Джерела права Європейського Союзу

Джерелами права ЄС є: 1) установчі договори (так зване "первинне законодавство"); 2) регламенти, директиви, рекомендації та висновки (так зване "вторинне законодавство"; 3) міжнародні (додаткові) угоди з міжнародними організаціями та іншими країнами; 4) рішення, висновки ЄСП; 5) загальні принципи, розроблені ЄСП а також загальні принципи міжнародного права.

Найчастіше класифікують європейське право, поділяючи його на первинне (договірне, статутне) та вторинне (похідне). Коротко кажучи, первинне право – це частина європейського права, яка була вироблена безпосередньо країнами-членами. Вторинне право – це ті правові акта, які були вироблені інституціями Європейського Союзу на основі первинного права. Первинне право має пріоритет над вторинним, тобто вторинне право має відповідати первинному. До джерел европейського права належать також загальні принципи права, договори з третіми країнами (тими, що не є членами ЄС), вироки Європейського Суду.

4.1. Первинне право

До найважливіших актів первинного права належать:

Установчі договори Європейських Спільнот разом із протоколами та додатками:

a) Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля та Сталі (підписаний 18 квітня 1951 р., набрав чинності 23 липня 1952 p.)

b) Договір про створення Європейського Співтовариства з Атомної Енергії (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

c) Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

Договори, які змінюють та підтверджують установчі договори:

d) Конвенція про деякі спільні органи для ЄЕС та Євратому (підписана разом із договорами 25 березня 1957 р., набрала чинності 1 січня 1958 p.)

e) Договір про об'єднання виконавчих органів трьох структур ЄЕС, Євратому та ЄСВС (підписаний 8 квітня 1965 р., набрала чинності 1 липня 1967 p.)

f) Перший (Люксембурзький) Бюджетний Договір (1970 p.)

g) Другий Бюджетний Договір (1975 p.)

h) Угоди про прийнятгя нових членів: Данії, Ірландії, Великобританії (від 1 січня 1972 p.), Греції (від 1 січня 1981 p.), Іспанії, Португалії (від 1 січня 1985р.), Австрії, Фінляндії, Швеції (від 1 січня 1995 р.)

і) Єдиний Європейський Акт (підписаний 7 лютого 1986 р., набрав чинності 1 липня 1987 р.)

j) Договір про Європейський Союз (Маастрихтський) (підписаний 7 лютого 1992 р., набрав чинності 1 листопада 1993 p.)

k) Амстердамський Договір (підписаний 2 жовтня 1997 р., набрав чинності 1 травня 1999 р.)

1) Ніццький Договір (парафований 11 грудня 2000 p. i підписаний 26 лютого 2001 p.)

m) Лісабонський договір (підписаний 13 грудня 2007 р., набрав чинності 1 січня 2009 р.)

Усі ці договори залишили за собою багато нез'ясованих і невідрегульованих питань. Справи такого типу можуть бути вирішені через підписання країнами-членами відповідних конвенцій чи меморандумів. Деколи сам Договір передбачає таку можливість, наприклад у ст. 293 [220] Договору про ЄС. Такі документа також є джерелами європейського права.

До первинного права також належать постанови Ради, якщо під час їх ухвалення її члени діють як представники країн-членів. Прикладами такого типу правових актів можуть бути рішення, які змінили кількість суддів та генеральних адвокатів (речників) Європейського Суду, кількість членів Комісії, а також ухвала про створення Суду Першої Інстанції.

4. 2. Вторинне право

Вторинне право (похідне) твориться інституціями Спільноти, ціллю його є реалізація постанов, які випливають з актів первинного права.. Згідно зі ст. 249 [189] Договору про ЄС: „Для виконання своїх задач, Європейський Парламент, діючи разом із Радою, Рада та Комісія приймаютъ регламенти, директиви та рішення і дають рекомендації та думки. Регламент має загальне застосування. Він є обов'язковим у всіх його частинах і підлягає прямій реалізації у всіх країнах-членах. Директива є обов'язковою для кожної країни-члена, якої вона стосується, щодо очікуваного результату, але зберігає за національною владою право вибору форм та методів дій. Рішення є обов'язковим у всіх своїх частинах для того, кому воно адресоване. Рекомендації та думки не є обов 'язковими. "

4.2.1. Регламент

Регламент є основою вторинного права. Він включає в себе загальну та абстрактну норми і не є адресованим до конкретного адресата, а також зобов'язує до цілісного виконання як країнами-членами та органами Спільнот, так і юридичними та фізичними особами. Регламент несе безпосередній правовий наслідок для тих, до кого воно адресоване. Це означав, що немає необхідності, щоб країни-члени проходили процес включення регламенту в національні законодавства (наприклад, через ратифікацію, чи трансформацію до національних законів). Безпосередність зобов'язального характеру регламентів слід відрізняти від безпосередності їх застосування, оскільки на практиці частина регламентів вимагає конкретизації через акти національного права. Згідно із загальним принципом, положения регламенту як правового акту зобов'язального характеру мають першість у разі наявності в національному законодавстві норм, які не узгоджуються з регламентом.

