Історія виникнення інституту понятих

Україна проголосила курс на побудову демократичної, правової та соціальної держави, що потребує проведення цілої низки перетворень, в тому числі і в судово-правовій сфері. Складовою останніх є реформа кримінального судочинства, що розпочалася відразу після проголошення незалежності нашої держави, проте лише через більш, ніж двадцять років це вдалося втілити в життя. Основні її положення було сформульовано в Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої указом Президента України від 8 квітня 2008 року №311/2008 та реалізовано в Кримінальному процесуальному кодексі України від 13 квітня 2012 року. Прийняття нового процесуального закону потребує переосмислення багатьох категорій кримінального судочинства, надання їм наукового обґрунтування. З огляду на зазначене, актуальним питанням є теоретичне та практичне дослідження одного з найбільш давніх та консервативних інститутів кримінального процесу – інституту понятих.[10]

Інститут понятих у кримінальному судочинстві має свою давнішню історію. У багатьох стародавніх правових джерелах можна знайти згадування про участь у провадженні процесуальних дій окремих осіб, які не є учасниками кримінально-процесуального судочинства. Вперше про понятих вказано у Соборному Уложенні 1649 року, згідно з яким поняті були присутні при вилученні доказів приставами, скріпляли своїми підписами факти виявленої воєводами протидії їх діяльності [20].

У «Зводі законів Російської імперії» зазначалося, що поняті залучалися під час допитів для захисту допитуваних від насильства та неправильного запису їх показань. Згідно Статуту кримінального судочинства 1864 року, поняті брали участь при складанні протоколу про порушення, провадженні судовими слідчими обшуку, виїмки, огляду арешту, розтині трупів та інших діях з боку судового слідчого. Кількість понятих визначалась не менше двох. Ст. 109 Статуту вказує «Понятими запрошуються здебільшого господарі домівок, лавок, промислових і торговельних закладів або їх управляючі та повірені, а також волосні і селянські посадові особи та церковні старости» [2]. Таким чином, законодавець орієнтував на пошук понятих з числа найбільш порядних та достойних членів суспільства, таких, що користувалися громадською довірою та сприяли у провадженні слідчих дій за їх участю своїми знаннями про певних осіб та місцеві умови, що сприяло зміцненню зв’язків між населенням і правосуддям. В такому ж ракурсі висвітлюють це питання В.Т. Маляренко та І.В. Вернідубов, які вказують, що: «Аналіз норм «Литовського статуту», Магдебургського права та звичаєвого права, за якими народ України жив до 1840 –1842 рр., а на деяких її територіях – до 1917 р., а також «Зводу законів України», прийнятому в 1743 р. під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ», свідчить про те, що з давніх часів у нашій державі при виконанні вузького кола процесуальних дій у судочинстві за рішенням судді брали участь достойні люди»[9].

З часів зародження інституту понятих, згадуючи такі джерела права як Руська правда, Судебник Казимира 1468 р., Литовські статути 1529, 1566,1588 рр., Магдебурзьке право тощо, необхідно звернути увагу на можливості залучення «достойних людей» для проведення окремих процесуальних дій.

Аналізуючи історико-соціальні зміни в суспільстві слід зазначити, що вони призвели до перегляду ролі понятих у кримінальному процесі, завдання яких зводилося до засвідчення правильності та об’єктивності фіксації результатів процесуальних дій у відповідних протоколах. Таким чином, існування інституту понятих відображало недовіру суспільства до органів, які здійснювали кримінальне судочинство. [22]

Булейко О.Л. у монографії зазначала,що участь понятих на початкових періодах формування кримінального судочинства, починаючи з прийняття Соборного уложення 1648 року, слід розглядати як форму залучення народу до кримінального суду з метою надання “достойними людьми” допомоги слідчим та судовим органам у вирішенні покладених на них завдань, що на той період було доречним та виправданим. Однак, історико-соціальні зміни призвели до перегляду ролі інституту понятих у кримінальному процесі, який з ХVІІІ століття поступово трансформується у інститут забезпечення правдивості того, що відбувається на стадії дізнання та досудового слідства, недопущення зловживань та фальсифікацій доказів з боку посадових осіб, які здійснюють кримінальне судочинство. Таке розуміння ролі понятих відображало стійку недовіру суспільства до органів кримінального переслідування. Кримінально-процесуальне законодавство післяреволюційної радянської Росії, а потім і України, успадкувало такий підхід, однак на фоні масових порушень прав особи у кримінальному судочинстві радянської доби, роль інституту понятих звелася до виконання суто формальних вимог, які суттєво не впливали на результати розслідування та судового розгляду кримінальної справи.[3]

