Соціокультурні передумови розвитку української історіографії XVIII століття

Наукових форм історичні знання впер­ше набувають у Лівобережній Україні -Гетьманщині, яка понад століття корис­тувалася правами внутрішньої автономії у складі Російської імперії. В умовах бур­хливого політичного життя другої поло­вини XVII—XVIII ст. соціальна еліта українського суспільства - козацька старшина — набирала все більшої економічної і політичної сили, виступаючи оборонцем культурних та державних традицій України, старосвітського укладу життя та звичаїв. Наступ центрального уряду на автономні права Гетьманщини рішуче змінює її громадсько-політичний і культурний устрій. З тих часів у соціально-політичному житті України зіткнулися дві тенденції. Замість гетьманського правління в Україні була відтворена Малоросійська колегія на чолі І генерал-губернатором П. Рум'янцевим. У своїй політиці він керувався настановами, які дала йому Катерина II у спеціальній Інструкції, зміст якої зводився до того, щоб «старатися викоре­нити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ, цілком відмінний від москалів»¹. Цю політичну програму 11. Рум'янцев впроваджував доволі вміло і послідовно. Словом, політика уряду в Україні була спрямована на скасування усіх відмінностей Гетьманщини від інших провінцій імперії, а також подолання відчуття української самобутності.

Під час виборів депутатів та складення «наказів» до Комісії про Уложення 1767 р. у різних станах українського суспільства виявилися зовсім інші, протилежні урядовим інструкціям та планам, прагнення та політичні настрої. У повідомленні до уряду 11. Рум'янцев так характеризував ці настрої: найдивовижне те, що ця невелика частка людей вважає, що вони з-за всього світу особливі люди і що немає за них сильніших, хоробріших, умніших і аніде нічого доброго, нічого корисного, щоб їм могло годи­тись, і все, що у них є, то краще за все².

Друга тенденція була пов'язана з обороною старовини та окремішності України. В наказах до Законодавчої комісії виборці Ніжинського та Батуринського повітів домагалися попов­нення гетьманства, зрівняння українських військових та цивільних чинів з російським дворянством, утворення для українського дворянства герольдії, тому що за часів війни багато дво­рянських дипломів було втрачено, а деякі українські роди присвоїли собі дворянство самочинно. У депутатському наказі чернігівців,написаному генеральним суддею Андрієм Безбородьком, у пункті 3 наголошувалося, що через відсутність засобів для виховання треба заснувати у Малоросії дворянський корпус, а для вищих наук - університет і академію, а також жіноче училище³. Із 10 пунктів цього наказу (український державний банк, становище військ в Україні, купівля земель тощо)

' '(орошенкоД. І. Нарис історії України: В 2т.- К., 1992. -Т. 2. - С. 42.

('оловьев М.С. Испгория России с древнейших времен: В 29 т. - М., 1965. — Кн XIV.-С. 42.

А. Безбородько ніяк не зміг відстояти пункт про обмеження вла­ди дворян над посполитими.

Зруйнування Запорозької Січі (1775), скасування полкового устрою в Україні (1783), секуляризація церковних земель та маєтків (1786), вся урядова політика на Лівобережжі мали за мету стерти різницю між Україною та Росією не тільки в со­ціально-політичному, адміністративному стані, а й у свідомості народів. Разом з тим, рішучі дії царського уряду щодо знищен­ня рештків внутрішньої автономії України вели до росту націо­нальної свідомості, почуття історичної гідності, вшанування героїчного минулого українського народу.

Зміни у соціальному складі Малоросії також мали значний вплив на характер історичної свідомості та інтересів різних верств суспільства. Ще у 1775 р. козацька старшина звернулась до генерал-губернатора, а в його особі до уряду, з проханням урівняти її у правах і чинах з російським дворянством, а також заборонити перехід селян. Лише у травні 1783 р. був виданий наказ, який забороняв переходи селян та прикріпляв їх до того місця, де вони були записані по останній ревізії. Саме факт зак­ріпачення українського селянства підтримував серед народу спомини про вільне, незалежне життя батьків та дідів, козаць­ку вільність. Із цих часів плекалось шанобливе ставлення до народної пісні, історичної думи, героїчного минулого. У піснях, легендах, думах, переказах простий люд огортав славою минув­шину, ідеалізував козацьку добу, а козаків сприймав як справжніх лицарів, оборонців віри та убогих.

