Виконання зобов'язання

Виконання зобов'язання полягає у виконанні особою, яка взяла на себе зобов'язання, певної дії, що становить зміст зобов'язання - це щось дати, нада­ти, зробити. У стародавні часи усі ці дії супроводжувалися різними обрядами та формальностями, і лише в класичну епоху такі формальності відпали. А проте виконання зобов'язання характеризуються багатьма різними відтінка­ми, елементами, вимогами. Щоб уникнути спорів щодо невиконання або неналежного його виконання, римські юристи розробили чіткі критерії, яким повинно відповідати виконання зобов'язання, і недотримання хоча б одного з них тягне за собою певні негативні наслідки, а іноді визнання зобов'язання невиконаним. Розроблені римлянами загальні правила виконання зобов'язан­ня передбачають сувору відповідальність за порушення принципів його виконання.

За своєю природою будь-яке зобов'язання - це тимчасове правове відно­шення, яке повинно колись припинитися. У грошових зобов'язаннях виконання називалося платежем (іноді заліком), в інших - передачею речі.

Зобов'язання визнавалося належно виконаним за таких умов.

Якщо виконання приймав сам кредитор, визнаний здатним до прийнят­тя, тобто він мав бути дієздатним. Самовільне, без згоди кредитора, виконання зобов'язання на користь інших осіб не допускалося і не визнавалося викона­ним з усіма наслідками, які з цього випливали. Щоправда, кредитор міг перенести своє право вимоги виконання зобов'язання на іншу особу за цесією. Якщо кредитор був недієздатним, то за нього приймав виконання його закон­ний представник - опікун або піклувальник. Нарешті, кредитор міг доручити третій особі прийняти виконане зобов'язання, а на випадок смерті кредитора борг могли приймати його спадкоємці.

Виконання зобов'язання боржником. Для кредитора немає значення, хто сплатить борг за позикою - чи сам боржник, чи хтось інший, важливо лише, щоб борг був сплачений. Однак ця байдужість кредитора не була безумовною. Якщо зобов'язання було тісно пов'язане з особою боржника, його природни­ми здібностями (наприклад, художник, поет), то кредитор вправі вимагати виконати зобов'язання саме цим боржником, в усіх інших випадках виконува­ти зобов'язання за його дорученням могла будь-яка третя особа, але за умови, що боржник здатний до виконання, може розпоряджатися своїм майном, тоб­то був дієздатним. У випадку недієздатності боржника зобов'язання виконував його законний представник.

Місце виконання зобов'язання. Римське рабовласницьке суспільство при­близно з II ст. до н. є. стає суспільством високорозвинутого товарного обороту. З розвитком середземноморської торгівлі в практику увійшли дого­вори між особами, які жили в різних місцях Римської імперії, і стосовно товарів,

що знаходилися в тих місцевостях, де укладався договір (договори переважно укладалися на ринках), тому вказівка місця виконання зобов'язання мала ве­лике значення. Наприклад, постачальник знаходився в Африці, а склад покупця в Римі. Доставка товару покладалась на продавця, який повинен визначити транспортні витрати. З місцем виконання зобов'язання пов'язували момент переходу права власності на куплений товар, а також відповідальність за ви­падкову загибель речі під час транспортування. Усе це зумовлювало необхідність точного визначення місця виконання зобов'язання. Якщо місце виконання не було точно визначено то діяло загальне правило. У тих випад­ках, коли предметом зобов'язання були нерухомі речі (земля, будинки), то зобов'язання виконувалось за місцем знаходження цих речей. Якщо ж вико­нання зобов'язання визначалося альтернативою, то право вибору належало боржнику. В інших випадках місце виконання зобов'язання визначалося місцем можливого пред'явлення позову з певного зобов'язання. Таким місцем вважа­лося місце проживання боржника або Рим.

4. Час виконання зобов'язання. Це найважливіша вимога, яка зумовлює стійкість цивільного обороту. Саме строки визначають нормальний ритм гос­подарського життя і саме цим пояснюється та велика увага, яку надавали римські юристи правовому значенню строків виконання зобов'язання.

Строк виконання зобов'язання, як правило, встановлювався сторонами в договорі. У позадоговірних зобов'язаннях визначався в більшості випадків за­коном. Труднощі виникали тоді, коли строк виконання зобов'язання не вказувався ні в договорі, ні в законі. У таких випадках римляни вважали, що момент виникнення зобов'язання і його виконання збігаються. Боржник по­винен виконувати зобов'язання негайно після спливу строку, вказаного в договорі. Якщо боржник не зробив цього, то це вважалося порушенням стро­ку платежу і розцінювалося як прострочка (in nora). Прострочення як з боку боржника, так і з боку кредитора за відповідних обставин могло значно зміни­ти саме зобов'язання.

Боржник визнавався в прострочці за таких умов: а) за наявності зобов'я­зання, яке захищається позовом; б) якщо в зазначений строк платіж не сплачено; в) якщо прострочка виникла з вини боржника; г) якщо кредитор нагадував про наближення строку платежу. У розвинутому класичному праві простроч­ка наставала незалежно від нагадування, бо в строкових зобов'язаннях сам строк нагадує боржнику про необхідність платежу.

У разі прострочення платежу боржник був зобов'язаний: а) відшкодувати всі збитки, завдані кредитору невиконанням; б) відповідати за будь-яку вину при пошкодженні і навіть за випадкову втрату речі. У випадку двосторонніх зобов'язань кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо до та­кого виконання він втратив інтерес.