Коли трапляється неймовірне

Енцефальєр виявився порожнім. Стінки відсвічували чер­воним, синім та зеленим, віддзеркалюючи різнокольорові дроти. На дні, в далекому кутку, залишалося кілька крапельок слизу. Кран дюара був закручений, навколо нього імлилася фіолетова хмаринка.

Олександр Миколайович переконував себе, що це не сон, до енцефальєр насправді порожній. Переконував доти, доки з’явилося неприємне відчуття: здалося, ніби за спиною хтось стоїть.

За вікном поволі пливли хмаринки. Низько над дахами будинків кружляли птахи, їхні пронизливі крики було чут­но через напіввідчинені фрамуги. Крякнула ґава голосно й радісно, начебто над самим вухом.

Він різко озирнувся. Нікого…

І все-таки залишалося відчуття, мовби чийсь важкий по­гляд втупився в потилицю.

Олександр Миколайович примусив себе оглянути лабо­раторію. Він зазирнув у шафи і за шафи, у вольєри…

Зрештою він зрозумів, що поводиться нерозумно, і по­вернувся до енцефальєра. Тут іще раз упевнився, що йому нема чого побоюватися за свій глузд: енцефальєр був по­рожній. Цього не могло бути — але це таки було.

Усвідомлюючи безглуздя того, що сталося, вчений почав розмірковувати, хто б міг проникнути в лабораторію. Спо­чатку перед його поглядом, наче перед екраном рентгенів­ського апарата, пройшли ті його співробітники, про яких він знав усе або майже все. Тут були його друзі, потенційні су­перники — претенденти на посади вищі, затяті суперечни­ки і вкрадливі угодовці. Потім він став перебирати й інших людей — їхні образи були більш розпливчасті, вони вигля­дали на екрані його пам’яті контурними, з безліччю розми­тих обрисів, із білими й сірими плямами.

По кожному такому перегляді залишалися запитання. їх нагромадилося вже досить багато. Належало розподілити їх за важливістю, за першочерговістю, перш ніж повідомлю­вати про випадок і втягувати у розслідування інших людей.

Олександр Миколайович роздратовано думав про наступ­ні вибори в академії. Треба ж отакому статися напередодні! Тепер його противники не забаряться скористатися з цього. Міркуючи, пригадуючи, Олександр Миколайович за інерцією й далі оглядав лабораторію. Його погляд неуважно торк­нувся сплетіння проводів, ковзнув далі, потім неквапно по­вернувся до попереднього місця і мовби прикипів до нього.

Олександр Миколайович знав, що ані він, ні хтось ін­ший із працівників не міг би так з’єднати проводи, підклю­чивши центрифуги до термостатів, термостати до мікрото­мів. Здавалося, їх з’єднали цілком випадково, аби тільки переплутати. Наче в лабораторію вдерлися бешкетники, або лабораторні роботи збожеволіли…

Вчений зупинив думку на півдорозі, згадавши, що один з роботів — його всі називали Льодиком — мав перебувати в ніші, праворуч од енцефальєра. Він заглянув у нішу. Робота на місці не було.

Припущення, що Льодик чи його співбрати могли взяти ЦЕ з енцефальєра, видавалося нісенітним. Одначе належа­ло перевірити і таке припущення.

Олександр Миколайович дістав із сейфа інструкції ко­ристування лабораторними роботами ЧІС-8 та ЧІС-9. За кілька хвилин із полегкістю закрив їх: жоден відомий уче­ним розлад кристалічного мозку роботів не призвів би до такої патології. Природно припустити: Льодика повела з собою людина, яка взяла з енцефальєра те, що там було.

“Коли Зоя взнає про те, що трапилося в лабораторії, певно, знову скаже: “Не картайся, любий, бережи здоров’я”, Чи здогадується вона, як боляче інколи вражають мене її слова. Адже при такій різниці у віці, як у нас, мені, дійсно, треба дуже слідкувати за своїм здоров’ям. Нічого іншого не залишається… Зоя… І вибори в академії… Чому я об’єдную одне з другим? Чи не тому, що вони мене однаково хвилю­ють? Однаково?..”

Олександр Миколайович зазирнув у комірчину, де мав перебувати Льодиків близнюк — робот Чіф. І його не було.

“Значить, невідомий захопив обох роботів, — думав уче­ний. — Навіщо?” Обидва роботи здатні винести весь енцефальєр. У такому разі його вміст не потерпів би. Це був, либонь, найрозумніший варіант викрадення, проте злочи­нець ним не скористався. Енцефальер зостався на місці, а його вмісту і двох роботів не стало.

