Полісся

Родовід поліської хати більшість дослідників починають з часів Київської Русі, коли цей регіон входив до складу середньовічної східнослов'янської держави. Про досвід майже тисячолітнього будівництва на Поліссі свідчать матеріали розкопок у Бресті (відкрито ціле поселення з щільною забудовою) Пінську, Слуцьку, Столині, Давид-Городку, що знаходяться поруч, у Білорусії.

Полісся у минулому – це край лісів, боліт і піщаних острівців. Тут часто біля річок, озерець ставив свою оселю поліщук, користуючись усіма дарами природи. Це були кліті, стебки, однокамерні хати (житлове приміщення). Споруджували їх з кругляків, півкругляків, покривали колотими дошками-драницями. Житла були майже однакових розмірів: квадратні з стіною завдовжки 3 – 4 м. Кліті – найпростіші зруби – були вихідними елементами багатьох споруд: від дерев'яного житла до храму. Стебки були приблизно таких розмірів, як і кліті, але мали вже всередині мазані глиною стіни і стелю, їх опалювали за допомогою жару, який вносився у спеціальній посудині. Іноді в них робили печі. У деяких місцевостях вони видозмінились у хатні прибудови (пукліт, тепла комора, прибік).

Однокамерні хати без сіней побутували серед біднішого селянства майже до кінця XIX ст. За розмірами вони такі ж як кліті й стебки. Отже, їх слід вважати найдавнішими на Поліссі.

У XVI ст. тут відбуваються інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали бурхливий розвиток ремесел, товарного землеробства, розширення торгівлі, збільшення чисельності населення (особливо міського). Безумовно, усе це позитивно позначилося і на характері будівництва у сільській місцевості, де проріджувалися ліси, освоювалися нові земельні площі. Такий відносний економічний "бум" призвів до збільшення у господарстві споруд виробничого характеру, зміни покрівельного матеріалу тощо.

Широкого використання у цей період набуває тесане й різане дерево. Стіни кріпляться не лише способом "простий замок", а й "в лапу", "зарізки", "канюки". Рублені (сумикові) дахи замінили кроквяними. До того ж, у XIX ст. надають перевагу не двосхилим, вкритим драницями, а чотирисхилим під соломою.

Найчастіше хати будували з сосни, але використовували і осику, вільху, зрідка тополю, які розрізували по довжині на пленниці. У їх конструкції основою залишається зруб (кліть). До неї за допомогою шулів (стовпів) долучалися комора, сіни, колешня, пукліт. Зовні житлову частину хати всюди, крім прип'ятських районів, обмазували глиною й білили.

Важливе місце у поліському житлі посідає пукліт (пізніша видозміна стебки). Їх влаштовували у сінях за причілковою стіною (від покуті), за піччю (при чільній стіні), називали ще "тепла комора", "прибока" й тримали взимку овочі, картоплю, а влітку – молоко, деякі продукти.

В умовах життя на безлюдді, серед боліт і лісів, виник на Поліссі тип замкнутого двору (хороми, оседки, окружні двори, підварки), аналогічний відомій гуцульській ґражді. У ньому під одним дахом по периметру розташовувалися житло й господарські будівлі. Такий двір захищав худобу і господарство від снігових заметів, звірів. Це відбивалося і у назві. До складу слова, наприклад, "підварок" входило старослов'янське "варок".

Отже, поліські будівлі цього часу великі за розмірами, як правило, багатокамерні. Побутували і "довгі хати" (до 20 м), де під одним дахом із житлом були господарські будівлі. Покривали їх соломою, а у причілках при гребенях залишали отвір у формі трикутника або спеціальне віконце для виходу диму, а пізніше, коли почали ставити "комини", лише для освітлення горища.

На жаль, українська будівельна культура назавжди втратила уже буквально останнього часу окремі унікальні зразки житла, які до наших днів зберігалися у селах, що безпосередньо розташовані у зоні чорнобильської катастрофи.

