Види речових прав

Речове право-обґєктом права були речі.

Річ- певна частина природи,що єякоюсь цінністю для її володільця.

Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. З приватно-

правової точки зору речі поділяються на певні відособлені види, що зумовило

їх різний правовий режим. Деякі види речей залишилися сугубо римськими,

інші — надовго пережилиримське право. Розглянемо деякі з ник.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був

їх поділ на манципні та неманципні, що певною мірою відповідає сучасному

поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. До манципних

римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітут —

найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це основні засоби

виробництва. Неманципні складали групу речей, для відчуженння яких

виконання манципації не вимагалося.

2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було

розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію,

називалися тілесними, а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними. До

першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися, наприклад

земля. раби, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати

дотиком. Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування

чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

3. Первісний поділ речей нарухомі та нерухомі майже не мав правового

значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі

(наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не

можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни

тощо).

4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу. Якщо певна річ

могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між

окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок

яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути

об'єктом приватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обігом,

тобто була вилучена з нього.

5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей народові та

Індивідуально-визначені. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра

або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж

для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості,

відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена.

6. Римські юристи вважали речі ділимими, якщо їх можна поділити в будь-

який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і

призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається

хлібом), і неділимими, якщо при поділі вони втрачали господарське

призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран)

7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали. називалися

споживчими — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал

тощо. Речі, які служили людям триваліший час, вважалися не-споживчими. В

процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому

використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

8. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються

на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції

(земля, тварина); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних

речей (будинок, корабель); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не

пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека,

стадо корів).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими, а

поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними. В свою чергу, вони

поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних

речей. Римські юристи розрізняли плоди природні і цивільні. Плоди,

вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід

тварин), називалися природними. Плід, який приносить річ внаслідок

використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, проценти,

одержані за договором позики).

Поняття спадкування

Институт наследственного права в системе римского гражданского права

представляется как бы независимым, отдельно стоящим, не связанным с другими

видами имущественных прав.

Наследование — это переход имущества после смерти его собственника к

другим лицам. Под имуществом принято по-

нимать совокупность прав и обязанностей умершего. Следовательно, в состав

наследства входят как права, так и обязанности, актив и пассив, наличное

имущество умершего и его долги, которые он не успел погасить при жизни.

Переход имущества или имущественных прав и обязанностей, принадлежавших

определенному лицу, возможен только после его смерти. Наследования

имущества при жизни его собственника не бывает. Совокупность правовых норм,

регулирующих порядок перехода имущества умершего к. другим лицам,

называется наследственным правом. Как правовой институт, наследование

неразрывно связано с правом собственности. Лицо, после смерти которого

осталось имущество, называется последователем. Им может быть только

физическое лицо. Юридическое лицо не умирает, оно прекращается, но и в этом

случае право наследования у него не наступает.

Лица, к которым переходит в установленном законом порядке имущество

умершего, называются наследниками. Ими могут быть как физические, так и

юридические лица. Оставшееся после смерти собственника имущество (права и

обязанности) принято называть наследственным имуществом или просто

наследством. Это совокупность прав и обязанностей умершего, определяемая на

момент смерти наследователя. Переход имущества умершего (преемство) к

другим лицам возможен по одному из двух правовых оснований — либо по

завещанию, либо по закону. Вместе с тем преемство в правах и обязанностях

умершего могло быть двояким по характеру — либо универсальным, либо

сингулярным. При универсальном преемстве к наследникам переходили права и

обязанности как единое целое, в полном единстве. Наряду с универсальным в

римском наследственном праве получило развитие и сингулярное преемство, в

соответствии с которым к отдельным лицам переходили лишь права

наследодателя, не обремененные обязанностями. Однако преемство в правах и

обязанностях могло иметь место лишь после смерти наследодателя, когда

наследство как имущество собственника становилось как бы не защищенным,

открытым, никому не принадлежащим. Поэтому смерть наследодателя принято

называть открытием наследства. Временем открытия наследства римское право

считало день смерти наследодателя. При этом у наследников возникало право

на приобретение наследства, но не на само наследство.. Призванный к

наследованию наследник должен был выразить свое волеизъявление на принятие

наследства или отказ на него. Многие принципы римского наследственного

права восприняты современным наследственным правом. Будучи правом

рабовладельческого государства, римское наследственное право отражало и

обеспечивало интересы прежде всего рабовладельца, было направлено на

упрочение и развитие рабовладельческой частной собственности.

Договір.

Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована

на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або

припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох

сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є

угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або

про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів —

двосторонні угоди, в яких дві сторони є контрагентами. Існували також три-

і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися

порівняно рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або

відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовили ся між собою, що

один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не

закривати світла до його вікон. Договір — це вольовий акт. Він не може

виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає

зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не всякий

договір породжує зобов'язання, хоча переважна більшість є основою для

виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору:

зобов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і

квазіконтрактів. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша —

тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а

договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки. — двосторонніми.

Одностороннім називається договір (зобов 'язання), в якому одна сторона

має тільки право (і ніяких обоє 'язків), а друга несе тільки обов'язку (і

ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім — договір (зобов

'язання), в якому кожна із сторін має права і обов’язок, наприклад договір

купівлі-продажу.

Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших договорів, і формалізм

при укладенні їх був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут

простою угодою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-продажу,

найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства. Консенсуальні

контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які

навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути

віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори,

полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору

без виконання яких-небудь додаткових формальностей.

Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторона — продавець —

бере на себе обов'язок передати іншій стороні — покупцеві — у власність яку-

небудь річ. Покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї

обумовлену ціну. Права і обоє 'язки сторін в договорі купівлі-продажу.

Продавець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупедь

відмовляється від прийняття речі, він зобов'язаний відшкодувати продавцю

заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони

(насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час

виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання.

Договір найму речей— це контракт за яким одна сторона — наймодавець —

приймає на себе обоє 'язок надати іншій стороні — наймачу — в тимчасове

користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Договір найма послуг — консен-суальний контракт, за яким одна сторона —

наймит — приймає на себе зобов'язання виконати за обумовлену винагороду

певні послуги на користь іншої сторони — наймача.

Договір підряду — консенсуальний контракт, за яким одна сторона

-підрядчик — приймає на себе обов 'язок виконати за обумовлену винагороду

певну роботу і готовий результат передати іншій стороні — замовнику — в

установлений строк.

Договір доручення — консенсуальний контракт, за яким одна сторона

(повірений, мандатарій) приймала на себе обоє 'язки виконати безоплатно на

користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Договір товариства — консенсуальний контракт, за яким дві або кілька

осіб об'єднувалися для досягнення якої-небудь господарської мети.

Позадоговірні зобов”язання.

Цивільне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою

порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назву

позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція.

вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій і Люцій ні в

яких договірних відносинах між собою не були, але Тіцій порушив права Люція

— це і є позадоговірне правопорушення, або делікт.

Реальні контракти

До реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири

контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти

набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої

догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача

речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика,

тимчасове користування, збереження, застава.

Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона — позикодавець

— передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей або яку-небудь

кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути

позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей за

спливом строку договору

Договір позички — реальний контракт, за яким одна сторо на (комодант)

передає іншій особі (комодатарію) тдивідуаль но-визначену річ в тимчасове і

безплатне користування За спливом строку договору позичальник (комодатарій)

зобов 'язується повернути ту ж саму річ у повній цілості

Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона —

поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю, депозітарію —

індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Договір застави -укладався у випадках, коли застава супроводжувалася

передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна

угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій

стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом

договору застави, що визначав правове положення сторін.

Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в

ранній республіканський період.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем

заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержцю.

Зміст цього права мав такі правомочності.

1. У разі невиконання боржником в установлений договором строк основного

зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути

стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання

зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави,

незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право кредитора

на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-

якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість виконання

зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища

кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно

від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена

заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що

залишилось, задовольнялися всі інші вимоги.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невиконання боржником

зобов 'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від

того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого розвитку. Відомі три

форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека.

Фідуціарна угода — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що

боржник передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику

грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність.

Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю

(кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад. Він швидко

поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі власником

застави лишався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє

зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридичне був зобов'язаний

повернути заставу її власникові, тобто боржнику. Заставодержець для захисту

своїх інтересів мав володільницький інтердикт.

Виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж

попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав

заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі

назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти,

користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому

змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне

становище.

Опека и попечительство в ДР.

это правовой институт, служ. для восполнения отсутствующей или огранич

дееспособности путем действий других лиц, назна-чаемых или выбираемых-

опекунов или попечителей. Сейчас Опека над недеесп-особ, а попеч. над

огран. дееспос. В Др. Риме опека над несов. детьми и женщи-нами,

попечительство над юношами 17-25 годинов. Повинность патерфамилиас со

временем опека как общественное дело. Опекун не имел право свободного

пользования имуществом подопечного

Відмінність односторонньої угоди від односторонньго договору (рос)

Односторонним называется договор (обязательство), в котором одна сторона

имеет только право (и никаких обязанностей), а другая несет только

обязанности (и не имеет никаких прав), например договора займа.