Козацька старшина ще у 30-ті роки XVIII ст. перетворилась на провідну силу українського суспільства. Зосередження в її руках державних земель відбувалося шляхом роздачі їх геть­манами та примусового вилучення земель у козаків і селян. Від царського уряду козацька старшина вимагала зрівняння її у правах із російським дворянством¹. Вже за часів гетьмана Ки­рила Розумовського вона повсюди називала себе шляхетством. Прагнення довести своє шляхетське походження спонукало представників численних старшинських родин вести генеа­логічні розшуки, звертатись до фамільних архівів. Все це про­буджувало інтерес до предків, минулого своєї родини, краю, вітчизни. Під час виборів депутатів до Законодавчої комісії 1767-1768 рр., як свідчить П. Рум'янцев, майже ні одні збори

¹ Слід зазначити, що до «Жалуваної грамоти дворянству» (1785) статус російського дворянина не зовсім був омріяним жаданням української стар­шинської аристократії. Взірцем для наслідування вважалися швидше «зо­лоті вольності» Речі Посполитої, соціально-правовий статус польського шляхетства.

не обходилися без того, щоб на початку хтось не встав, закида­ючи іншому, що він не шляхтич, а той роздратований мав при собі вже готову генеалогію щодо усіх найвельможних, виводячи їх рід або від міщанина, або від єврея, звинувачуючи їх у тому, що багато хто з них декілька разів імена змінювали, і нерідко вбивства та інші хиби тут домішувалися¹.

«Жалувана грамота дворянству» 1785 р., як відомо, дала по­вну волю дворянам від державної служби, надала їм корпора­тивного самоврядування. Завдяки тому українська шляхта здо­була рівність у правах із російським дворянством. Втім, части­на українського дворянства продовжувала свої історичні розві­дки, збирання сімейних документів та історичних пам'яток, утворюючи тим самим підґрунтя для росту національної само­свідомості та культурного відродження в Україні.

Важливою передумовою являлась культурна спадщина ук­раїнського народу, яка сягала своїм корінням у стародавні часи. Осередком культурного життя в Україні була Києво-Могилянсь-ка академія. Створена у 1632 р., колегія здобула статус ака­демії у 1694 р. за часів гетьманування І. Мазепи, який приділяв їй особливу увагу. Серед її вихованців — відомі церковні діячі XVII—XVIII ст.: Єпіфаній Славінецький, Симеон Полоцький, Каріон Істомін, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Георгій Кониський, культур­но-громадські - Григорій Граб'янка, Микола Ханенко, Степан Лукомський, Григорій Полетика, Петро Симоновський, Гри­горій Сковорода, Яків Маркевич, Микола Бантиш-Каменський, Олександр Безбородько, Василь Рубан, Дмитро Трощинський, Ілля Тимківський, Петро Гулак-Артемовський.

В академії вчились діти представників різних станів україн­ського суспільства: із шляхти, козаків, міщан та селян. Серед студентів були і чужинці з православних країн — серби, греки, чорногорці, болгари тощо. Щорічно в академії навчалось більше тисячі студентів. На зразок академії були створені колегіуми в Чернігові, Переяславі, Полтаві та Харкові.

Щоправда, на початку XVIII ст. наука та стан викладання в академії вже не відповідали смакам і вимогам освічених кіл українського суспільства. Процес викладання в академії та ко­легіумах нагадував єзуїтську систему освіти, мав здебільшого богословський характер. Провідними предметами були рито­рика та піїтика, переважали схоластичні, відірвані від життя методи й засоби навчання. У 1810 р. академія була остаточно

¹ Соловьев М.С. История России с древнейших времен: В 29 т. - М., 1965. -Кн. XIV. - С. 40.

перетворена на становий навчальний заклад - духовну акаде­мію, а колегіуми —на семінарії. З 1783 р. в Україні запровадже­но навчання російською мовою. У 1769 р. Києво-Печерська лав­ра звернулася з проханням до Синоду про дозвіл надрукувати український буквар, але їй було відмовлено.

Українська еліта дуже високо цінила освіту. Серед стар­шинської інтелігенції середини XVIII ст. було чимало людей європейської освіченості. Бунчуковий товариш Петро Симоновський, закінчивши курс Київської академії, продовжував навчання у кращих університетах Західної Європи — Кенігс­берга, Лейпцига та Парижа. Виходець із родини козацького сот­ника Опанас Шафонський закінчив три західноєвропейських університети у Галлі, Лейдені та Страсбурзі, де відповідно здо­був три дипломи — доктора права, філософії та медицини. У Бер­лінському та Геттінгенському університетах поповнював свою освіту майбутній гетьман Кирило Розумовський. Ф. Прокопович вчився у Римі, Г. Сковорода - у Будапешті та Пресбурзі.

