Додаток

Анафора ( від грец. – винесення нагору, вверх) – єдинопочаток, фігура поетичної мови, коли на початку речень або рядків повторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції, а також речення на початку строф. Напр.:

Антитеза (від грец. – протиставлення) – стилістична фігура, у якій протиставляються життєві явища, думки, образи з метою розкриття їх сутності.

У щастя людського два різні є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне (М.Рильський).

Принцип антитези широко використовується в художній літературі. Так, Т.Шевченко протиставляє “райській” сільській природі тяжке життя людей у поезії “ Якби ви знали паничі ”.

Метафора (від грец. – перенесення) – один з основних тропів, уподібнення одних предметів і явищ іншим за певними схожими ознаками. Напр.: “ За думою дума роєм вилітає ” (Т.Шевченко). Тут плин думок уподібнюється летові рою бджіл. Різновидами метафори є уособлення і символ.

В уособленні неживому предмету надаються властивості живої істоти (інколи вживається термін персоніфікація).

Символ – традиційне, усталене, постійне уособлення: червона калина – дівчина, дуб зелений – хлопець, чайка – удова та ін. Метафори бувають прості й розгорнуті або багатокомпонентні.

Епітет (від грец. – додаток) – художнє означення певних особливостей зображуваного предмета. У ролі епітета виступають прикметники (зелений став), прислівники (сплять щасливо), іменники (Україна-мати), дієприслівники (співають ідучи). Розрізняють зорові епітети (сизий вечір), слухові (дзвінкий голос), нюхові (духмяна трава), метафоричні (залізний характер), постійні (в народній поезії: сира земля, темний ліс, сірий вовк тощо).

Епітет як художнє означення слід відрізняти від логічного означення, яке відбиває основний, загальнозначущий зміст предмета, тоді як художнє означення – лише певну індивідуальну властивість його з погляду автора: біла крейда – срібна крейда, цегляна хата – весела хата.

Символ (від грец. – умовний знак) – у філософському розумінні – предметний чи мовний знак, широке узагальнення сутності речей і явищ як результат пізнавальної діяльності людини. Символ є таким же давнім, як і людська свідомість, оскільки символізація, в основі якої лежить уподібнення, правила за основний засіб пізнання світу. Міфологічні образи богів і героїв були символами людей та їхніх стосунків. Давньогрецький філософ Платон вважав, що в космосі вічно живуть ідеї – символи речей матеріального світу. Символізація випливає із самої природи літератури як форми художнього пізнання істини. Будь-який образ є символом більшої чи меншої міри узагальнення, і, навпаки, всякий символ в літературі є образом. Конкретний образ і глибинний сенс його виступають в структурі символу як два полюси. Переходячи в символ, образ втрачає конкретність, але залишається його глибинний зміст. Такими є “ вічні образи ” Прометея, Дон Кіхота, Гамлета, Фауста. Ознаки символу – загальнозначущість смислу, невизначеність, багатозначність. Проблема символу – одна із надзвичайно важливих у філософії та естетиці.

У літературознавстві символ розглядається як один із тропів – уподібнення, яке набуло постійного значення: червона калина – дівчина, сокіл – парубок, чайка – вдова. Але образи-символи можуть нести в собі і більш конкретне узагальнення: Каменярі, Вічний революціонер, Наймити у І.Франка, марево у М.Коцюбинського, рушник у А.Малишка.

Тавтологія (від грец. – слово) – посторення тотожніх за значенням слів з метою посилення емоційності і ритмічності мови. Часто зустрічається в народній поезії. Напр.: