2015-07-03
650
Драматична поема "Ярослав Мудрий" - твір складний для розуміння, бо ж ніщо дорогоцінніше не лежить на поверхні. Він наснажений глибокою думкою.
Як і всі найкращі історичні драматурга, драма " Ярослав Мудрий", заглиблена в праісторію нашого народу, полум’яному патріотизмові, любові батьківщини, перед лицем якої меркне, як свіча перед сонцем, це дріб'язкове, несуттєве, другорядне.
У п’єсі немає єдиної стрижневої сюжетної лінії, навколо якої розгорталися б події. Всі сюжетні лінії твору переповнюються в образі князя, всі найважливіші проблеми безпосередньо зацікавлять його.
Це й мудра, хоч і спірна, філософська думка - "раніш закон а потім благодать", це й гострий конфлікт між прагненням помсти та почуттям патріотизму, це й місце науки та мистецтва в житті.
Низка окремих більш або менш пов’язаних між собою ліній та епізодів у цілому створюють яскраву, широку панораму тогочасного життя, розкривають ідейний задум твору. Коли розглядати композицію твору, поведінку героїв, прекрасні пейзажі, вдивитися в образ Ярослава Мудрого, перед нами постане ідея-моноліт-любов до батьківщини, безмірна, неосяжна, любов.
Однак вона притаманна не тільки Ярославу Мудрому. Князь лише один героїв, в образах яких розкривається полум’яний патріотизм людей землі Руської.
Помисли, думки, й діяння Ярослава спрямовані на те, щоб возвеличити Київ, зібрати під його корогви всю Русь, зміцнити княжу владу.
Таке, здавалося б, природне почуття, як любов до батьківщини, жило в душі Ярослава дуже непросто. Воно готувалося у внутрішніх суперечностях, у боротьбі. Князь рішуче виступає проти варягів, які служили Києву, а принагідно грабували його. Дружина його, княгиня Ірина, - шведська принцеса Інгігерда. Та й улюбленицю свою, дочку Елизавету, князь віддає за норвезького кондига, варяга Гаральда, щоб мати надійних союзників.
Проте вважає Ярослав себе русичем, він пишається, що його мати руська, дарма що вона рабиня. Більше того, він рішуче відкидає легенду про варязьке походження Русі.
Ярослав мріє про мир, спокій, про щастя будувати, прикрашати землю, опанувати книжну премудрість - а життя владно ламає його наміри і примушує братися за меч
Раніш закон, а потім благодать...
Спочатку треба зміцнити державу. І князь веде полки про печенігів. А вже висівши - хоч на недовгий час - з бойового сідла, береться будувати храми.
І творець "Руської правди" вважає, що задля закону можна поступитися "благодаттю" - правом на життя і щастя "маленької" людини. Тому, коли варяг забиває брата Милуші і намагається покривдити її саму, Ярослав присуджує лише сплатити подвійну виру (Вира - викуп за вбивство).
Народ не погоджується з цим. І ось уже блиснув ніж каменщика Журейка, і впав вбивця-варяг. Князь поклявся скарати Журейка, і той тікає на Причорномор’я, у далеку Тмутаракань.
Та каменщик не менш ніж князь любить свою вітчизну. Він бачить, що Ярослав потрібен Русі, дбає про неї, живе нею. Тому дізнавшись про змову варягів і Ірини проти князя, викриває зрадників. Він і вдруге рятує Русь та Ярослава. Коли печеніги рушили на Київ, Журейко мчить у Новгород і приводить полки йому на допомогу.
Цікавий у своїй монументальності й трагізмі образ Микити - суворого й похмурого, хоч і молодого ще монаха. "Зело прехитрий майстер і в чудному художестві велик" малює заставки і мініатюри в книгах. Микита-син новгородського посадника Коснятина скривдженого Ярославом. Він живе прагненням відплатити за батька та за весь Новгород. Власне, і в Київ, у палати князя, прийшов він, щоб помститися. Микита бачить бентежну душу Ярослава, розуміє, що той мріє про могутній Київ, а піднімаючи меч, прагне миру, щоб зробити місто й державу найпрекраснішими в світі. І син новгородського посадника тамує свій гнів, ховає глибоко на дно душі жадобу помсти. Та ось Микита довідується, що Ярослав скарав на горло Коснятина. Він гнівно звинувачує князя, що той "кривдою і смертію завжди платив", усім, пророчить Ярославу самітність і загибель.
Ярослав з гідністю відповідає монахові, що його батька скарав, бо той "порушив спокій на Русі". Тому князь не визнає себе винним. Адже чинив він це не для власної користі, а в ім’я блага народу, батьківщини. Микита розуміє правду Ярослава і, облишивши намір помститися, вирушає в далеку подорож. Коли ж, повернувшись, застає князя і Русь у біді, йде на битву з печенігами й віддає своє життя за Київ.
Письменник з особливою теплотою й любов’ю малює образ древнього пречудового міста. Уже з ремарок постає перед нами його світла велич. З палкою любов’ю говорять про рідне місто герої. Анна журиться, що їй доведеться стати французькою королевою і переїхати до Парижу - а там, не як у Києві, "доми холодні, вулиці брудні", там "ні кравців, ні крамарів путящих".
Владна сила любові до батьківщини струмує в колоритному образі Свічкогаса. Це веселий монах, любитель випити й пожартувати з дівчатами. За надмірну прихильність до чарки він попадає із книжних списателів у свинопаси. Тоді тікає разом з варягами, подорожує, воює, плаває морями. Свічкогас стає вельможним багатим рицарем, але не може втопити у вині, заглушити дзвоном золота любові до рідного краю і повертається до Києва.