З другої половини XVIII ст. українська молодь вчилася пере­важно у вищих навчальних закладах Москви та Петербурга. Саме таких навчальних закладів - університетів - прагнули освічені кола в Україні.⁴ У другій половині XVIII ст. висувалось декілька проектів створення українського університету. У 1760 р. за нака­зом гетьмана К. Розумовського укладено проект університету в Батурині, згідно з яким університет мав бути світським з історико-філологічними, юридичними, математичними, природничими та медичними кафедрами. У петиції, поданій у 1764 р. імперат­риці, йшлося про перетворення Київської академії на універси­тет із теологічним факультетом та влаштування у Батурині уні­верситету без богословського факультету. Підіймалось питання про відкриття світських гімназій. Словом, в українському куль­турному середовищі середини XVIII ст. цілком усвідомлювалась неминучість секуляризації освіти. Сам П. Рум'янцев, виходячи з настроїв освічених кіл краю, проектував у 1765 р. два універси­тети — в Києві та Чернігові. Ідея університету в Україні знайшла відбиток у наказах до Комісії про Уложення 1767 р. Втім, росій­ський уряд відкидав ці проекти. Нарешті завдяки особистим зу­силлям кн. Г. Потьомкіна був затверджений проект університету у Катеринославі, який, на жаль, не був здійснений.

У 1801 р. з'явився проект утворення університету в Черні­гові або Лубнах, у 1802 р. висловлено прохання про універси­тет у Новгород-Сіверському. Дарма, що у XVIII ст. так і не було відкрито жодного університету в Лівобережній Україні, духовні сили суспільства накопичувались, зростали, до чого спричинив­ся і загальний стан шкільництва в країні.

Джерела, введені в дослідницький вжиток О. Лазаревським, свідчать, що рівень шкільництва в Україні XVIII ст. був досить високим. На теренах семи полків Гетьманщини на кожну тися­чу душ населення припадала одна школа. Такі школи заснову­вались на кошти сільської громади, яка сама запрошувала вчи­телів на певних умовах і зобов'язувалась їх утримувати разом з будинком для школи. На малих хуторах дітей навчали «мандрівні дяки». У кожному селі був свій «шпиталь», де жили старі убогі люди та сироти, які також навчалися у школі. По­всюди з великою пошаною ставились до бандуристів і кобзарів. Світло високої думки приносив до селянських хат та панських маєтків мандруючий філософ-просвітник, поет і мораліст Г. Ско­ворода.

Зростанню самосвідомості українського народу, шануванню минулого, любові до рідного краю сприяв доволі високий рівень побутової культури українців, який так вражав заїжджих чу­жинців. Такі чепурні та охайні села як в Україні, іноземним мандрівникам доводилось бачити лише у Голландії та Норвегії. Привітність, працьовитість, охайність, гостинність українців – ці риси українського побуту вигідно відрізняли його від побу­тової культури росіян.

Молодь виховувалась у дусі шанування предків, любові до ста­ровини, народних традицій. Майже в кожній заможній родині почесне місце займав портрет предка - полковника або члена ге­неральної старшини, що знаходився у компанії з портретами геть­манів. Про свого предка полковника, сотника, козака господарі дому розповідали сімейні легенди, перекази про його військову службу, походи, стосунки з сусідами, посадовими особами, про гос­подарські справи тощо. Про все це було відомо з фамільних па­перів, які зберігалися з шаною та передавалися з покоління в по­коління. В тих родинних паперах та документах можна було знай­ти багато свідчень з історії власного роду на тлі історичних подій епохи, а також рідного села, містечка, хутора або монастиря. Зна­йомство з сімейними легендами та архівами давало поштовх до розшуків історичних документів і матеріалів, вивченню рідної старовини. Носієм почуття «малоросійського патріотизму», історич­них прагнень та інтересів виступала найбільш освічена та куль­турна частина українського громадянства.

Спочатку розшуки у фамільних архівах не йшли далі генеалогічних розвідок та довідок. Процес укладання родинних генеалогій супроводжувався жвавим листуванням із сусідами та родичами. Поступово коло зацікавлень почало розширюватись. Звичайно, у І центрі уваги збирачів історичних документів знаходилась доба козаччини та Хмельниччини, до якої сягала своїм корінням більшість старшинських родин. Згодом знавців старовини стала цікавити не лише історія свого роду або місцевого краю, а також і адміністративний устрій Гетьманщини, господарча діяльність, соціальні стосунки, внутрішній побут і звичаї.