Односторонней называется сделка, возникающая по волеизьявлению одной

сторони (завещание). Различие между сделкой й договором заключается в том,

что сделка — понятие более широкое, чем договор. Она включает в себя

договоры (двусторонние сделки) и односторонние сделки. Из двусторонних

сделок (договоров) всегда возникают обязательства, а из односторонних — не

всегда (например, из завещания обязательство не возникает). Сделка

-действие правомерное, а деликт — неправомерное.

Віндикаційний позов (віндикація)

Віндикаційний позов — спосіб оголошення про застосування сили. Віндикація

— це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого

невласника. У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою

річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від

правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом— де свою річ

знаходжу, там її віндикую. Отже, відповідач за віндикаційним позовом —

завжди фактичний володілець речі. Позивачем за цим позовом був тільки

власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значення, за своєю волею

чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що фактичний володілець

річчю був хтось інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов

застосовувався для відновлення втраченого власником володіння річчю. При

цьому власник, втративши в будь-який спосіб володіння річчю, не втрачав

права власності на неї. що й було підставою для віндикаційного позову.

Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обов'язку відповідача

повернути річ з усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо

речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі. а не на

її еквівалента. Стосовно прирощень речі, то повернення їх зумовлювалося

характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був

повернути прирощення тільки за період, коли він знав, що володіє чужою

річчю. Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повернути річ і всі

прирощення до неї за весь період володіння. Здебільшого володіння річчю

вимагало певних витрат (наприклад. харчі для рабів, корми тваринам тощо),

без яких річ не могла існувати У таких випадках відповідач за позовом мав

право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат Ці витрати

поділялися на три види: 1) необхідні, без яких річ не могла існувати; 2)

корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати, наприклад

при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на

ціннішу, якіснішу; 3) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ.

Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і

корисних витрат Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було

відділити від речі, не іашкодивши їй. Недобросовісний відповідач мав право

лише на необхідні витрати за весь час володіння. Тому при остаточному

визначенні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом

ураховувалися і понесені ним витрати на утримання речі.

|Діяльність юристів як джерело правоутворення.

За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів. Юридичні

знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну

винагороду. Так продовжувалось досить довго, поки Гней Флавій, син

вільновідпущеника, не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші

відомості про закони, і не передав її народу. Пізніше вона дістала назву

Флавія цивільне право. В період республіки, як і в інші часи, юристи

відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в

основному посідали високе службове становище. Свої консультації та іншу

юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в

тих чи інших спірних ситуаціях. Своїми тлумаченнями законів вони надавали

окремим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично

створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їхніх консультацій такі

тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і вже в республіканський

період стали своєрідним джерелом права. Консультаційна практика юристів,

науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права.

Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату,

коли центр правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів.

Претори як демократичний інститут республіканського Риму не вписувалися в

межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність.

Держава надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, в

чому вони були зацікавлені як професіонали. Внаслідок такого союзу

правотворча діяльність отримала новий могутній імпульс. за встановленням

абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала. В 426 р.

був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу

судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Уль-піана,

Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались. Класична

юриспруденція (І—III ст.ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу й

покладено дві юридичні школи — прокуліанців і сабиніанців. До основних

напрямів діяльності класичної юриспруденції можна віднести:

а) твори, присвячені розробці цивільного права;

б) коментарі до преторського права;

в) збірники творів юристів, що об'єднували цивільне і преторське право;

г) підручники з права — інституції, а також збірники правил, міркувань;

д) збірники казусів «Питання» і «Відповіді».

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало.

До них належать імператорські конституції. Імператорські конституції. Від

часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю

зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще

за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети,

рескрипти, мандати. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли

собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив

постанови обов'язкові для всього населення Римської імперії. Декрети —

рішення імператорів з конкретних судових справ. Рескрипти — письмові

відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати —

інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.

Учасники і сторони процессу.

Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом,

який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на

кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні

кримінального злочину розглядалися в порядку кримінального процесу Спори,

що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду

в формі цивільного процесу.

Особа, що вважала своє майнове право порушеним і зверталася до суду за

його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася

претензія — позов, — відповідача у справі Вимога позивача, звернена до

суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом. Особливістю

римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату

є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в

суді.

Джерела правоутвореиня

Право як воля рабовласницького стану знаходить свій об'єктивний вираз і

стає державною волею. Воля народних зборів або сенату, принцепса чи

імператора набуває значення закону лише за умови, коли вона виражена від

імені держави та визнана загальнообов'язковою. Форми виразу волі

рабовласницького стану в Стародавньому Римі протягом всієї історії римської

рабовласницької держави змінювалися відповідно до соціально-економічних

відносин і державного ладу Риму. В царський період основною формою права

був звичай.