Але після політичного зсуву, який відбувся у 1917 р., змінився й підхід до вибору та ролі понятих. Він став формальним. У поняті стали брати вже не авторитетних осіб, які користувалися громадською довірою (оскільки їх було знищено як клас), а тих, хто погоджувався на участь у слідчих діях або був вимушений брати в них участь через інші обставини.

Саме такий формальний підхід до підбору осіб, запрошених для участі у проведенні слідчих дій в якості понятих, в більшості випадків і існує донині у практичній діяльності правоохоронних органів нашої держави, що, в свою чергу, і є причиною участі у провадженні слідчих дій осіб «із сумнівною репутацією». [13,29]

В радянські часи відповідний кримінальний процесуальний інститут було збережено. Правова регламентація спершу здійснювалася Основами кримінального судочинства СРСР та союзних республік 1924 року, а також Кримінально-процесуальними кодексами УСРР 1922 та 1927 років. Під час другої кодифікації радянського права було прийнято Основи кримінального судочинства СРСР та союзних республік 1958 року і Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 року, що містили норми, які фактично без змін діяли до прийняття чинного кримінального процесуального закону. Проте, в радянський період кардинально змінився підхід до ролі понятих у кримінальному процесі. Він став носити переважно формальний характер. Як поняті запрошувалися випадкові люди, які погоджувалися брати участь у процесуальних діях, що мало наслідком зниження рівня забезпечення законності у кримінальних справах.

Так згідно КПК УСРР 1960 р. визначав конкретні положення щодо статусу понятого та встановлював порядок його залучення. Особливістю визначення статусу понятого на стадії досудового розслідування є те, що він має зв’язок не із фактом злочину, а з процесом проведення слідчої дії. Зважаючи на те, що на цій стадії визначається попе­реднє коло учасників процесу, слід враховувати положення частини сьомої статті 223 КПК про неможливість залучення певних осіб як понятих.

Законодавець передбачив участь особи як понятого на стадії порушення кримінальної справи, але не звернув увагу на невідповідність регламентації умов визначення особи понятим особливостям цієї стадії. Так, у частині сьомій статті 223 КПК зазначається, що як поняті запрошуються особи, не заін­тересовані в справі; понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрю­ваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники органів дізнання і досу­дового слідства. Проте на стадії порушення кримінальної справи не існує таких учасників, як потерпілий, підозрюваний і обвинувачений.

Автори проекту КПК здійснили деякі спроби вирішити це питання: права та обов’язки понятого чітко визначено (частини 4, 5 статті 70); вимоги до особи понятого конкретні, не суперечать іншим нормам у разі необхідності проведення огляду до порушення провадження в кримінальній справі; понятим є незаінтересована в справі особа, яка залучається під час проведення дізнання чи досудового слідства для засвідчення ходу виконання та результатів проце­суальних дій (частина 1 статті 70 проекту КПК); понятими не можуть бути: 1) неповнолітні; 2) особи, визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; 3) особи, стан яких унеможливлює реальне сприйняття процесуальних дій, що мають виконуватися; 4) особи, які перебувають у службових, родинних чи інших близьких стосунках із суб’єктами кримінального провадження (частина 2 статті 70 проекту КПК). Проаналізувавши розглянуті положення проекту КПК, вважаю за доцільне погодитися з позицією авторів цього документа щодо визначення правового становища особи як понятого в кримінальному процесі України. Проте до категорії осіб, які не можуть бути понятими, слід віднести ще й працівників органів дізнання та досудового слідства.