Пожвавленню діяльності щодо вивчення минулого України сприяла історична публіцистика. Депутат від Лубенського полку в Законодавчій комісії 1767 р. Г. Полетика, виступаючи захисни­ком та ідеологом автономного ладу України, уклав кілька трак­татів, у яких давав історичне обґрунтування своїм політичним прагненням: «Сборник прав й привилегий малороссийского шля­хетства», «Записка, как Мальїя Россия во время владения польско-го разделена бьіла й о образе ее управлення», «Запись, что Мальїя Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России». Відомо, що автор використовував документи з державних архівів. Своєю діяльністю він збуджував великий інтерес до української старовини. Під його впливом представники освіченого лівобереж­ного панства захопилися збиранням історичних пам'яток, доку­ментів, колекцій старожитностей, побуту, фольклору та книг.

До відомих збирачів української старовини, крім батька та сина Григорія і Василя Полетик, належать А. Чепа, Ф. Тумансь-кий, Я. Маркович-молодший, М. Антоновський, В. Ломиковсь-кий, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський тощо. Свою влас­ну колекцію Г. Полетика почав збирати ще у 1741 р., а потім перевіз її разом з багатою бібліотекою до с. Коровинці Роменсь-кого повіту. «Зібрану з великим трудом та ретельністю» колек­цію батька поповнював син В. Полетика, який зробив українсь­ку історію спеціальним предметом свого досліду.

Статський радник Андріан Чепа, який служив у канцелярії генерал-губернатора П. Рум'янцева, був одним із найвідоміших колекціонерів, аматором рідної старовини. Він мріяв про ви­дання «журналу або записок малоросійських» на зразок «Древней Российской вивлиофики» М. Новикова. До його колекції увійшли не тільки історичні документи, а й статистичні та етно­графічні матеріали. А. Чепа багато працював над упорядкуван­ням своєї колекції, якою користувались такі дослідники ук­раїнської історії, як Я. Маркович, О. Рігельман, Д. Бантиш-Ка­менський, М. Берлинський та інші. На жаль, колекція мате­ріалів А. Чепи, як і родинний архів Полетик, загинула під час пожежі.

Колекції української старшинської інтелігенції мали відпо­відний тому часу енциклопедичний характер, про що свідчить опис майна Якова Марковича після його трагічної загибелі. Його книжкове зібрання налічувало 366 назв. У його бібліотеці були книги німецькою та французькою мовами. Переважали записки мандрівників (Гмеліна, Лепьохіна, Гільденшедта, Палласа — французькою), описи різних земель («Описание Кам­чатки», «Описание Харьковского наместничества», «Физическое описание Тавричегкой области»), історичні праці (літописи, «История разньїх Іловянских народов», «Известия византий-ских историков, обьясняющих российскую историю», «Польская история на немецком язьіке»), словники («Сравнительньїй сло-варь всех язьїков й наречий», «Грамматика чувашского язьїка»), часопис «Российский магазин» Ф. Туманського, «Республіка» Платона — французькою, статистичні та етнографічні праці («Флора сибирика» - латинською, «История натуральная о птицах й зверях» — німецькою, «Записки» В. Зуєва, «Древняя рос-сийская гидрография», «Изображение одежды обитающих в Рос-сийском государстве, семь тетрадей»). Крім того, у Марковича були природнича та нумізматична колекції. Остання містила до 700 лише срібних монет.

Поодинокі збирачі та аматори української старовини згодом стали об'єднуватися у гуртки, культурно-просвітницькі осередки. Одним із перших таких об'єднань була «Попівська академія», чле­ни якої мріяли про перебудову державного устрою України, розвиток науки та освіти. До гуртка входили Є.І. Станевич, С.М. Глінка, В.М. Каразін, Н.Ф. Алферов, І.Ф. Богданович. На чолі його був Олександр Паліцин — культурно-громадський діяч, лі­тератор, просвітник. Гурток збирався в маєтку О. Паліцина в с. Попівка Сумського повіту на Слобожанщині, звідки і трохи іро­нічна назва — «Попівська академія». Саме тут виникла ідея ство­рення у Харкові першого українського університету, яка і була блискуче втілена одним із членів гуртка Василем Каразіним.

Таким чином, важливі соціально-політичні зміни, високий культурний та побутовий рівень українського суспільства XVIII ст. в лівобережних землях - все це живило інтерес до близького та далекого минулого України.