Звичай — це правило поведінки, що с<лалося внаслідок фактичного

застосування протягом гриватого часу. Він був основною формою регулювання

поведінк й в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання

звичаїв забезпечувалось засобами громадського ваіиву на порушника. Звичай

стає джерелом права за виникнення держави і ї поділом суспільства на певні

стани.В період республіки спочатку загальновизнаною формою права були

постанови народних зборів, а потім едикти преторів та інших магістратів

(преторське право).

Постанови народних зборів. Народні збори Стародавнього Риму вважались

найвищим державним органом. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували

війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і

протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових

осіб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центурі-атні і трибутні

коміції.

Едикти магістратів. Преторське право. Те чи інше відношення до правотворчої

діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів

провінцій та інших магістратів. Однак найбільше проявилась правотворча

діяльність преторів (як міського, так і перегрінського). Посада претора

була введена в 366 р. до н.е. З 247 р. до н.е. почали обирати двох

преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму

кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16. Завдання преторів

полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони виконували

обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і

відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в

Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або

перегріна-ми. з одного боку. і римськими громадянами — з другого.Посада

претора була дуже почесною. Едикти магістратів, насамперед преторів, були

джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву

преторського права.

За часів принципату основною формою виразу волі рабовласників були

постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність

юристів.

Постанови сенату — сенатус-консульти (вепаїив сопаиИа) В період принципату

вища державна, в гому числі і законодавча, влада формально належала сенат/.

Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монархамини

виголошували свою волю у формі постанов сенату. Формально сенат стає єдиним

законодавчим органом. Аби воля принцепса н ібула значення закону, її

вносили у вигляді проекту до іенату, а потім вона отримувала формальне

затвердження. Сенат вибирав магістратів (якийсь час вони ще зберігалися),

навіть самого принцепса, проте це обрання носило чисто формальний характер,

оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав

судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більше

обмежувалися.

Діяльність юристів. За найдавніших часів юристами були жерці — служителі

храмів (понтифіки). Вони складали замкнуту касту, юридичні знання тримали в

глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Юристи

відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в

основному посідали високе службове становище. Свої консультації та іншу

юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в

тих чи інших спірних ситуаціях.

Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі

імператорів — імператорських конституцій. Постанови (установлення) імператс

ра дістали назву конституцій від римського слова сопвїііио — установляю.

Ще за часів принципату приймались конституції чотирьох видів: едикти,

декрети, рескрипти, мандати.

Іпотека.

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлення правила, за

яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння

кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого

боржника. Уль-піан писав: «У власному значенні ми називаємо заставою те, що

переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить

володіння». Так виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була

досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав

заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі

назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти,

користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому

змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне

становище. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші

засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби

навіть не відбивалася ча правовому становищі як самих речей, так і

заставодавця до певного часу. Крім того, при іпотечній формі застави

боржник мав можливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не

можна було робити раніше. Крім того, власник мав реальну можливість продати

предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час,

вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник

зобов'язаний був попередити покупця про це, оскільки застава переносилась

на нового власника. Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому

поширенню і витіснили старі форми застави. Основним для заставодержця за

іпотекою було право продати річ в разі невиконання зобов'язання боржником.

Договір закладу міг мати й інші побічні умови. Договором закладу могли бути

встановлені й інші принципи розрахунків у разі продажу застави. Застава

встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням

або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета

застави: б) поєднанням в одній особі заставодержця і заставодавця; в)

припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

Посесорний захист.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист

називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що

вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому

посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу

володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося,

захист називався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад,

захист права власності). У посесорному процесі позивач повинен був довести

лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж

довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намагалися

вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був

лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння

нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак

він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти

його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма

їахисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з

петиторним захистом. Посесорним захистом користувалися як нласники, так і

фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння.

Законне володіння (володіння власника) користувалося ніби двояким захистом

— посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це

стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним

захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне володіння і

володіння прекаріста, заставодержця і сек вестрарія подвійним захистом не

користувалися.

Особливі засоби преторського захисту

Крім позовного захисту порушених прав, були введені найрізноманітніші форми

непозовного захист від правопорушень. Вони грунтувалися на положеннях

магістратів і були виразом адміністративної влади.За своєю природою це

скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися

інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан

Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати які-

небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім

проголошувались як загальнообов'язкове правило. Вони широко шстосовувались

як правовий засіб проти самоуправності — претор віддавав розпорядження

противній стороні: не робити насильства. Самоуправність в давні часи

найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього і

виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного

володіння речами. Вони поділялись на інтердикти. які захищали наявне

володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого

володіння тощо.

Стипуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь;

проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене

питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення

виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негативних

наслідків. Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, шо може заподіяти

шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від

сусіда обіцянки відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора чи для

забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій.

Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад

введення у володіння спадковим майном з метою забезпечення виконай- І ня

заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан. В деяких випадках правові наслідки, що

виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть

шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи

достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу

будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав

інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно

виправити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для

цього— поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні

наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати

факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним. На

підставі свого імперіуму претор визнає недійсність юридичного факту

(укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони

знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а

продавцю — продану річ). Це і є поновленням в первісний стан.

Реституція застосовувалася в суворо визн чених випадках неповнолітність

однієї із сторін, обман, погроза, відсугнісі ь однієї із сторін. Для

застосування реституц і вимагалися дві умови: наявність шкоди у

потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного

факту, що дав підставу для застосування реституції).

Реституції.

Особи з 12 років дівчатка і з 14 до 25 років — хлопчики, що визнавалися

повнолітніми і дієздатними. Вони мало право здійснювати будь-які цивільно-

правові правочини, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли

просити претора визнати його недійсним і повернути сторони в первісний

стан, в якому вони знаходилися до укладення правочину, тобто застосувати

реституцію. Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках:

неповнолітність однієї із сторін, обман, помилка, погроза, відсутність

однієї із сторін. Для застосування реституції вимагалися дві умови:

наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після

настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

Дієздатність.

дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати

за них. Римське право не мало визначення дієздатності, хоча широко

користувалося цим поняттям на практиці. На відміну від правозд гності,

дієздатність наступала в людини не в момент її нар- одження, а з

досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати

свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені

правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала

також і від інших факторів — хвороби, вчинення поганих вчинків тощо. За

віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. До першої

належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатні, до другої -

дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено

дієздатні. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини: робити дрібні

покупки, приймати дрібні даруню проводити дрібний обмін речей. Якщо ж

виникала необхідність здійснювати правочини, то вимагалось отримати дозвіл

опікуна, який давав його в момент здійснення правочину. До третьої вікової

групи належали особи (з 12 років дівчатка, з 14 до 25 років — хлопчики),

що визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-

які цивільно-правові правочини. Фізичний стан особи незначною мірою впливав

на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не мав права укладати такі

договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На

здатність здійснювати юридичні дії значно впливовішим був психічний стан

особи. Слабоумні та душевнохворі на час хвороби визнавалися абсолютно

недієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істотно обмежувались

в дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися

своїм майном, дотримуватися міри. За римським правом досить істотним

обмеженням дієздатності було приниження честі. Розрізняли кілька її видів.

Найсерйозніше — безчестя, ганьба. До такого виду осуду призводило вчинення

непорядних, негідних вчинків. Безчестя наступало за присудженням, що

випливало з позовів, які вимагали особливої чесності. У класичний період

обмеження за безчестя були досить істотними. Особи, визнані безчесними, не

мали права брати законний римський шлюб, обмежувалися в праві на одержання

спадщини тощо.

Условия вступления в брак:

а) свободное волеизъявление жениха и невесты В раннереспуб-ликанский период

такое согласие могли д, пъ домовладыки жениха и невесты. Однако, если по

каксй-либо причине они такого согласия не давали, то брачую диеся могли

добиться разрешения на вступление в брак (ерез магистрат;

б) достижение брачного возраста — 14 лет для мужчин, 12 лет для женщин;

в) наличие права вступать в брак. Это необходимый элемент гражданской

правоспос)бности, без ко-торого в брак вступить было невозможно. Этим

правом были наделены только римские граждане. Поэтому до 212 г. в законный

римский брак могли вступать только обладатели юс конубии. После 212 г. это

ограничение отпало;

г) несостояние в другом нерасторгнутом браке. Строгий моногамный характер

римской семьи не допускал многоженства. Никаких препятствий для вступления

во второй брак после прекращения первого римское право не содержало. Однако

требовалось вдове соблюсти траурный год, т.е. промежуток после смерти мужа

в 10 месяцев. Целью этого ограничения было, с одной стороны, проявление

определенного уважения (пиетета) к памяти покойного, а с другой —

устранение могущего возникнуть сомнения в определении отцовства,

родившегося в этот период ребенка. Однако этот обычай почти не имел

правового значения. Если вдова в этот период все же выходила замуж, то ее

брак не признавался ничтожным, однако она сама подвергалась бесчестью;

д) отсутствие близкого родства. Родство по прямой линии во всех случаях

было препятствием для вступления в брак. По боковой линии в древнейшее

время браки между родственниками до шестой степени включительно не

допускались. В республиканский и императорский периоды эти ограничения были

смягчены. Кроме того, не допускались браки между опекуном и подопечной,

между замужней женщиной, допустившей прелюбодеяние, и ее сообщником.

Провинциальный магистрат не мог вступать в брак с гражданкой данной

провинции. Данный запрет преследовал двоякую цель: исключить возможное

давление на волю невесты и воспрепятствовать возникновению семейного

влияния через магистрата. Не допускалось вступление в брак лиц, состоящих в

близком свойстве, которым признавалось отношение между одним из супругов и

родственниками другого супруга. Например, младший брат не мог брать в жены

вдову умершего старшего брата.

Майнові відносини подружжя.

(З чоловічою владою) Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала

яким-не-будь чином за час шлюбу (наприклад, одержувала спадщину),

автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути

власницею майна, отже, укладати цивільно-правові правочини. Повне безправ'я

дружини певною мірою пом'якшувалось лише одним — вона могла бути

спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяти громадське

становище чоловіка: почест що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

(Без чол. Влади) Дружина зберігала правовий статус, який мала до вступу в

шлюб. Влада чоловіка на неї також не поширювалася — вона була незалежною

від нього. Чоловік уже не мав права на її життя і свободу — продати її в

рабство і вчинити інше свавілля. Так само регулювалися й майнові відносини

подружжя, в основу яких покладено принцип роздільності майна чоловіка і

дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за

час шлюбу, залишалося її власністю, якщо вона юридичне була самостійною.

Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим

майном, не питаючи дозволу чоловіка Характерною особливістю майнових

відносин подружжя при шлюбі без чоловічої влади була заборона дарування між

ними, щоб недопустити матеріальної залежності жінки від чоловіка, з одного

боку, забезпечити їй цілковиту майнову свободу, а з другого — зберегти

щирість шлюбної угоди, яка має бути заснована на сердечному коханні, а не

на матеріальній заінтересованості. Крім дарування, подружжя могло укладати

будь-які цивільно-правові правочини між собою — купляти, наймати тощо

Дружина мала право доручити чоловікові управління своїм майном.

Подружжя відповідали один за одного лише у випадках, коли один з них

виявляв стосовно майна другого менше піклування, ніж за своє Між подружжям

не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.

Характеристика майнових відносин подружжя була б неповною без аналізу ще

двох шлюбно-правових інститутів: придане та дарування з боку чоловіка. На

початку становлення шлюбу без чоловічої влади ввійшло в звичай в момент

його укладення передавати чоловікові певне майно — придане. Приданим було

не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети

і передавалося чоловікові самою дружиною, її домовладикою чи іншими

особами. У республіканський період придане відразу переходило в повну

власність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу воно не поверталось

дружині ні за яких умов. Це породило ряд негативних наслідків-- наприкінці

періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб починає набувати форми

безсоромного збагачення. Преторська практика з часом виробила певні

детальні положення.При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні

винен чоловік, придане поверталося дружині, якщо винна дружина, придане

залишалося чоловікові.

Манципація.

Манципация была древним способом квиритского права, представлявшим вначале

реальную передачу вещи путем обмена ее на цену перед пятью свидетелями и

при содействии весовщика. Это была одновременно и купля, и передача, но акт

разыгрывался, как внесудебное истребование своей вещи. «Этот раб мой» —

авторитарно заявлял приобретатель и передавал отчуждателю в уплату за вещь

слиток металла, для взвешивания которого и привлекался весовщик.

Первоначально передававшийся продавцом металл взвешивался реально, но

позднее, с появлением чеканной монеты и по мере развития оборота,

взвешивание стало представляться символическим, и ко времени Гая манципация

превратилась в фиктивную продажу. Порядок совершения манципации сделал ее

пригодной для продажи в кредит, для дарений, установления приданого, так

как позволял передавать продавцу в момент совершения сделки незначительную

сумму. Манципация предполагала наличие у сторон права на участие в

обороте. Если отчуждатель не был собственником манципируемой вещи, а

действительный собственник истребовал затем ее у приобретателя, то

отчуждатель присуждался по иску последнего к уплате двойной цены,

заявленной при манципации по аналогии с кражей. До Лабеона и все

последующие приобретатели порочно переданной вещи подвергались такому же

взысканию. Лабеон ввел положение о том, что последующие приобретатели могли

отклонить от себя этот штрафной иск путем возражения о личной

непричастности. Точно также ложное указание размера продаваемого участка

открывало место для иска (иск о размере земли), по которому взыскивалась

двойная цена недостающего количества земли.

