Історичне пізнання та українознавство у XVIII столітті

У XVIII ст., як відомо, остаточно скрис­талізувався новий, класичний тип науки, що означало виник­нення нового різновиду наукового дослідження, в якому емпі­ричні дані пояснювались на підставі загальної теоретичної ідеї. У галузі історії ці процеси теоретизації конкретного знання набули форми критичної історії.

Ще за часів Ренесансу серед дослідників історичного мину­лого склався своєрідний «розподіл праці». Одні з них, так звані «антикварії», займалися пошуком, збиранням, обробкою, видан­ням та коментуванням історичних пам'яток і джерел. Інші пи­сали повні систематичні історії, спираючись на визнані авто­ритети та класичні зразки і канони історіописання. Протягом довгого часу автори повних історій і антикварії існували ніби­то ізольовано одні від одних. Автори систематичних праць аж ніяк не враховували здобутки антикваріїв. Антикварії ж, пе­рейнявши інтелектуальний рух Нового часу (що знайшло відоб­раження в так званій «ерудитській реакції XVII ст.»), з небаче­ним завзяттям та ентузіазмом взялися за розшуки, системати­зацію та публікацію нових документальних джерел, історич­них документів та пам'яток. Великих успіхів на цій ділянці здо­були насамперед юристи, дослідники історії права, правознавці, богослови, вчені-ченці. Підготовка до видання, систематизація і коментування історичних текстів вимагали певного рівня філо­логічної та наукової підготовки, що вело до удосконалення за­собів історичної критики. Методика історичної критики витво­рювалась в остаточному підсумку на підставі прийомів філоло­гічної, класичної критики текстів з позицій здорового глузду. До речі, збирачі та критики текстів посідали чільне місце у си­стемі історичної науки XVII-XVIII ст.

Формування нового типу історичного дослідження - критич­ної історії — означало поєднання в одній особі і критика тексту, і автора повної систематичної історії. Теоретизація процесу істо­ріописання була пов'язана з удосконаленням критичного ана­лізу історичних джерел. Наукова історія - це така історія, яка спирається на критично «вичищений» текст.

Для характеристики стану історичних досліджень у Росії та Україні XVIII ст. варто навести свідчення сучасника та органі­затора багатьох наукових заходів і практичних ініціатив у ца­рині історії Августа Людвіга Шльоцера. Коли у 1762 р. на зап­рошення Г. Міллера Шльоцер прибув до Росії, він був дуже вра­жений розмежуванням сфер діяльності та наукових інтересів, що склалося з-поміж знавців російської історії. Безперечний провід у дослідженні вітчизняної історії в середині XVIII ст. належав збирачам давніх текстів, літописів і стародруків. «В ті часи, - згадував А. Шльоцер у своїй автобіографії, - дослідни­ки в галузі історії, критики, навіть збирачі варіантів були великою знаттю серед істориків й задавали тон; однак, ті, хто писав історію, пасли задніх, та їм і не снилося, що онуки їхні виключно заволодіють честю і іменем істориків-мислителів»¹. У межах вивчення минулого України досить чітко виокрем­люється діяльність збирачів історичних документів, фамільних

' Общественная й частная жизнь Августа Людвига Шлецера, им самим описанная. Пребьівание й служба в России от 1761 до 1765. Известия о тог-дашнейрусской литературе / Пер. снем. с прим, й прил. В. Кеневича. - СПб., 1875. - С. 47.

пам'яток та авторів історичних творів. Чільне місце в ук­раїнській історіографічній традиції XVIII ст. посідали автори історичних зводів і компіляцій. Щодо визначення цього напря­му в українському історіописанні існували різні терміни, як-от: «козацькі літописці», «письменство» (Д. Дорошенко), «стар­шинська історіографія» (М. Марченко), «старшинсько-дворянсь­ка історіографія» (Л. Коваленко).

Одним із перших, хто звернув увагу на антикварний напрям в українознавстві, був М. Грушевський. Пожвавлення україно­знавства на межі XVIII—XIX ст. мало «доволі яскраво вираже­ний характер». Скасування автономного устрою Гетьманщини, на думку дослідника, не випадково збіглося із значним розвит­ком «історико-антикварної літератури, присвяченої історії Ук­раїни та її побуту». Згадував М. Грушевський і про «антикварні зацікавлення українських патріотів», і про «одного з найбільш поважних українських антикваріїв» А. Чепу¹.

Д. Дорошенко, навпаки, вважав недоречним використову­вати назву «антикварний», «антикварний інтерес», які начебто нехтували політичними та національними прагненнями укра­їнських патріотів. М. Грушевський, за словами Д. Дорошенка, «збуває думки й стремління цих патріотів доволі згірдливою назвою «антикварного інтересу до української старовини»... Але треба вчитатися в сліди умової роботи цих «антикваріїв», в їхні листи, котрими вони обмінювалися між собою, в їх праці, що здебільшого залишались у рукописах, — щоб побачити, що це було щось більше за простий антикварний інтерес»². Одним словом, надмірна ідеологізація українського історіографічного процесу заважала Д. Дорошенкові усвідомити той факт, що ук­раїнська історіографія знаходилась у руслі загальних історіо­графічних тенденцій свого часу.

В дослідженнях українського минулого цієї доби можна ви­ділити два напрями: історичне письменство та антикварну діяльність. Зближення цих напрямів на ділянці української історії згодом призвело до виникнення нового типу історіописання - критичної історії.

