Українська греко-католицька (уніатська) церква

Ідея об’єднання християн не полишала представників католицизму і православ’я з часу церковного розколу в 1054 р. Основними перешкодами були взаємна підозрілість і недовіра. Представники православ’я побоювалися підпорядкованості Римові, тому що об’єднання католицької та православної церков шляхом унії (рівноправного церковного союзу) реалізовувалося там, де Риму не вдавалось утвердитися через пряме окатоличення населення.

Існують відомості, що після Великого церковного розколу 1054 р. один із головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виїхав із Константинополя до Києва, щоби схилити князя Володимира до католицизму, але ця спроба успіху не мала.

У першій половині XIII ст. теренами Київської Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Римського Папу Інокентія IV внести до порядку денного Ліонського собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р., питання про захист від загарбників і переконати князів Київської Русі в необхідності об’єднання їх з Римською церквою. Як відомо, в лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами, за умови підпорядкування місцевих єпархій Римові, але вони успіхом не увінчалися.

Керуючись політичними мотивами, візантійський імператор і римські церковні ієрархи уклали Ліонську (1274 р.) і Флорентійську (1439 р.)унії, але на єпархії православної церкви Київської Русі вони так і не були поширені.

Політичний і економічний занепад Київської Русі після її поневолення монголо-татарами супроводжувався ще одним неприємним для неї чинником – зростанням могутності сусідніх держав Литви та Польщі, що виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель.

У 1385 р. Литва та Польща уклали Кревську унію – політичний союз двох держав, скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвигою. Польська шляхта, що переселялася на схід, витісняла українців від управління державою. Розпочався процес окатоличення й ополячення українського народу. Позиції православ’я ослабли, оскільки після навали монголо-татар резиденцію Київського митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом – до Москви.

На українських землях розпочався наступ на православних “схизматів”, тобто розкольників (від грецьк. sehisma – розкол). Православна церква зазнала нищівних ударів, а її становище ускладнилося тим, що в Польщі відпала необхідність зважати на думку Константинопольського патріарха. У 1568р. до земель, які були підпорядковані Польщі, з Риму направили велику армію єзуїтів (членів католицького чернечого ордену) для зміцнення католицької віри. Вони почали наполегливо готувати унію православної та католицької церков, яка повинна була стати засобом поступового навернення православного населення українських земель до віри та канонів Римської католицької церкви.

Ідею зближення з Римом підтримували й деякі представники вищого православного духовенства. Вони сподівалися, що унія урівняє їх в політичних і соціальних правах з католицьким духовенством. Після проведення таємних переговорів деяких з них з представниками польського королівського двору та папським нунцієм (послом) було досягнуто згоди на унію.

Умови прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині та Бресті протягом 1594 – 1595 рр. Там були підготовлені й основні статті унії, що встановлювали згоду та умови її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада віруючих сприйняла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї авторитетний у Галичині князь К. Острозький. Назвавши єпископів “вовками в овечій шкурі”, він закликав віруючих до протесту та погрожував полякам збройним повстанням. Його підтримали львівський єпископ Г. Балабан і єпископ Перемишльський М. Копистенський, котрі вимагали передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства та братств.

Православні єпископи скористалися дозволом короля та запрошенням митрополита на собор, вимагали, щоб він став сумісним собором католицької і православної церков. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спілкування зі супротивниками унії. Через це відбулося одночасно два собори. На соборі православної церкви, що виступив проти унії, разом зі Львівським єпископом Г. Балабаном, Перемишльським єпископом М. Копистенським та ін. брав участь і князь К. Острозький.

Уніатський собор у складі православного митрополита, п’яти єпископів і трьох архімандритів, під керівництвом трьох папських легатів (послів) і трьох королівських послів виконав волю папи. Його учасники прийняли 33 умови Берестейської унії. Постанови двох соборів – уніатського та православного, – що відбувалися одночасно в Бресті 6 – 10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але постанову православного собору король проігнорував. Так православ’я на землях Речі Посполитої, фактично, опинилося поза законом. Усі права, що належали раніше православній церкві, передавалися уніатській за умовами Берестейської унії.

Перші 11 умов Берестейської унії були присвячені вирішенню суто церковних проблем.

Найбільш компромісним було прийняття католицького догмату “філіокве” про сходження святого Духа “і від Сина”. Уніати виробили компромісний варіант: святий дух походить не від двох начал і не сходить подвійним способом (від Бога-Отця та Бога-Сина), а з одного начала – від Бога-Отця через Бога-Сина.

Повністю приймався католицький догмат про чистилище. Свята повинні були відзначатися незмінне за старим (Юліанським) календарем та зберігалися грецькі (православні) обряди. Католицький целібат не приймався, тож священики мали право одружуватися за давнім православним звичаєм. Митрополичі, єпископські й інші духовні звання надавалися особам тільки української нації. Зберігалася виборність церковної ієрархії з-поміж “людей духовного стану”. Висвячення єпископів мав робити митрополит Київський, який після затвердження собором єпископів складав присягу про свою відданість польському королю і Папі.

12 умов мали церковно-світський характер. Вони обумовлювали входження уніатських митрополита та єпископів як членів Сенату Речі Посполитої, їм гарантувалися така гідність і сан, як і єпископам римської церкви, встановлювалися обов’язкова сенаторська присяга королю та присяга Папі, щоб єпископи не могли відступити від унії.

Одна з вимог мала не допускати впливу Константинопольської патріархії. Унеможливлювався перехід з грецького обряду (тобто православного) на римський. Гарантувалося збереження за уніатською вищою ієрархією всіх церковних земель з будівлями. Архімандрити, ігумени, диякони уніатського обряду мали користуватися тими ж правами та привілеями, що й особи римського обряду. Допускалися одруження мішаних обрядів (уніатського та римського).