Види володіння (рос)

Владение — это фактическое обладание вещью, соединенное с намерением

считать ее своей, а держание — фактическое обладание вещью без намерения

считать се своей (например, обладатель вещи на основании договора). В

зависимости от правового основания фактического обладания вещью владение

подразделяли на законное и незаконное: основанное на праве собственности и

некоторых других правах — законное, а не имеющее правового основания —

незаконное. Законное владение — это прежде всего владение собственника и

так называемое производное владение. В некоторых случаях обладатели чужих

вещей получали самостоятельную владельческую защиту. Такое фактическое

обладание чужой вещью стали называть производным владением, хотя в сущности

это было не владением, а держанием, и лишь необходимость наделения таких

держателей самостоятельной правовой защитой своих интересов привела к

приравниванию держания к владению. Так, необходимость наделения

самостоятельной правовой охраной интересов залогополучателя, получившего

вещь в качестве залога для обеспечения исполнения обязательства, приравняла

держание заложенной вещи к владению. Залогодержатель, получив в залог чужую

вещь, не мог осуществлять владельческую волю от своего имени, поскольку не

мог считать залог своей вещью. Однако для более прочной защиты его

интересов против посягательств третьих лиц преторы предоставили ему

владельческую защиту предмета залога, а его залогодержание стали называть

производным владением. Такой же процесс произошел и с прекариумом

(предоставление собственником с определенной, часто политической, целью

своего имущества другим лицам во временное и бесплатное пользование).

Временные и безвозмездные пользователи чужого имущества были лишь его

держателями, а не владельцами, но опять- таки необходимость предоставления

прекаристам самостоятельной владельческой защиты привела к признанию их

держания производным владением Третий случай производного владения — так

называемый секвестр. Если между двумя лицами возникает спор о

принадлежности вещи, то до его решения в суде они могут передать спорную

вещь на хранение третьему лицу — секвестрарию, которому по тем же мотивам

предоставлялась самостоятельная владельческая защита.

Таким образом, во всех указанных выше случаях мы имеем дело не с владением

в строгом значении этого понятия, а лишь с обыкновенным держанием,

приравненным к владению с целью наделения более эффективной защитой.

Законный владелец имеет право на владение вещью. Владелец, фактически

обладающий вещью с намерением считать ее своей, относящийся к ней как к

собственной, но не имеющий права владеть- признается незаконным. Незаконное

владение не имеет правового титула, основано лишь на факте и делится на

добросовестное и недобросовестное. Незаконное, но добросовестное владение

имеет место в случае, когда владелец не знал и не мог знать, что владеет

чужой вещью и что у него нет права владеть ею. Если же он знал или должен

был знать, что не имеет права на владение данной вещью, то такое владение

будет и незаконным и недобросовестным. Добросовестное владение — это,

например, приобретение вещи у несобственника покупателем, который не знает

и не может предполагать об этом. Владение вора всегда будет

недобросовестным, так же как и покупка заведомо краденного. Деление

владения на добросовестное и не добросовестное обусловливало и разный

правовой режим для них. Так, приобрести право собственности по давности

можно было только посредством добросовестного владения и, наоборот,

краденную вещь нельзя было приобрести по давности. Добровольный владелец по

виндикационному иску отвечал в меньшем объеме, чем недобросовестный.

Набуття та припинення права власності (рос)

Право собственности на данную вещь может возникать у конкретного лица

разными способами: лицо изготовило вещь самостоятельно, приобрело

посредством купли-продажи, освоило землю, которая до этого никому не

принадлежала, и т.д. Весьма рано римляне во всем многообразии форм

возникновения права собственности стали различать два самостоятельных, но

тесно взаимосвязанных момента — способ приобретения права собственности и

титул приобретения. Факты, наступление которых приводит к возникновению

права собственности у конкретного лица, называются способами приобретения

права собственности. Юридические факты, служащие правовой основой

возникновения права собственности, называются титулами приобретения.

Римское право с древнейших времен все способы приобретения права

собственности разделяло на первоначальные и производные. Первоначальный

способ приобретения права собственности заключался в том, что право

собственности на данную вещь возникает впервые или против воли бывшего

собственника. Производный способ приобретения права собственности

заключается в том, что право собственности переходит от одного лица к

другому по их взаимной воле, желанию. Он основан на договорных формах

оборота. Основным титулом производного способа, однако не единственным,

является договор. Сюда же относится переход права собс венности при

наследовании — наследник может стать собственником наследственного

имущества только при его согласии. Производное приобретение основано на

праве пред шествующего собственника, производится из его права — отсюда и

название способа.

Переработка вещей. Вещь, сделанная мастером из своего материала, без

сомнения, принадлежит мастеру. В праве Юстиниана зафиксировано: если новую

вещь можно опять превратить в материал, из которого она сделана, то ее

собственником будет собственник материала, если же нет, то право

собственности на нее принадлежит ее создателю.

