Ця суперечність позначилася на соціально-політичних поглядах Ґеорґа Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога у світі. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси домінують над приватними інтересами особи, тому останні можна принести в жертву інтересам держави. Багатство й бідність — це природний стан реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. А це означає, що суперечності, конфлікти й війни між державами є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищують дух нації.
Позитивізм О.Конта і Г.Спенсера. Другий позитивізм Р.Авенаріуса та Е.Маха
Позитивізм – це напрям, предметом якого є насамперед філософія науки. У своєму розвитку позитивізм пройшов ряд етапів. Перший етап – це початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, Дж. С. Міль. Головна настанова – спирання на факти. Позитивне знання (звідси й назва — «позитивізм») — це знання досвідне, підтверджене фактами. Воно протиставлялося химеричному (під яким часто розуміли метафізику). Уявлення про науку представників першого позитивізму передбачали, що знання досягається окремими конкретними науками, а філософія розглядалась як узагальнення досягнень усіх наук. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об’єктом, що якісно відрізняється від об’єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук.
Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
До другого позитивізму { емпіріокритицизму) належали Е. Мах, Р. Авенаріус, Ж. Пуанкаре. На цьому етапі головне завдання філософії вбачалося не в синтезі знання, а в розробці теорії пізнання. При цьому підкреслювалася відносність наукового знання, наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.