Великий інтерес представляє інтер'єр народного житла. На жаль, відтворити його в первісному вигляді сьогодні можемо тільки за літературними описами, фотографіями, свідченнями старожилів. З цих матеріалів можна зробити висновок, що він відзначався скромністю як у своєму плануванні, так і оздобленні. Фактично про останнє у повному розумінні цього слова на той час не могло бути й мови, бо в оселі розміщували тільки найнеобхідніші речі.

"Є піч, на виступі якої горять смолисті скіпки. В глибині – кросна, колиска, стіл, оточений лавками. Біля дверей цебер, коцюба. На полицях горщики і стара кварта. В куті під іконою "Діви Марії" – хлібна діжа, над дверима і вікнами – хрестики і символічні знаки...

Підлоги нема – бита земля. Вікна маленькі, частково складені з круглих шибок". Таким побачив інтер'єр поліської хати відомий польський письменник Ю.Крашевський і у середині XIX ст.

І хатні меблі, і посуд, і одяг. і саме житло тут не мають такого барвистого вигляду, як скажімо, на Буковині чи Гуцульщині.

Інтер'єр поліського житла, як і всюди на Україні, протягом тривалого часу не зазнавав змін, а речі в ньому вказують на традиційне раціональне використання помешкання. Кожен куток і суміжні зони у хаті мали певні функції і заповнювались тими предметами які виражали і закріплювали їхній статус. Усе це склалося внаслідок багатовікового життя в однокамерній хаті.

До неї завжди входили через високий поріг. Побутував навіть вислів: "Чоловік вліз до хати". Існує припущення, що таким поріг залишився від тих часів, коли взимку біля печі утримувалися телята, ягнята; інші пояснюють це тим, що на Поліссі часто бували повені, води яких затримував високий поріг. Праворуч або ліворуч – піч. При запічній стіні поруч з нею – високий піл. Навпроти входу – покуть, де стоїть стіл. На стінах над ним на поличці ставили ікони, які прикрашали вишитими рушниками. За ними тримали освячену вербу, гілки калини, засушені квіти. Вздовж чільної та причілкової стін – лави. Перед столом ставили ослін ("стілець"). Це, по суті, лава на дерев'яних ніжках.

У сінях (між вхідними дверима і чільною стіною) підвішували мисник ("полиці") для посуду, найчастіше – це звичайна дошка, яку клали на забиті у стіну кілки, з прибитою до її ребра вузькою рейкою. Пізніше поширився мисник з полицями, закріпленими між вертикальними дошками.

У курних хатах збереглися ще довгі гряди. Два бруси або кругляки врубувалися на запічній і фасадній стінах, за 60 – 70 см від стелі. Пізніше їх використовували як опори для поперечних жердок, на яких сушили льон, коноплі.

Освітлювалося поліське житло скіпками.

Для закріплення скіпки було кілька пристосувань – "світач", "посвіт". Це була витяжна труба у вигляді конуса з широким краєм донизу, а вужчим з отвором до стелі. Виготовляли такий світильник з кори або лози й обмазували глиною, але зручнішими вважалися полотняні, бо вони згорталися. У нижній край їх для надання форми конуса вставляли обруч, а також підвішували залізну решітку, на якій горіли скіпки.

Підвісні посвіти не лише освітлювали, а й частково зігрівали, наповнювали помешкання приємним запахом смоли, дезінфікували повітря. Дослідники Полісся вказують, що на початку 20-х років нинішнього століття майже у кожній хаті була лампа, але висів при стелі й посвіт.

Отже, традиційна поліська хата бере початок з найдавнішого житла часів Київської Русі. Вона зберегла чимало архаїчних рис, зокрема такий важливий елемент слов'янського будівництва як кліть, замкнуту забудову дворів, давні способи перекриття "у сумики" (з рубленими фронтонами), оригінальні способи освітлення тощо.

Можна говорити, що Полісся, його будівлі – це резерват слов'янських старожитностей, яких у такій кількості, мабуть, ніде уже не знайти.