Клопіт полковника Тарнова

Полковник міліції Тарнов тяжко сперся на стіл, підтри­муючи голову руками. Після масажу скронь біль не відсту­пив. Він охоплював голову тугими обручами, стікав кудись в область потилиці і накопичувався там. Час від часу екс­перти приносили висновки, акти тощо. Полковник передив­лявся їх і намагався систематизувати.

Сьогоднішній день полковника почався телефонним дзвоником з публічної бібліотеки. Сповіщали про то, що вночі хтось пробрався до запечатаного книгосховища. Хоч на две­рях не було слідів злому, проте слідів невідомих відвідин не можна було не помітити. Злочинець дістався туди на­чебто з тією метою, аби у строго впорядкованому книжко­вому світі, щільно запакованому в шафи-обойми, вчинити хаос. За найбільш оп­ти­міс­тич­ними підрахунками потрібно було не менше трьох днів, щоб об’єднаними зусиллями всіх працівників бібліотеки та студентів-добровольців поставити книги на свої місця. Картина злочину ускладнювалася тим, що, хоча система сигналізації утримувалась у повному по­рядку, вона не спрацювала.

Полковник Тарнов запросив на бесіду інженера по сиг­налізації. Ним виявився молодик, який недавно закінчив електромеханічний факультет політехнічного інституту. Очі відвідувача були спокійними, але на щоках пашіли червоні плями, а рухи видавалися скутими.

Полковник поставив кілька обов’язкових запитань, зго­дом спитав:

— Вам не важко самому обслуговувати всю систему сиг­налізації?

— Ні, — дещо нерішуче відказав інженер. — Бачте, у всій мережі є два виходи — на пульт керування і на конт­рольний екран. Екран показує будь-яку несправність, при­чому обчислювальний пристрій класифікує її, А коли я де в змозі усунути несправність, завжди можна викликати мон­терів з пункту обслуговування.

Він говорив швидко, інколи ковтаючи склади” Полковник заглянув у його світлі, майже прозорі очі — немовби скельця. “Мовить невимушено, вміє приховати хви­лювання”, — подумав Тарнов. Він здогадувався про причи­ну хвилювання, знав, що інженер очікує запитання, на яке підготував відповідь. Та полковник не квапився з цим пи­танням. Спочатку слід було підготувати грунт,

— Ви одружені?

— Ні, — відповів інженер, втягуючи голову в плечі, ні­би визнаючи провину.

— Це ваше перше місце роботи після інституту?

— Так, — губи в інженера здригнулися.

— Мені дали про вас чудову характеристику, — підба­дьорливо сказав полковник, і молодикове обличчя густо за­лила краска. Навіть шия почервоніла. Тарнов вдав, наче не помічає збентеження відвідувача, і вів далі: — Ви ще в інс­титуті обрали для себе спеціалізацію?

— Тема моєї дипломної роботи — сигналізація.

— Чим ви пояснюєте, що сигналізація у книгосховищі не спрацювала?

— Я довго думав над цим, та ніяких дефектів у конст­рукції не виявив. Вона мусила спрацювати.

— Може, пошкодження?

— Але контрольний екран у повному порядку. Він би його показав.

— Виходить, що ніхто сторонній не міг пробратися до книгосховища?

— Виходить, так.

— І залишається шукати злочинця серед співробітників бібліотеки, до того ж знайомих з будовою системи сигналі­зації?

Інженерове мовчання було достатньо красномовним. Чу­лося тонке дзижчання — це билася в шибку муха.

— Скільки співробітників залишалося того дня після роботи? — запитав полковник.

— Двоє. Завідувачка третім відділом архіву Степанова і я.

— Коли опечатали книгосховище?

— О двадцять першій. Все там було в порядку.

— А чому Степанова залишалася в бібліотеці?

— Точно не знаю. Мабуть, з дозволу директора… — Він поквапливо додав: — Степанова — стара працівниця бібліо­теки…

— Вона знайома з будовою сигналізації?

— В загальних рисах.

Настав час для отого найнеприємнішого запитання. Пол­ковник постарався, щоб його голос лунав невимушено:

— Ви книголюб? Колекціонер?

Хоч інженер готувався до цього запитання, він здригнув­ся, немов од удару. Всі заготовлені слова одразу вилетіли з голови.

— Книголюб. Ну то що? — з викликом запитав він. В очах-скельцях засвітилося обурення.

Саме зараз полковник повністю повірив у його неповин­ність.