Вивчення української історії у XVIII ст. було складовою такої синтетичної галузі, поки ще слабко здеференційованої, як ук­раїнознавство. Разом із тим, українське історіописання у цей період сприймалося як проблемна історіографія, тобто частина

^; Грушевский М.С. Развитие украинских изучений в XIX в. й раскрьітие в них основних вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом й настоящем: В 2т.- СПб., 1914. - Т. 1. - С. 6, 9, 15. ² Дорошенко Д. Огляд української історіографи. -К., 1996. - С. 45.

загальноросійської історії. Саме таке уявлення побутувало в освічених колах українського суспільства другої половини XVIII ст. З листування А. Чепи із В. Полетикою відомо, як ре­тельно ставився цей відомий антикварій до створення «славной ветви российской истории - истории Малороссии»¹.

Сприйняття української історії як частини історії Росії було властивим і для авторів першої половини XVIII ст. - С. Велич­ка, Г. Граб'янки, Я. Лизогуба та ін. Все це свідчить про пере­вагу у структурах свідомості української культурної еліти прин­ципу численних лояльностей. Саме ієрархії численних лояль-ностей додержувалися автори історичних розвідок та збирачі джерел з української старовини В. Рубан, О. Безбородько, С. Лукомський, О. Рігельман, С. Мишецький, О. Шафонський, Я. Маркевич та ін. Впадає у вічі і той факт, що твори з україн­ської історії XVIII - початку XIX ст. були писані російською мовою.

Ідеалом науковості, тобто взірцем історіописання в Україні, спочатку була барокова історична повість (рисами якої стали гіперболізація та психологізація подій, емоційна напруженість, пишномовність, паралелі з давньою та античною історією), зго­дом — наукова (критична) історія.

Протягом XVIII ст. постійно збагачувалася проблематика історичних досліджень. Якщо раніше на чолі були події полі­тичної та воєнної історії доби козаччини та Хмельниччини, то потім з'являються генеалогічні досліди, старшинські родоводи, історії окремих козацьких родів. Після скасування внутрішньої автономії України виникає інтерес до її адміністративного уст­рою у минулому, історії та статистики рідного краю, історії мо­настирів, містечок, сіл та хуторів. Вплив просвітницьких ідей на українську історіографію був пов'язаний із зростанням інте­ресу до історії громадянського суспільства, яка включала істо­рію громадського устрою, стан навколишнього середовища, ре­лігію, побут, звичаї, історію торгівлі, фінансів, господарства, армії, характер народу тощо.

Значно різноманітнішою стала і джерельна база історичних досліджень в Україні XVIII ст. Якщо козацькі літописці викори­стовували народні перекази, легенди, записки іноземців, польські хроніки, вітчизняні літописи, діаріуші, щоденники, свідчення самовидців, учасників подій, то пізніші автори відда­вали перевагу джерелам та документам із родинних і офіційних архівів, генеалогіям, давнім рукописам, збіркам матеріалів тощо. Щодо джерелознавчої методики, то поступово поширювалось

¹ Див.: Лазаревский А. Прежние изшскатели малорусской стариньї /І Ки-евская старина. - 1894. - № 12. - С. 356.

критичне ставлення до джерел та історичних матеріалів на за­садах здорового глузду та прийомів філологічної критики текстів. З точки зору методології засадничими в українському істо-ріописанні XVIII ст. були раціоналістичні ідеали. Це означало пріоритет прагматичної розповіді, у центрі якої знаходилась видатна історична постать, етико-психологічних оцінок та мо­ралізаторського стилю. Для української історіографії притаман­ний так званий «старшинський раціоналізм», згідно з принци­пами якого промотором української історії виступала козацька старшина, головними дійовими особами були гетьмани, пол­ковники, воїни, дипломати. Разом із тим раціоналістичний стиль мислення не був позбавлений елементів провіденціаліз­му, пишномовної риторики, практики використання вигаданих промов, листів, універсалів, навіть історичних містифікацій (на­приклад, діаріуш Самуїла Зорки з Волині).

Не без впливу ідей французького просвітництва та німець­кої філософії в особі Гердера в українській історичній свідомості почала формуватися ідея національної самобутності, що знай­шло відображення у роздумах про народний характер, дух ук­раїнського народу, спостереженнях про взаємозв'язок геогра­фічного середовища із станом української людності, звичаями, зовнішнім виглядом, звичками та побутом українців.

Протягом усього XVIII ст. українська історіографія ставила за мету створення повної історії України. Козацькі літописи С. Величка, Г. Граб'янки та ін. — це були справжні систематичні огляди української історії з найдавніших часів до початку ХУШ ст., у центрі уваги яких знаходились події героїчної козацької доби. Барокові форми цих творів вже у середині XVIII ст. виглядали застарілими. Відчувався потяг до створення нових історичних праць на засадах наукової критики. В цьому напряму були зроблені перші кроки в розвідках Г. Міллера, О. Рігельмана, В. Рубана, Ф. Туманського. Як вважає М. Грушевський, ще у 1770-х роках. Олександром Безбородьком була висловлена дум­ка про необхідність створення повної наукової історії Малоросії¹. Подальший розвиток української історіографії аж до перших десятиліть XIX ст. відбувався під знаком здійснення цієї мети. Отже, історичні дослідження в Україні XVIII - початку XIX ст. велись у двох напрямах: історичне письменство (ко­зацькі історичні повісті, перші наукові розвідки, спроби про­світницької історіографії) та антикварна діяльність (ста­тистичні, географічні, етнографічні досліди, топографічні описи, початок видавничої діяльності).