“І, нарешті, оце незвичайне переплетіння проводів. Не­бувале, абсурдне, безглузде”. Йому здалося, що він ухопив­ся за слизький кінець каната, який кудись повинен привес­ти. “Саме так — “безглузде”: тобто без глузду. Без якого глузду? Чому це мене так цікавить? Чи не все одно без яко­го? Та обминути це питання, викреслити його з пам’яті, забути не можу. Невже воно таке важливе? Без якого глуз­ду? Відомо без якого — без звичайного. Звичайного — зна­чить такого, як у мене, у Михайла Дмитровича, у Вікентія…. А у роботів лише аналог людського глузду, людсько­го розуму, його функцій. Закони психоробіки орієнтовані саме на істотну відмінність розуму робота від розуму люди­ни…” Він іще раз розгорнув інструкцію. “Чи могли Льодик та Чіф неправильно витлумачити якесь розпорядження людей?”

Олександр Миколайович узяв із сейфа магнітну стрічку-пам’ятку, вклав її у магнітофон. Усі команди роботам належало записувати на неї. М’яко клацнув тумблер. По-зміїному зашипіла стрічка, потім залунали чіткі команди, ви­мовлені різними голосами: “Приготувати на дев’яту нуль–нуль для досліду чотирьох мавп із вольєра номер три”; “За­кінчити ремонт холодильної камери”; “Приготуватися за шостою програмою до синтезу білка”. Він зупинив стрічку. Ще раз прослухав останню команду. Підготовка за шостою програмою передбачала ввімкнення центрифуг, газових хроматографів, шаф Бейлі та іншої апаратури. Мусило пролу­нати закінчення команди: “Рештки синтезованого матеріалу прибрати в шафу її опечатати”. Однак цієї фрази не було. Невже могли забути обов’язкову умову при синтезі білка: всі рештки його після досліду належало прибирати у спе­ціальні шафи-термостати і по тому кожну шафу опечату­вати.

Олександр Миколайович пересунув важілець на “конт­роль” і почув характерне поклацування, тихе завивання. Іноді чулися кроки та голоси роботів, котрі узгоджували свої дії одне з одним. Усі ці звуки підтверджували те, що робо­ти бездоганно виконували завдання. Не була виконана лигав одна умова про рештки білка, передбачена правилами тех­ніки безпеки.

Вчений прослухав й інші стрічки-пам’ятки за тиждень. Вони засвідчували нормальну роботу лабораторії.

“А може, я помиляюсь, тому що занадто боюся помили­тися?” Аби розвіяти сумніви, йому доводилося знову і зно­ву прокручувати стрічки. Він почув фразу, промовлену ма­шинально своїм заступником по лабораторії: “Приготува­ти живлення!” Замість відповіді “Завдання зрозумів” про­лунало запитання Льодина: “Від мережі чи від акумулято­рів?” — “Я мав на увазі живильну суміш”. — “За якою про­грамою?”

В Олександра Миколайовича затремтіли пальці, і він ніяк не міг перевести важілець. “Льодик неправильно зро­зумів слово “живлення”, — думав він. Робот запитав: “Од мережі чи від акумуляторів?” У іншому контексті слово “живлення” треба спеціально пояснювати для роботів, особ­ливо для роботів-лаборантів. І поправку “живильна суміш” Льодик міг сприйняти зовсім інакше, ніж гадав Михайло Дмитрович. Ох, цей уже Михайло Дмитрович, такий собі неуважливий тишко з цікавими оленячими очима! Скільки його не обсмикуй, скільки не витягуй буквально за волосся з філософських прострацій, він усе одно поринає в них з будь-якого приводу. Йому, бачте, найважливіше за все “те, Що стоїть за річчю”. І яким же упертим — тишко! — вміє бути, коли хоче наполягти на своєму! Хіба йому не говорилося десятки разів, аби він не вживав у наказах роботам неоднозначних фраз. “Живильна суміш!” Таж Льодик міг зрозуміти цей вираз не як суміш амінокислот і фізіологіч­них розчинів, а як одночасне живлення від мережі й аку­муляторів. Такі випадки описано в першому томі “Психо-робіки”. Там є спеціальний розділ із роз’ясненнями…

Олександр Миколайович докладав зусиль, щоб згадати потрібний розділ. Він знав, що у нього слабо розвинена асоціативна пам’ять і він може надіятися лише на пам’ять логічну. Для того щоб згадати розділ “Психоробіки”, потріб­но було уявити хоча б приблизно, що там повинно бути, зга­дати попередні розділи, розставити логічні орієнтири.

Всі операції розстановки орієнтирів він провів ретельно й звично, ніби готував робоче місце в майстерні, розкла­даючи інструменти. І врешті напружена пам’ять видала першу фразу з “Психоробіки”: “Він вмирав з голоду, він зне­силювався”. Це був приклад. Для людини фраза цілком зро­зуміла, а у робота викликала недовіру до основної програ­ми, якщо вживалася в контексті, з якого можна було зро­зуміти, що людина перебуває там, де є багато сонячного або ж космічного проміння. Робот не міг зрозуміти, що ж заважає людині зарядити свої акумулятори, і доводилося його знайомити з будовою людського організму.

“Отже, якщо Льодик неправильно зрозумів команду про живильну суміш, — розмірковував Олександр Миколайо­вич, — то він вчинив уже не у відповідності з нею, а згідно з тим, як її зрозумів…”

І знову вченому примарився чийсь важкий погляд, що свердлив потилицю. Стримуючи себе, він поволі обернув­ся. Майже не здивувався, нічого не виявивши. Все ж таки ще раз оглянув лабораторію. Погляд пробіг по приладах, потім метнувся обабіч них — і заціпеніло застиг… Увагу при­вернув об’єктив телекамери. Здалося, що телекамера ледь хитнулася.

Олександр Миколайович зробив кілька кроків — камера повернулася… Він виконав ще декілька маневрів, аж поки не переконався: об’єктив телекамери “прилип” до нього. Смикнув замок “блискавки” на куртці. Стало легше дихати. Лише зараз він відчув, що шия спітніла. Скоса поглядаючи на об’єктив, Олександр Миколайович почав переміщатися до місця ввімкнення камери в мережу. Та виявилося, що шнур тягнеться не до розетки. Тонким довгим дротиком він був приєднаний до найближчого термостата. Вчений підняв кришку термостата: там у фізіологічному розчині пульсу­вало серце якоїсь тварини. Дротик проколював його, мов сережки вухо, і тягнувся до наступного термостата, а від нього — до малого енцефальера, де, як це добре пам’ятав Олександр Миколайович, містився мозок собаки.

“Таке враження, наче тут експериментував божевіль­ний, — думав учений. — Переплутані проводи, підключена телекамера… Але одна істотна деталь спростовує цей висно­вок. Адже телекамера працює! Вона стежить за мною. Вихо­дить, керуючим механізмом для неї є мозок собаки, а серце, можливо, задає робочий ритм, співзвучний з моїми рухами.

Як же це поєднати з попередніми спостереженнями? Са­мочинні дії роботів цілком могли б скидатися на експери­мент божевільного. Але ж вони не знають будови мозку і ніколи б не додумалися так увімкнути телекамеру. Насам­перед вони б підключили її до лабораторного комп’ютера…”

У ньому назрівало передчуття лиха. Він уже майже пе­реконався, що роботи тут ні при чому, а йому протистоїть зла воля людини. Та хто міг бути цією людиною?

Йому згадалися сторінки пригодницьких романів, у яких слідчі ловили злочинців. Вони часто розпочинали слідство запитанням: “Кому це вигідно?” “Кому це вигідно?” — за­питав сам себе Олександр Миколайович і вперше усміхнув­ся. Запитання в даній ситуації звучало безглуздо. Аби зна­йти позитивну відповідь на нього, слід було знову зверну­тися до думки про божевільного. “А чи випадково мені весь час приходить у голову та ж сама думка? Чи немає в цьо­му закономірності? Якщо-факти вказують на те, що тут по­бував божевільний, то чи не варто пошукати його. Напри­клад, припустити, що захворів один із працівників лаборато­рії… У такому разі внаслідок хвороби він мав стати генієм і відкрити новий спосіб керування,— відповів собі Олександр Миколайович. — Тоді зловмисника належало б пошукати з-посеред наших ерудитів, знайомих і з нейрохірургією, і з фізіологією, і з радіоелектронікою… У нас є принаймні двоє таких. Один з них — я, а другий — мій зам, тишко з оле­нячими очима…”

Він запитався: “Чи дуже б я здивувався, дізнавшись, що це витівки Михайла Дмитровича?” Не знайшов одно­значної відповіді і поставив собі наступне запитання: “Що слід негайно вчинити?” Перш ніж він відповів собі, його рука схопила гострозубці і перекусила дротик, який вів до телекамери…