нового Світу».
Хто знає, може й він, як вигнанці-емігранти, оспівані Дворжаком, теж оплакував свою втрачену батьківщину, стару Норвегію Гріга, Ланге, Мюллера та Шоберга?
Я знову бачу гори і долини,
Якими бачив їх у ранньому дитинстві,
Той самий вітер віє у обличчя.
Дитинства голос це, в душі воскреслий...
Що згадував він зараз? Свою недосяжну північну вітчизну? Напівзабуті, стерті часом краєвиди, що лишилися в пам'яті чотирирічного хлопчика і потім раз у раз спливали в його мріях?..
Інгвільд на дозвіллі в задушевних розмовах розповідала мені про свій далекий край, і тепер картини норвезької природи часто пропливали переді мною: дерев'яні вілли-шале, темні ялини на схилах гір, запах випраної білизни і свіжого воску, ясноволосі жінки, запнуті сніжно-білими вовняними хустками, сліпучо-яскраві скандинавські весни...
Дитинства голос це, в душі воскреслий,
Я слухаю його задумливо і радо.
О! Я знайду собі притулок на ніч,
Коли настане час вернутися додому...
А й справді: настане час, і Янові треба буде вернутися додому... Він піде від нас, як і прийшов, без всяких церемоній, помахавши на прощання рукою. У своїй незмінній куртці, недбало накинутій наопашки, піде так само просто, як і з'явився того травневого ранку, коли його ваговоз зненацька спинився біля школярки з велосипедом. Він усміхнеться востаннє, зникаючи за поворотом, так, ніби нічого не змінилось і завтра він знову займе своє звичне місце за нашим столом... Та ні, ми ще побачимо, як він ітиме широкою рівною ходою, п