10 умов стосувалися духовної сфери життя. Дозволялося здійснювати святі таїнства біля хворих при свічках у повному “вбранні”, що раніше заборонялося польською владою.

Гарантувалося збереження церковних братств, існування та створення нових церковних і монастирських шкіл та семінарій з викладанням старослов’янською й грецькою мовами.

Друкарні підпорядковувалися митрополитові та єпископам, щоби не поширювались єресі.

Світські особи не повинні були втручатися в управління церковними справами та зобов’язувалися визнавати ухвали єпископських судів, беззастережно приймати їх рішення до виконання і не захищати священиків, які порушували церковний порядок.

Одна з умов мала на меті не допускати відвідин духовенством Константинопольського патріарха для висвячень православного духовенства.

Такі рішення Берестейської унії спричинили розкол в українському суспільстві. При підтримці козацтва православне духовенство та міщанство відкрито ігнорували уніатську ієрархію. Київська лавра перетворилася на центр церковної православної діяльності. У 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступив і козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з усім військом запорозьким.

Із 1596 р. до 1620 р. уніатська Київська митрополія була єдиною, а православної митрополії не існувало. У таких умовах виникла загроза цілковитої втрати православними своєї ієрархії та церкви. У 1620 р. з ініціативи гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив нову православну ієрархію (єпископів і митрополита), що сприяло збереженню православ’я та викликало невдоволення уніатів.

Національно-визвольна боротьба українського народу під проводом Б. Хмельницького (1646 – 1654 рр.) велася не тільки проти польської шляхти, а одночасно й проти уніатів. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Б. Хмельницького містили також звернення й до тих, кому “мила віра благочестива, поляками в унію обернена”. Він закликав боротися проти унії, згуртовуватися “на добрих конях, зі справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязнено, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів”.

Визвольна війна 1648-1654рр. спричинила фактичний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася лише на землях, які залишилися під польською владою. Отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов’язалася не обмежувати православної віри. З часом католицизм намагався глибше проникнути в сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720 р.) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужбових книг, виправлених у католицькому дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси польських католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Галичина опинилася під Австрією, що зумовило інший державний лад і дещо інше ставлення до католицизму й унії. Було ліквідовано значну частину польських костелів і монастирів, а їхні землі конфісковано. З 1774 р. уніатська церква стала називатися Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ). Наприкінці XVIII ст. Греко-католицька церква складалася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Полоцької та Луцької.

Друга польська окупація Галичини в 1919 – 1939 рр. посилила політичний і економічний тиск на православне населення. Спершу православні були відлучені від Московського патріархату й одночасно почалося руйнування православних храмів. За ці роки було закрито 400 храмів, а 140 знищено.

З акцією нищення поляками православної церкви одночасно йшла й акція з ослаблення та нищення церкви греко-католицької. Проте, незважаючи на утиски, розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з ополяченням і окатоличенням народу. До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко-католицьких і 250 православних парафій.

Після повернення на Галичину Радянської влади УГКЦ була звинувачена у співробітництві з німцями, почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, зокрема й новообраного митрополита Й. Сліпого, а студентів богословських факультетів рекрутували до армії.

У березні 1946 р. у Львові було скликано собор УГКЦ. Він скасував постанови Берестейського собору 1596 р., ліквідував унію та спробував повернути віруючих до православної віри.

На соборі були присутні 214 священиків, деканів і представників кліру та 19 мирян, які майже одноголосне проголосували за всі його постанови. Усі колишні греко-католицькі парафії внаслідок рішень собору автоматично були оголошені православними. Проте значна частина віруючих, колишніх греко-католиків, не прийняла нав’язуваного їм православ’я. Вони змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально.

Від 1987 р. почав ширитися рух за відновлення УГКЦ, який згодом набув організованого динамічного характеру. Комітет захисту Української католицької церкви в цьому ж році звернувся до державних органів влади з проханням визнання УГКЦ.

30 листопада 1989р. Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. Отже, УГКЦ після більш, ніж 40-річної перерви офіційно відновила свої структури в західних областях України. У 2004 р. УГКЦ мала понад 3200 релігійних громад (парафій), понад 2 тис. священиків, близько 75 монастирів та 7 єпархій.

Отже, УГКЦ у своїй більш, аніж 400-річній історії мала періоди розвитку та занепаду, динаміки і криз. Для іноземних правлячих структур, під владою яких перебувала Україна, вона була небажаною та постійно зазнавала утисків. Виразно національний характер УГКЦ, її інтеграція в українське суспільство спричиняли негативну реакцію в усіх поневолювачів українського народу. Греко-католицизм для багатьох поколінь українців після Берестейської унії є традиційною українською церквою, як і православ’я.

Сама історія визначила Україні бути багатонаціональною та багатоконфесійною державою.

Нині, на переломному етапі розбудови незалежної Української держави, коли особливо важливою стала проблема національної злагоди та політичної консолідації суспільства, серед віруючих різних конфесій, а також духовенства, все більшої популярності набуває ідея українського екуменізму.

Український екуменізм передбачає єднання зусиль усіх конфесій в Україні для досягнення певних суспільних і релігійних цілей. Основою такого єднання можуть бути спільні гуманітарні акції, підтримка різними заходами, притаманними релігійним організаціям, процесів українського державотворення тощо. Прихильники українського екуменізму є серед православних, греко-католиків, римо-католиків і представників інших конфесій. Ідею українського екуменізму, тобто єднання між західною та східною християнськими традиціями, свого часу обстоювали як православні, так і греко-католицькі ієрархи.

Отже, ідея українського екуменізму є животворною ідеєю, котра потрібна та здатна спрацювати на користь національного й духовного відродження України. Вона набуває підтримки й у церковних колах, й серед широкої української громадськості.