Приобретение права собственности по давности. Вначале приобрести право

собственности по давности могли только римские граждане и только на

манципные вещи. Срок давности устанавливался в один год для движимых вещей

и два года для недвижимых. Преторы расширили пределы давностного

приобретения, распространив его и на другие слои свободного населения. В

праве Юстиниана были установлены сроки приобретательной давности для

движимого имущества три года и для недвижимого — десять лет. Однако для

приобретения права собственности по давности требовались следующие условия:

а) наличие правового основания владения; б) добросовестность владельца,

который не знал и не мог знать о своем незаконном владении; в)

непрерывность владения в течение установленного срока. Ворованные вещи не

могли перейти в собственность по давности владения.

Соединение и смешение вещей. Соединение вещей имело место в

случаях, когда одна вещь поглощалась другой так, что нельзя было их

отделить. Например, при строительстве дома использовано бревно другого

собственника. В этом случае собственность на присоединенную вещь переходила

к собственнику основной вещи, который обязан был возместить собственнику

присоединенной вещи (бревна) ее двойную стоимость. Смешение вещей — это

такое их соединение, при котором невозможно установить, какая из них

поглотила другую. В результате смешения.однородных вещей возникала общая

собственность для двух или нескольких собственников.

Манципация — символический акт, по которому в присутствии пяти

свидетелей и весовщика происходила фактическая передача вещи отчуждателем

приобретателю. Вначале весовщик действительно взвешивал металл, за который

вещь отчуждалась, но с появ- ением чеканной монеты взвешивание стало

символическим и лишь удостоверяло действительность передачи права со

ктвенности приобретателю.

Уступка права возникла же в преторском праве и представляла собой мнимый

судебный процесс. Приобретатель требовал вещь, которую приобретал,

угверждая, что она принадлежит ему. Отчуждатель признавал требование

истца. Претор, перед которым ос у'ществлялась эта процедура, признавал

право собственности за приобретателем.

Передача. Требовалась новая, более простая, легкая и доступная форма

перенесения права. Такая форма уже имелась в праве народов. Она называлась—

традиция и заключалась в передаче фактического владения вещью от

отчужадателя к приобретателю, т.е. выполнении предварительного соглашения,

каким является договор купли-продажи мены, дарения и т.п. Для перенесения

права собственности посредством традиции имело значение основание, по

которому передача совершалась. Этим основанием и была взаимная воля сторон,

выраженная в договоре, которая должна была предшествовать передаче вещи.

Традиция же была лишь ее выполнением, заключительным актом. Первоначально

традиция в Риме применялась только для неманципных вещей, приобретатели

которых не имели римского гражданства. Однако уже во времена Юстиниана

традиция ввиду ее простоты и доступности полностью вытеснила как

манципацию, так и уступку права, став господствующей формой приобретения

права собственности.

Вербальні договори

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного

проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували

з моменту проголошення їх — уегЬіх. Звідси і їхня назва — вербальні. Це

найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника

патрону при звільненні і встановленні приданого. Сутність вербальних

договорів в найбільшій мірі відображає стипуляція. Це договір, що

встановлювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і

відповідної відповіді майбутнього боржника Укладання договору проходило в

присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення

стипу-ляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не

допускала ніякого представництва. Стипуляція — це суто формальний договір

навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише

кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі

виконати вимогу кредитора. Найчастіше Стипуляція застосовувалась для

оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука —

договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність

третьої особи (поручника) за виконання зобов 'язання боржником.

Літеральні (письмові)

договори Письмовими

контрактами називали договори, які укладалися письмово.

Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі. оскільки

письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою

формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми,

без матеріальної основи договору Одна з форм літерального контракту, яку

претори широко практикували в класичний період, був синграф — фіксований

факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому

документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і

свідками, що були присутні при цьому. В період абсолютної монархії синграфи

поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий

документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже. виникає

інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що

складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним.

Поняття володіння.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння»

мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від

права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні

мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння Навіть зараз

ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а

власника — від володільця Разом з тим такі різні правові категорії

змішувати не можна Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар

речі, незалежно від наявності права на неї; власниік — фактичний володар

речі й має право власності на неї. Припускають, що володіння як

фактичне обпадання річчю походить від освоєння земель родами. Володіння,

основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне

обпадання річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на

будь-якому іншому, проте воно не буде володінням, оскільки основане на

праві. Володіння як фактичне обладання річчю — просто факт. У ранній період

римські юристи перший елемент володіння — фактичне володіння розуміли

досить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо.

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обпад