— Не треба хвилюватися, — мовив Тарнов. — Пробачте. Зрозумійте мене. Адже хтось усе-таки пробрався до книго­сховища.

— Мене це мучить не менше, ніж вас, — проговорив ін­женер. — Та й не тільки мене.

— До побачення, — сказав полковник, підводячись із-за стола на весь свій показний зріст.

Інженер пішов, а Тарнов довго й безуспішно намагався хоч на короткий час абстрагуватися від злочину в книгосховищі. За багато років служби таке трапилось уперше. Безглуздий, абсурдний злочин! Досвідчений зломщик з “кваліфікацією”, яка дозволяє безшумно, незважаючи на сигналізацію, проникати в запечатане приміщення, не за­цікавився б книгосховищем, а вибрав би здобич у відповід­ності з ризиком. Абсурдність того, що сталося, зменшувала­ся тільки в тому разі, якби злодієм виявився колекціонер, збирач рідкісних книг… Але колекціонера, котрого він щой­но бачив, полковник підозрювати не міг. Значить…

“Значить, я йду по фальшивому сліду, — подумав полков­ник. — Неможливе залишається неможливим, треба шукати можливе. Необхідно переглянути вихідні позиції”.

Він присунув до себе папери, став читати висновок екс­пертів, але знову не знайшов у них жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися. Тарнов уже збирався йти додому, коли задзвонив телефон.

— Товаришу полковник, — доповів лейтенант Марченко, — дзвоню з інституту експериментальної генетики. В ла­бораторії номер дев’ять — пограбування.

…Через кілька хвилин полковник увійшов у вестибюль інституту. Тут його зустрів молодий лаборант, високий і ху­дорлявий. Його веснянкувате обличчя сповнювалося значу­щістю: пограбування явно врізноманітнило інститутське життя.

Лабораторія номер дев’ять була розташована на другому поверсі, так що ліфт не знадобився. Біля лабораторії юрми­лися цікаві, котрих лейтенант Марченко, невисокий крем’я­зень, даремно переконував розійтися й не заважати міліції.

Помітивши полковника, лейтенант попрямував до нього, безцеремонно розштовхуючи зівак обома руками. Він зупи­нився перед своїм начальством і зробив різкий рух голо­вою, мовби обтрушуючись після запливу. Полковник затаїв посмішку і запитав:

— Коли це сталося?

— Після обідньої перерви.

— Хто залишався під час перерви в лабораторії?

— Ніхто, товаришу полковник. Всі пішли обідати. Две­рі замкнули на електронний замок, як належить за інструк­цією. Адже в них там були пробірки з мікробами та віру­сами. А коли повернулися, двері виявилися відчиненими. Кілька пробірок зникло.

Лейтенант і далі доповідав про вжиті ним заходи, але полковник слухав його неуважно. Він зрештою зрозумів, чого не врахував, розслідуючи випадок у бібліотеці. Ли­бонь, найголовнішого: що ж зникло з книгосховища? Втім, з’ясувати це можна буде лише тоді, коли в книгосховищі наведуть сякий-такий порядок. А поки що залишається жда­ти і не робити передчасних висновків…

— Товаришу полковник, ось професор, керівник лабо­раторії.

Мужчина в білому халаті, з могутніми плечима й дов­гими руками, трохи сутулий, нагадував ведмедя, що підвів­ся на задні лапи. Маленькі, глибоко посаджені очі дивили­ся добродушно й допитливо. Велика біла рука полковника потонула в його лапиську.

— У вас траплялося що-небудь схоже? — запитав пол­ковник.

— Та що ви?! — здивувався професор і відмахнувся сво­їм лаписьком.

— Зниклі пробірки небезпечні?

— Надзвичайно! Одної з них досить, аби інфікувати все місто. А протиотрута є тільки тут, у нас, та й у невеликих про… я хотів сказати — в недостатній кількості.

— Розкажіть докладніше про те, чим займається лабо­раторія, — попрохав полковник.

— Для нас мікроби й віруси — експериментальні моделі. На них ми з’ясовуємо деякі деталі спадкового коду. Ми ви­кликаємо у наших моделей спрямовані мутації і таким чи­ном створюємо нові штами мікробів. Проте наслідок мута­ції не завжди можна передбачити. Іноді отримуються небез­печні штами. Наприклад, украдений штам паратифозної па­лички 617С викликав так званий лихоманковий паратиф. Ми одержали антиштам і створили препарат, котрий ліквідує звичайний паратиф за кілька годин, лихоманковий — за два–три дні. Однак цей предмет с поки що тільки в нас. Культу­ра вірусу в украденій пробірці ще небезпечніша. Пробачте, але про неї я можу розповісти лише з дозволу керівництва інституту.