Точними, глибокими афоризмами пересипано всю драматичну поему "Ярослав Мудрий" - це небачене багатство думки та краси, що коли навіть нічого не хочеш почерпнути з нього, не будеш нагинатися, то й тоді однак, щось візьмеш із собою на все життя.
"СВІЧЧИНЕ ВЕСІЛЛЯ"
Сюжет драми навіяний історичними документами про "заборону світла" і про боротьбу київських міщан проти неї.
Це вже не те оспіване в "Ярославі Мудрому" світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями. Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічці світити - аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі - "чорні люди", що вони-хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.
У п’єсі "Свіччине весілля" Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розпочалася боротьба за волю, як із вогника свічі розгорілася пожежа народного повстання:
У "Свіччиному весіллі" наскрізним образом, навколо якого обертається події, є образ світла. Так, темному ремісницькому Поділлю протиставляється сяючий вогнями замок воєводи. Урочисте запалення цехових свічок на весіллі Свічки - це ніби спалах непокори в серцях люду. Жорстокий присуд воєводи осліпити Івана, аби не бачив більше сонця, білого світу, теж пов’язаний з образом світла. Нарешті слабенький вогник свічі в ліхтареві, який крізь бурю проносить Меланка, щоб урятувати свого коханого, теж символічний.
Зваблива й світла, неначе промінь сонця, Меланка чарує всіх - від подруг до свавільного князя Ольшанського. Щира та вірна в коханні до Івана, вона відкидає залицяння всесильного каштеляна-управителя замку. Постать Меланки оповита високим трагізмом. Сила кохання, прагнення врятувати життя Свічки змусила ї після довгої і жорстокої внутрішньої боротьби згодитись пожертвувати дівочою честю. І все ж вона врятувалась від князя. Мужня дівчина гине, та ї смерть запалила на боротьбу весь народ. Образ Меланки - це символ світла, кохання, вірності.
Не може не зворушити трагічний шлях дівчини від воєводиного замку до темниці, де чекає на смерть ї наречений, шлях, коли вона береже, більше ніж власне життя, вогник свічі, який має врятувати життя Іванові. Та цей символ має набагато ширше й значиміше звучання.
У драмі світло протиставляється темряві, трудове Поділля - горі, де стоїть замок воєводи. На цьому протиставлені, власне, й побудована вся п’єса. Мужнього й відвертого зброяра Свічку обурюють князівські утиски, кривда, неправда. Він поклав собі повернути місто вкрадене воєводою світла. Задля киян-бідняків юнак наважується пробратися в замок і викрасти грамоту-привілей, дарований Києву князем Олександром. Свічка гордо відкидає пропоновану воєводою угоду: поверни лиш привілей і будеш живий та вільний, хоча й без світла. Відкидає, бо не тільки особистим щастям живе людина. Відкидає, бо лине думкою в майбутнє.
Мужній і сильний Іван Свічка щиро та ніжно кохає казково прекрасну Меланку. Коли зброяра, зв’язаного, тягнуть на розправу, він звертається до друзів: "Благаю, бережіть мою єдину". У відповідь йому пролунала урочиста, як присяга, погроза панству: "Постривай! Ще не скінчилося Свіччине весілля!"
Свічці, його побратимам-цеховикам протиставлені воєвода, каштелян князь Ольшанський, литовські рицарі. Жорстокість, деспотизм, насильство. Таким життям живуть і воєвода, і рицарі. Щоправда, драматург не малює їх під одне чорними фарбами. Усі вони - живі люди, зі своїми характерами, звичками.
Підступний і жорстокий князь Ольшанський. Його скорила краса Меланки. Уперше побачивши дівчину, він захоплено вигукує: "Яка ж краса чудова!", "Вся вона палає, як заграва, як світова зоря!" Але тут чується не щире захоплення, схилення перед красою, а вибух сліпої пристрасті, тваринна жага оволодіти тим, що сподобалось.
В усьому замку панують брехня, підозра, насильство і розпуста. Дружина Кезгайла-Рузя зраджує чоловіка з журою, сам воєвода тішиться з полонянами.
Найближче до трудового люду стоїть дружина воєводи Гільда. Вона заступається за покривджених, допомагає Свічці здобути привілей, запалює вогник у Меланчиному ліхтарі. З воєводою Гільда тримається гордо, з презирством його гульбища та розваги. Це й не дивно - адже вона родом, як і Свічка, із ремісників, дочка кутногорського цехмайстра-збояра. Воєвода завдає її в монастир.
У "Свіччиному весіллі" ще раз прозвучала тема козацтва, захисту волі і батьківщини, тема ледь намічена в "Ярославі Мудрому" образом Журейка, який тікає на південь, де були орди кочові, а згодом стане Руськая держава".
Козацький ватажок Кмітич хоч і побіжно, але дуже рельєфно окреслений у п'єсі. В ньому відчувається вільний лицарський дух козацтва. Кмітич дає гідну відсіч литовським вельможам, відстоюючи честь тих, хто взяв на себе "нелегкиий обов'язок і труд" шаблею й сохою далекі наші межі боронить". Тільки Кмітич заступається за ображену воєводою Гільду. На її докір, що "нема в Литві вже рицарів, щоб меч свій підняли за жінку та за правду, " гордо відповідає:" В Литві нема, а на степу ще є. " І вирушає до Вільпи обстоювати права киян і честь Гільди.
У драматичній поемі "Свіччине весілля" І.Кочерга змалював волелюбний народ, який століттями через криваві битви з поневолювачами трудно, але впевнено йшли до своєї свободи.