Регламенти публікуються в Урядовому Виданні Європейських Спільнот (Journal Officiel des Communautes Europeennes) i набирають чинності у визначений регламентом термін, або на двадцятий день після опублікування. Публікація в аналогічних національних виданнях не є обов'язковою.

Виокремлюють з-поміж регламентів так звані виконавчі регламенти. Вони приймаються Європейською Комісією з метою конкретизації та реалізації регламентів, прийнятих Радою ЄС. Звісно, що виконавчий регламент, прийнятий Комісією, повинен відповідати регламенту, якого він стосується.

4.2.2. Директива

Директиви застосовуються для гармонізації законодавства країн-членів, тобто їх адресатом можуть бути країни, а не юридичні чи фізичні особи. На відміну від регламенту, директиви залишають за собою свободу вибору методів та засобів, завдяки яким країна має намір досягти ціль, визначену в директиві. Це означає, що директиви зобов'язують країну до результату, а не до методів його реалізації. Директиви не зобов'язують безпосередньо, а, отже, мусять бути враховані в національному праві шляхом внесення відповідних постанов до національного законодавства. Країни-члени мають близько двох років для пристосування свого внутрішньодержавного права до вимог директив.

Директиви, схвалені Радою і Європейським Парламентом спільно, а також ті, адресатами яких є всі країни-члени, публікуються в Урядовому Виданні Європейських Спільнот і набирають чинності або на двадцятий день після схвалення, або у визначений у ній термін. Решта директив (виданих Радою чи Комісією) набирають чинності після повідомлення країни.

4.2.3. Рішення

Рішення, подібно як регламент та директива, є актом вторинного права зобов'язального характеру і має бути небезпідставним. На відміну від регламенту,

рішення має конкретного адресата, а від директиви відрізняється тим, що зобов'язує повністю. Суб'єктом рішення може бути фізична та юридична особа, орган Спільноти, а також країна-член. Рішення, які доручають країнам-членам видання відповідних постанов, набирають чинності лише після видання державою відповідних актів.

Рішення можуть стосуватися фінансових зобов'язань. У разі, якщо таке рішення стосується фізичної чи юридичної особи, виконання відбувається згідно з національними процедурами, які діють у даній країні-члені.

Рішення видаються Радою, Радою та Парламентом, Комісією і Європейським Центральним Банком. Рішення, ухвалені Радою і Парламентом спільно, публікуються в Урядовому Виданні Європейських Спільнот і набирають чинності так само, як регламент чи директива. Решта рішень набирають чинності після повідомлення сторін.

4.2.4. Рекомендації та думки

Рекомендації та думки не мають зобов'язального характеру. Вони не вимагають причини та правової підстави, а також не підлягають юрисдикції Європейського Суду. Однак відсутність зобов'язального характеру не означає, що рекомендації та думки не слід брати до уваги. Вони мають певну політичну силу, а їх невиконання має бути продиктоване важливими аргументами.

Рекомендації та думки можуть ухвалюватися найважливішими органами ЄС, а їх адресатами можуть бути як країни чи органи Спільнот, так і фізичні та юридичні особи. Рекомендація відрізняється від думки насамперед тим, що не лише формулює певну оцінку ситуації, але й пропонує конкретні дії для виходу з неї.

4.3. Міжнародні договори з третіми державами та міжнародними організаціями

Європейський Союз, є суб'єктом міжнародного права і може підписувати міжнародні договори з третіми країнами, які не є членами ЄС, а також з міжнародними організаціями. До набуття чинності Лісабонського договору не мав такого статусу і, відповідно, укладати міжнародні договори мали лише Спільноти.

Міжнародні договори, укладені ЄС, мають зобов'язальний характер як для органів ЄС, так і для країн-членів. Якщо такий договір містить норми, що спричиняють безпосередні наслідки для громадян, то його слід зараховувати до джерел європейського права, що підтвердив Європейський Суд у справі Haegeman проти Бельгії (181/73) від 1974 року.

Найважливішими категоріями міжнародних договорів, укладених Спільнотою, є:

a) Комерційні договори (наприклад, Угода про створення Світової Організації Торгівлі),

b) Договори про асоційоване членство (наприклад з країнами, які хочуть вступити до ЄС або утворити з нею митний союз, Договір про Європейську Економічну Зону),

c) Договори про співпрацю (наприклад, з Марокко, Алжиром і Тунісом; або з Єгиптом, Йорданією, Ліваном, Сирією та Ізраїлем) та ін.

4.4. Діяльність Європейського Суду

Досить часто трапляється, що положения як первинного, так і вторинного європейського права викликають сумніви та інтерпретації. Зустрічаються також розбіжності між правом Спільноти і національним правом країн-членів. В інституційній системі спільнот саме Європейський Суд розглядає такі справи і видає висновки щодо них. За свою багаторічну діяльність Європейський Суд розглянув багато справ, які є дуже важливим джерелом європейського права. (Детальніше див. тема 4)