Тарнов ніяк не реагував на останні слова професора, на­че й не чув їх. Він запитав:

— Ці пробірки лежали на видноті чи їх треба було роз­шукувати?

— Скоріше, мабуть, як ви висловилися, на видноті. Адже ми зараз працюємо з ними.

В цей час лейтенант Марченко покликав полковника до телефону. Тарнов пройшов у кабінет керівника лабораторії, підняв трубку, що лежала на столі.

— Слухаю. Полковник Тарнов.

— Семене Антоновичу, з книгосховища нічого не пропа­ло, — доповів його помічник, який залишався в бібліо­теці.

— Зовсім нічого? Жодної книжки? — перепитав полковник таким тоном, немов йому дуже було потрібно, аби там щось пропало, і додав: — Перевірте ще раз.

— Перевіряли декілька разів, СеменеАнтоновичу, — струмився голос помічника. — Всі книжки на місці.

— Спасибі, можете йти додому обідати.

Коли Тарнов повернувся до лабораторії, там уже з’яви­лися експерти. Полковник звернувся до професора:

— Дозвольте нашим співробітникам оглянути лаборато­рію.

Професор мовив “будь ласка”, повів усю групу за собою. Лейтенант Марченко, позбувшись цікавих, приєднався до Тарнова та експертів.

Огляд зайняв небагато часу, Було знято відбитки паль­ців з електронного замка, з посуду і приладів, переглянуто все сміття, кожний клаптик паперу. Професор скоса пози­рав на полковника. Вузьке обличчя Тарнова з чітко окрес­леними губами робилося дедалі смутнішим і похмурішим, наче йому хотілося спати.

Прощаючись, він сказав професорові:

— Залишаю номер домашнього телефону. Прошу вас викликати всіх співробітників і ще раз ретельно оглянути лабораторію, всі шафи й термостати. Можливо, пробірки про­сто не туди поставили.

— Ми вже… — почав професор, одначе полковник був наполегливим:

— Будь ласка, виконайте моє прохання.

Професор подзвонив полковникові через три з гаком го­дини. Його голос лунав глухо й нерішуче, ніби він збирав­ся вибачитися. Полковник стрепенувся:

— Знайшли?

Голос професора змінився, тепер у ньому з’явилося зди­вування:

— Ми оглянули все, але пробірок, на жаль, немає…

Полковник ще деякий час потримав трубку біля вуха, роздумуючи, потім повільно, начебто знехотя, поклав її на важелі.

На початку робочого дня полковникові Тарнову принес­ли акт дактилоскопічного дослідження. На електронному замку було виявлено відбитки пальців, серед яких — аб­солютно незвичайні. По-перше, сліди були дуже слабкі, по-друге, характерного дактилоскопічного малюнка не було взагалі. При багаторазовому збільшенні на фотознімках мож­на було розібрати схрещені лінії, схожі на знаки множення.

Полковник допитливо подивився на довготелесого на­чальника лабораторії, який приніс матеріали.

— У вас є коментарі, Леве Іллічу?

Одна брова Льва Ілліча багатозначно підстрибнула, дру­га залишалася на місці. Це означало: так.

Полковник знав слабинку начальника лабораторії, вда­вано зітхнув:

— Без вас, як без очей, Леве Іллічу.

Задоволена посмішка з’явилася на губах Льва Ілліча, проте він одразу ж злизнув її кінчиком язика і скептично похитав головою:

— Смійтеся, смійтеся над старою людиною…

Одначе всупереч словам голос його був благодушним.

— Є коментар, Семене Антоновичу. Відбитки вийшли слабкими не випадково. У того, хто залишив сліди, цілком імовірно патологічна шкіра. Майже немає жировиділення та потовиділення.

Полковник подався наперед:

— Леве Іллічу, а ви, як справжній мудрець, можете ви­значити хворобу?

— Таке явище можливе, приміром, при високій темпе­ратурі. Але, як я розумію, навряд чи буде людина з соро­каградусною температурою походжати по лабораторії…

Він хитро блиснув очима до полковника. Той негайно кивнув, висловлюючи всім виглядом посилену увагу і схва­лення…

— Порушується потовиділення і при зобній хворобі, Се­мене Антоновичу. Та ми з вами знаємо, що тоді відбитки були б усе ж таки виразніші… — Він інтригуюче помовчав і багатозначно додав: — Колись я бачив точнісінько такі від­битки. Це була знаменита справа Биркасова. Два роки зло­чинця не могли виявити. Врешті-решт відбитки його паль­ців показали одному старому криміналістові…

— І зовсім ви не старий, Леве Іллічу. Мужчина у роз­квіті сил.