В особі понятих маємо окремих осіб, що спеціально залучені до участі у проведенні слідчих дій, засвідчування їх ходу та результатів. В частині 6 статті 70 проекту КПК, на відміну від чинного КПК, передбачено, що у разі необхідності понятий може бути допитаний як свідок про обставини, пов’язані з процесуальною дією, яка виконувалася за його участю. Виникає питання, чи тягне правові наслідки така зміна процесуального статусу особи? У ході анкетування працівників слідчих підрозділів було з’ясовано, що 115 (56,4 %) з 204 опитаних вважають, що правове становище особи у разі зміни кримінально-процесуального статусу понятого на свідка не погіршується, оскільки понятий допитується лише про відомі йому обставини – 14 (7 %) серед зазначених 115 слідчих; понятий і так є свідком події – 13 (6,4 %); права понятого і свідка не обмежуються – 8 (4,1 %); свідок, на відміну від понятого, набуває більше прав – 7 (3,5 %); якщо не порушується право на захист, то й не погіршується і зміна правового становища – 5 (2,3 %); статус понятого безперечно передує можливості набуття особою статусу свідка – 3 (1,2 %). Проте 46 (22,7 %) з числа 204 опитаних вважають, що у разі допиту понятого як свідка відбувається погіршення правового становища особи. Така позиція обґрунтовується ними тим, що у понятого з’являються небажані для нього обов’язки – 21 (10,5 %), а також для нього виникає необхідність давати показання – 18 (8,7 %).

Із аналізу частини першої статей 68 та 127 КПК виходить, що свідок дає показання про відомі йому обставини, які відносяться до справи, а понятий – за­свідчує правильність проведення слідчої дії та фіксування її результатів. Тож, понятий та свідок – це дві різні за своїм призначенням процесуальні фігури. Тому, якщо в законодавстві передбачений процесуальний статус понятого, то джерелом доказів необхідно визнати допит понятого, про що внести відповідні зміни у частину другу статті 65 КПК: після слів «пока­заннями потерпілого» доповнити словами «показаннями понятого» і далі по тексту; а також частину 3 статті 146 проекту КПК після слів «показання свідка, потерпілого,» доповнити словом «понятого» і далі по тексту.

В середині ХХ століття понятих залучали навіть до проведення допиту обвинуваченого, що було зумовлено масовими репресіями 1930-1940-х років, які викликали недовіру до правоохоронних органів. Такі дії мали переконати громадськість та суд у дотриманні законності при проведенні попереднього слідства.

Наступним етапом розвитку правового регулювання понятих стало прийняття КПК України від 13 квітня 2012 року, який містить суттєві зміни, що обумовлені соціально-економічними перетвореннями в суспільстві, здобутками науково-технічного прогресу, досвідом зарубіжних країн тощо.

Обґрунтовується позиція, відповідно до якої реформування інституту понятих у кримінальному судочинстві повинно здійснюватись з урахуванням наступних факторів: історичного – інститут понятих є архаїчним явищем кримінального процесу України; економічного – залучення понятих передбачає оплату їх праці та відшкодування витрат з їх участі у процесуальних діях; соціального – зростання рівня злочинності, соціальна напруженість, правова нестабільність, падіння авторитету правоохоронних органів, правовий нігілізм не сприяє наданню громадянами добровільної допомоги в розслідуванні злочинів; психологічного – можливе відчуття страху помсти, жорстокість вчиненого злочину, небажання бути присутнім на місці проведення слідчої дії часто стають мотивами відмови громадян від участі у слідчій дії в якості понятого; інформаційно-технічного – сучасний стан розвитку науки і техніки дає можливість повної та надійної фіксації ходу та результатів слідчої дії технічними засобами; організаційного – залучення понятих під час проведення слідчих дій в безлюдній, віддаленій місцевості або у нічний час, чи за інших несприятливих умов може вкрай ускладнити виконання покладених на органи досудового слідства завдань.

На сучасному етапі розвитку правової системи України існують всі передумови для відмови від обов’язкової участі понятих у кримінальному судочинстві. Поняті, виконуючи у кримінальному процесі виключно посвідчувальну функцію, не беруть безпосередньої участі у процесі доказування, а сама їх присутність під час провадження слідчої дії не в змозі забезпечити дотримання процесуальної форми.[3]