Зародження та розвиток релігієзнавчих ідей

Перші міркування про природу та сутність релігії віднаходимо ще в працях давньогрецьких філософів. Саме вони сформували нову для греків релігійну орієнтацію – монотеїзм (єдинобожжя, віру в єдиного бога). З цих позицій вони піддали критиці традиційні для греків релігійні уявлення.

Засновник елейської школи Ксенофан з Колофона (бл. 570 – 478 рр. до Р. X.) звернув увагу на антропоморфізм, властивий міфологічним релігійним віруванням. На думку стародавніх філософів, люди схильні творити собі богів за власними образом і подобою, тоді як справжній всеєдиний Бог ні тілом, ні розумом не схожий на смертних. Демокрит (бл. 460 – 360 рр. до Р. X.) вважав численних грецьких богів або персоніфікаціями природних явищ, або похідними від тих образів, які людина бачить у своїх мареннях. Демокрит першим вказав на психологічні корені релігії – страх і здивування людини.

Наприкінці V ст. до Р. X. представники школи софістів намагалися пояснити виникнення релігії природними причинами. У такий спосіб, на їхню думку, певна людська спільнота “освячує” ті риси та способи поведінки людей, які вважає найбільш корисними для себе.

Платон (427 – 347 рр. до Р. X.) стверджував, що порядок, який панує у світі, свідчить про наявність вищого божественного розуму. Арістотель (384 – 322 рр. до Р. X.) сформулював теорію, згідно з якою уявлення про бога походить від спостереження за красою зоряного неба та визнання космічного порядку.

На противагу грецьким філософам, римські мислителі мало цікавилися сутністю релігії. У їхніх творах релігієзнавчу тематику розвивають численні описи тогочасних релігійних уявлень. Наприклад, Цицерон у трактаті “Про богів” змальовував сучасні йому вірування та ритуали мешканців метрополії. Тацит описував релігійні звичаї германців, а Плутарх залишив цікаві відомості про єгипетську міфологію та зороастризм. Загальний релігійний настрій того часу висловив Варрон: “Справи людські, – писав він, – важливіші за справи божі, а існування релігійних (священних) інститутів має бути соціально та політично виправданим”.

Середньовіччя – це період активного поширення християнства в Європі, що супроводжувався витісненням і нищенням традиційних язичницьких вірувань та культів. Ставлення християн до представників інших релігійних вірувань визначалося концепцією, згідно з якою політеїзм був наслідком гріхопадіння людини. Особливе місце серед письменників цієї доби посідає скандинавський історик Сноррі Стурлусон (1179 – 1241 рр.), який занотував і навіть частково систематизував ісландські героїчні пісні-саги. Його книга “Молодша Едда” донині залишається унікальним джерелом знань про міфологічні уявлення північних європейців дохристиянської доби.

Прикметним для епохи Відродження було піднесення європейської культури, що відбувалося на основі засвоєння античних культурних цінностей. Пов’язану з цим ідеологічну колізію – елліністичне язичництво – потрібно було якось виправдати в очах християнства. Італійський гуманіст Дж. Боккаччо вирішував цю проблему через алегоризацію античної міфології, а Е. Роттердамський виголосив, що людину наділено здатністю безпосередньо осягнути божественну істину.

Великі географічні відкриття сприяли ознайомленню європейців з незнаними доти формами релігійного життя різних народів. Величезна кількість нових знань про нехристиянські культи вимагала їх теоретичного осмислення. З огляду на це, мислителі ХVІ – ХVШ століть створили різноманітні еволюційні схеми розвитку релігій, де вищий щабель посідало християнство як релігія найбільш досконала чи така, що найбільше відповідала природі людини.

Найвідоміші схеми розвитку релігії запропонували Д. Юм (1711 – 1776 рр.), Д. Віко (1668 – 1744 рр.), Ф. Вольтер (1694 – 1778 рр.). Кульмінацією просвітницького раціоналізму була творчість німецького мислителя Імануїла Канта (1724 – 1804 рр.). Згідно з його вченням, усі релігії – це ступені усвідомлення людством морального ідеалу, що набув найповнішого прояву в житті та діяльності Ісуса Христа. Теоретичне відображення цього морального ідеалу – сформульований І. Кантом категоричний імператив. Зауважимо, що на відміну від інших мислителів, які намагалися вивести етичні норми з релігійних настанов, І. Кант джерело власне релігійної ідеї вбачав у формальному етичному принципі.