— Ну й майстер же ви полестити, Семене Антоновичу. Інший на моєму місці вам повірив би й розімлів. Але мене це вже не обходить.

Та як не робив суворе обличчя начальник лабораторії, як не стримував усмішку задоволення, вона таки проклю­нулася… І він поквапливо заговорив:

— Смішно згадати, скільки вони морочилися з цим. Гм… так от, я подивився на відбитки і тихо, зауважте собі, ду­же тихо, аби, не дай боже, не нав’язати свою думку і щоб почув тільки той, хто хоче почути, сказав: здається мені, у вашого “мокрушника” хвороба шкіри. І правильно було б називати його не “мокрушником”, за яким рахується шість убивств, і не “ведмежатником”, що зламав вісім банківських сейфів, а звичайним “іхтіозавром”. Бо він, видно, хворий на іхтіоз, і шкіра в нього схожа на риб’ячу луску. Вона груба й потовщена. А обличчя в нього має бути відповідно мало­рухливим, маскоподібним. Записали вони, таким чином, з моїх слів уявний словесний портрет. А коли нарешті за до­помогою того ж, завважте собі, уявного портрета спійма­ли злочинця і порівняли з моїм описом, усі деталі зійшли­ся як викапані. А то ще….

— Даруйте, Леве Іллічу, — м’яко урвав полковник. Він знав, що криміналіст може годинами згадувати випадки із своєї практики. — Я хочу показати вам ще одні відбитки.

Він дістав із шухляди кілька фотознімків. На них теж були збільшені відбитки пальців, зняті із вм’ятини на кри­лі автомобіля, в якому загинув Олексій Резанов. У вічі впа­дав характерний малюнок ліній, схожий на знаки множення.

Лев Ілліч тонкими довгими пальцями вийняв з кишені лупу й трафаретку, кілька секунд вивчав і порівнював знім­ки, потім рішуче сказав:

— Цілковита ідентичність, уявіть собі.

— Значить, і там і тут можна припускати присутність однієї особи, “іхтіозавра”, як ви його влучно назвали?

— Ну, робити висновки — це вже ваша справа, Семене Антоновичу. А втім, на вашому місці я зробив би їх і склав би уявний словесний портрет.

— Ми знаємо дещо і про його костюм, — сказав полков­ник. — Ось акт хімічного аналізу: “Шерсть із двадцятипроцентним додатком лавсану, колір темно-синій в білу цятку, артикул сімдесят чотири, склад матеріалу — сорок вісім, сорт — перший. Випущений Чернігівським комбінатом, по­ставлений на швейні фабрики імені Смирнова-Ласточкіна в Києві та Клари Цеткін у Дніпропетровську…” Потових плям на клаптику матерії, на жаль, не виявлено…

— Ну що ж, Семене Антоновичу, загальний баланс і так непоганий — ви маєте деталі уявного словесного порт­рета і опис одягу.

— Ваші слова для мене закон, Леве Іллічу, — поспішна запевнити полковник. — І лише тому я дозволю собі ще тро­шечки затримати вас. Продивіться, будь ласка, деякі роз­рахунки…

Лев Ілліч мигцем глянув на папери.

— Зі мною вже радились, і я перевірив розрахунки. Тут усе правильно.

— Але тоді виходить…

— Маєте рацію. Виходить дурниця. Одначе розрахунки вірні. А коли ви його впіймаєте, в чому я анітрохи не сум­ніваюся, ми подивимось, чи справедливі мої припущення та словесний портрет.

Лев Ілліч велично простягнув руку полковникові. Тарнов потиснув її, пробурмотівши:

— Дякую… До побачення…

Він промовив іще декілька вдячних слів на взірець “ви нам дуже допомогли”, проте робив усе це машинально, бо його думки були зайняті незбагненним фактом. Коли роз­рахунки були вірними, то виходило, що загальмований двадцятитонний ваговоз з вивернутим кермом за всіма незапе­речними законами природи мусило занести мінімум на два метри вперед. Але чоловік у темно-синьому костюмі, із шкі­рою, як риб’яча луска, та обличчям-маскою, викинувши ру­ку вперед, зупинив його, сам лишившись при цьому ве-ушкодженим…