Перешкода

Портрет Олексія Резанова ніколи не появлявся на дошці пошани автогосподарства. Олексія не було відзначено Урядовими нагородами або хоча б грамотою обкому профспілки. Проте, з іншого боку, водійський талон попереджень Резапова не скидався на мереживо — компостер автоінспек­тора залишив на ньому всього два проколи. І стосовно до­ган у Олексія було чисто — одну “без занесення” він уже давно зняв безаварійною роботою. Не зловживав Резанов і спиртним. Втім, тут слід зробити застереження, бо в ран­ній молодості був період — півтора року неподіленого ко­хання, — коли тільки зичливість автоінспектора, що був “у курсі”, порятувала Резанова від поважних неприємностей. Та це минулося безповоротно. А нині вдома чекають на Олексія дружина й син. І, згадуючи про Петька, Петра Олексійовича, Резанов плавно натискує на педаль акселе­ратора.

Ваговоз збільшує швидкість. Десять величезних коліс справно розмотують рулон шляху. Біжать назустріч, роз­чепіривши руки-віття, веселі молоді клени. Шумлять щось привітне, та хіба за гулом двигуна розбереш? Олексій ки­дає погляд на покажчик бензобака: бензину ще досить. Не треба звертати на заправку і томитися у черзі.

Автострада тут рівна, як стріла, від випадкових пере­хожих і чотириногих порушників огороджена спеціальною сіткою. “Можна й відпочити”, — думає водій.

Зненацька перед лобовим склом мелькає тінь. Олексій ще не встигає розгледіти її, а нога автоматично вдавлює до краю гальмову педаль, руки вивертають кермо.

Різкий свист ріже слух. Вищать гальма. Машину зано­сить. Олексія шпурляє вперед. Він ударяється зубами об кермо, відчуваючи, як впиваються в тіло прив’язні ремені, і бачить перед машиною людську постать, котра взялася невідь звідки. Шостим чуттям водія Олексій знає, що він не може врятувати людину, що всі його зусилля марні. Остан­нє, що він бачить,— бліде закинуте обличчя та виставлену, мов для захисту, руку перехожого…

…Коли автоінспектор і карета “швидкої допомоги” вод­ночас прибули на місце аварії, Олексій Резанов був мерт­вий. Його тіло насилу витягли з розплющеної кабіни пере­кинутого ваговоза.

Автоінспектор ніяк не міг установити причину гальму­вання та крутого вирулювання. Скільки він не оглядав до­рогу перед автомобілем, не вдалося виявити нічого, що мог­ло б дати ключ до розгадки події. Людина чи тварина — в цьому автоінспектор був упевнений — проникнути на ого­роджену спеціальною сіткою автостраду не могли. Сама со­бою напрошувалася версія, що шофер задрімав і вивернув кермо мимоволі, а вже потім загальмував. Автоінспектор сфотографував ваговоз із кількох позицій.

Шалено завиваючи, під’їхала машина техдопомоги, осна­щена підйомним краном. Дебелі молодці з обвітреними чер­воними обличчями просунули під ваговоз Резанова спеціаль­ні сталеві пояси-ланцюги, закріпили їх петлями, вбили в них гаки підйомного крана.

— Віра! — і ваговоз повільно, мов смертельно поране­ний звір, став підніматися на колеса. Автоінспектор знову зусібіч заклацав затвором фотоапарата.

Раптом він зупинився, підійшов ближче. І тут він поба­чив таке, що в нього миттю зашерхло горло, замість слів з рота виривалися безтямні звуки. Жестами він попросив ро­бітників припинити підйом і, присвічуючи ліхтариком, на­хилився до лівого крила машини. Тепер сумнівів не зали­шалося: там, на заокругленні, виднівся вдавлений виразний відбиток людської долоні…

Минуло ще кілька секунд, доки автоінспектор переборов подив і знову заходився фотографувати. Потім, розпорядив­шись, аби ніхто не торкався ваговоза, попрямував до своєї машини і по радіотелефону викликав чергового ДАІ по місту.

Невдовзі на місце події прибув величезний автофургон із синьою смугою на борту та червоним написом “Міліція”. Це була пересувна криміналістична лабораторія. З неї ви­йшло двоє чоловіків у однакових світлих плащах. Один з них, низенький і худий, ніс валізку, на шиї другого, опа­систого і високого, з червоною потилицею, бовталося кіль­ка фотоапаратів та лампочок з рефлекторами. В правій опущеній руці він тримав, наче мініатюрну гармату, ще один фотоапарат з телескопічною насадкою. Від фотоапарата тягнувся довгий провід, який зникав у надрах фургона-лабораторії. Ще два проводи до фургона тяглися від гірлянди фотоапаратів і лампочок на його грудях. Здавалося, весь цей чоловік — лише придаток до лабораторії, один з її агрега­тів. Він кілька разів обійшов понівечений ваговоз. Знову заклацали фотоапарати. Цим разом зйомка провадилась у невидимому промінні спектра — інфрачервоному та ультра­фіолетовому, аби виявити те, що вже стерлося або зітреть­ся в ході розслідування.

По тому експерти заміряли місце події. Промені ліхта­риків затанцювали, мов світлячки, по асфальту й землі на узбіччі. Почувся вигук:

— Отут!

Інспектор поспішив на вигук і побачив, що експерт на­хилився і роздивляється сліди на грунті. їх залишили чоло­вічі гостроносі черевики на рубчастій підошві. Другий екс­перт уже готував гіпс для зняття відбитків.

Сліди вели на автостраду. Їх удалося виявити і по другий бік траси. Виміривши відстань між слідами і встановив­ши довжину кроку, експерти вирахували за таблицею зріст мужчини, що перетнув автостраду. Був він ледь вище се­реднього — близько метра вісімдесяти сантиметрів.

Разом з автоінспектором експерти оглянули сітку-огорожу автостради. Їм поталанило. В одному місці між чарун­ками зачепився клаптик темно-синьої матерії. Експерт пін­цетом зняв його і сховав у коробочку.

Далі всі троє повернулися до ваговоза, з особливою ува­гою оглянули вм’ятину на крилі з відбитком п’ятірні, обро­били його парою йоду й порошками. Тим часом шофер авто­фургона розставляв на дорозі візири. За їх допомогою вдало­ся з’ясувати ще деякі деталі аварії: кут повороту, кут за­носу… Помножили масу ваговоза на швидкість, співстави­ли з шляхом гальмування…

Той з експертів, що робив розрахунки в блокноті, почу­хав пальцем перенісся і заходився рахувати наново. На його лобі горошинами проступили краплі поту. Він простягнув блокнот товаришеві, попрохавши:

— Перевір. Може, я щось плутаю… Минуло кілька хвилин…

Коли експерт повертав блокнот, його рука тремтіла.

— Ти все підрахував правильно, — пробурмотів він.

— Нічого не розумію. Цього не може бути. Або шлях гальмування був довший, або спідометр набрехав.

Перевірили все ізнов. Згодом іще й іще. Плащі давно бу­ло скинуто. Сорочки прилипали до тіла.

— Чортівня якась! — спересердя мовив автоінспектор.

З розрахунків виходило, що важко навантажений авто­мобіль, який мчав по автостраді із швидкістю 80 кілометрів на годину і погасив у мить гальмування швидкість до 30 кі­лометрів, перекинувся не стільки внаслідок крутого пово­роту керма та різкого гальмування, скільки через удар об перешкоду. А цією перешкодою був чоловік з простягнутою вперед рукою…