Ресурси - це

´ предмети споживання;

´ кошти;

´ засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, - преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва;

´ знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно - каральні органи, зброя.

За характером вони поділяються на

´ утилітарні - матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини.

´ примусові - заходи адміністративного і кримінального впливу.

´ нормативні - соціальні норми, насамперед правові й політичні норми

№18

1. Володимир Винниченко (1880-1951) був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату (уряду Української Народної Республіки).

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм - це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація - організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів - приведе до соціалізму.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією.

Найповніше відродженню української нації сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади. Тому Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці "Заповіт борцям за визволення" (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення.

Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності,, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

2. Існує багато різних визначень соціальної влади, наприклад:

Загальним визначенням є те, що влада – це вольові відносини між людьми, які характеризуються поняттями залежності, примусу, контролю. Влада передбачає примус до якихось дій, підпорядкування і впорядкування волі людей, а також встановлення права на такий примус, легітимність, тобто визнання або підтвердження законності чиїхось прав, повноважень, загальних, не приватних рішень, згоду громадян з правом одних справляти визначальний вплив на інших.

Політична влада -це реальна здатність суспільного класу, групи, політ. інституту, як суб’єкта політ. процесу проводити свою волю в суп. житті, покладаючись на систему політ. Ідей і відносин існуючого законодавства, а також політичних установ, організацій і інститутів, як засобів їх політичної реалізації

Політична влада відрізняється від інших видів соціальної влади своїми функціями, а саме:

• політичне цілеспрямування;

• владно-політична інтеграція суспільства;

• регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

• забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси.

Таким чином, публічна, тобто політична влада – це право і можливість розпоряджатися людьми і матеріальними цінностями заради задоволення суспільних інтересів і потреб. Отже, влада може розглядатися з трьох сторін: її прав, її можливостей та її мети.

№19

1. Лібералізм проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку.

Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767-1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Він розрізняв політичну та особисту свободу. Для них свобода - це особиста, громадянська свобода, яка полягає в незалежності індивідів від державної влади.

Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи.

Такими гарантіями він вважав

1. громадську думку, зосереджену в парламенті,

2. поділ і рівновагу гілок влади.

Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку. Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. В державі має існувати "нейтральна влада" в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними і узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади забезпечує у суспільстві свободу.

Співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805-1859) - історик, соціолог і політичний діяч - "Про демократію в Америці" (1835).

В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Досягнення рівності (рівність суспільного становища індивідів) не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню балансу рівності і свободи, створюючи для цього відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади.

Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні

3. представницька форма правління

4. поділ влади

5. місцеве самоврядування

6. забезпечення свободи друку,

7. забезпечення свободи совісті

8. забезпечення незалежності суддів

9. створення суду присяжних.

Чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди.

Найповнішою мірою це переконання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748-1832), яке дістало назву "утилітаризм" (від лат. utilitas - користь, вигода) - "Фрагменти про владу" (1776) і "Принципи законодавства" (1789)

І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання.

В центрі уваги І. Бентама перебували інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою - найбільше щастя найбільшої кількості людей.

І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної.

Законодавча влада повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються.

2. Исторически сформировались несколько типов легитимности:

ЛЕГАЛЬНЫЙ тип легитимности - узаконенность власти конкретными правовыми

нормами, конституцией, подкрепленная деятельностью соответствующих

институтов, включая принудительные санкции;

Основа – общее понимание норм, установленных законом;

ИДЕОЛОГИЧЕСКИЙ тип легитимности – признание власти в силу внутренней

убежденности или веры в правильность тех идеологических ценностей,

которые провозглашены властью;

Основа – идеологические ценности;

ТРАДИЦИОННАЯ легитимность – признание власти легитимной, поскольку она

действует в соответствии с традициями и традиционными ценностями масс;

Основа – традиции, традиционное сознание;

СТРУКТУРНАЯ легитимность – правомочность власти вытекает из убеждения в

законности и ценности установленных структур и норм, регулирующих

политические отношения;

Основа – специфические политические структуры;

ПЕРСОНАЛЬНАЯ (ХАРИЗМАТИЧЕСКАЯ) легитимность – признание власти основано

на вере масс в особые способности политического лидера, вождя;

Основа – личный авторитет правителя;

ПОЛИТИЧЕСКАЯ ЦЕЛЕСООБРАЗНОСТЬ – соглашение или навязывание обществу

власти, где мотивацией является политическая целесообразность. Характерна

для переходных периодов, связанных с формированием новой политической

системы.

Описанные типы легитимности власти, как правило, в реальности существуют

совместно, взаимно дополняя друг друга.

№20

1. Біля витоків політичної думки Нового часу стоїть італійський мислитель Відродження Н.Макіавеллі (XV-ХVІ ст.) відомий своїми працями "Правитель" (1513), "Роздуми на першу декаду Тита Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532).Він уперше виділив політику як автономну, самостійну галузь людської діяльності та дослідження, зробив вирішальний крок до вивільнення політики від релігії. Наразі це означало і остаточне відокремлення політики від етики (відтоді нерозбірлива у засобах політика навіть отримала назву “макіавеллізм”).

У відомій праці “Государ” він дає поради правителю як захопити та утримувати владу, використовуючи при цьому реальні засоби, а не відсторонені моральні принципи. Правитель має, звичайно, намагатись бути порядною людиною, але “він завжди має бути готовим до того, щоб по можливості не віддалятись від добра, але при необхідності не чуратись і зла”.

Держава, на думку Макіавеллі, – це вищий вияв людського духу, а служіння державі – це зміст, мета і щастя життя людини.

Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику, тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. Політичні події мають об'єктивний характер. Недоречно вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальним явищем. Політика на його думку:

§ пояснює минуле

§ керує теперішнім

§ може прогнозувати майбутнє.

Введення самого терміна стато, тобто "держава", в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання.

Н. Макіавеллі розрізняє:

§ монархію

§ аристократію

§ народне правління