Література

Бекешкіна І. Е. Опитування exit poll та їхня роль у виборчих кам­паніях // політичний маркетинг та електоральні технології. Наукове видання. — Запоріжжя, 2002.

256 Прикладні політичні технології

Вибори — 2002 в оцінках громадян та експертів. — К., 2002.

Душин И., Сысун А., Ложкин Б. Выборы: технологии избиратель­ных кампаний. — Харьков, 1998.

Загальнонаціональні опитування exit poll: Парламентські вибори — 1998. Президентські вибори — 1999. Парламентські вибори — 2002. — К., 2002.

Королько В. Г. Загальні принципи організації та проведення пе­редвиборчих кампаній // Політичний маркетинг та електоральні тех­нології: Наукове видання. — Запоріжжя, 2002.

Кочубей Л. Виборчі технології: політологічний аналіз (на при­кладі виборів до парламенту сучасної України): Монографія. — К., 2006.

Кошелюк М. Выборы: магия игры. Технологии победы // Поли­тический маркетинг. — 2000. — № 11.

Кушерець В. І., Полторак В. А. Вибори до Рад і громадська дум­ка. — К., 1990.

Леонтьева Л. Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний склад­ник політичних процесів. Монографія. — Київ — Львів, 2004.

Петров О. В. Соціологічні виборчі технології. — Дніпропет­ровськ, 1998.

Політична психологія. Навч. посіб. / За ред. С. О. Матвеева. — К., 2003.

Почепцов Г. Побудова іміджу як комунікативне програмування // Нова політика. — 1998. — № 5.

Почепцов Г. Г. Імідж: від фараонів до президентів. — К., 1997.

Халипов В. Ф., Халипова Е. В., Шишкин А. И. Выборы и власть: Словарь-справочник избирателя. — М., 1999.

2.4. Регулювання політичних конфліктів

У демократичному суспільстві завжди відбувається зіткнення різноспрямованих іміджів, що часто поро­джує конфлікти. Оскільки, як свідчить політична прак­тика, уникнути конфліктів неможливо і недоцільно, зав­дання прикладної політології полягає в доборі найефек­тивніших способів і засобів управління ними, подолання їх. Адже, як стверджував Р. Дарендорф, «той, хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання і розв'я­зання, бере під свій контроль ритм історії; той, хто втра­чає таку можливість — отримує цей ритм собі у супро­тивники».

регулювання політичних конфліктів 257

Сутність політичного конфлікту

й основні етапи управління конфліктними ситуаціями

Політика завжди пов'язана з реалізацією різноманіт­них, часто навіть антагоністичних, інтересів соціальних верств, політичних сил, з вибором сценаріїв майбутнього держави, з доступом не лише до влади, а й до національних інтересів. У її просторі неминуче виникають конфлікти, в яких зосереджуються ці різновекторні прагнення і дома­гання.

Політичний конфлікт (лат. conflictus — зіткнення) — зіткнення, боротьба соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх пра­гненні реалізувати власні інтереси і цілі, пов'язані з боротьбою за здобуття, перерозподіл влади, зміну свого політичного статусу, а також з вибором політичних перспектив розвитку суспільства.

Такі конфлікти можливі у масштабах усього політич­ного простору, постаючи загалом як конфлікти легітимно-сті влади (конфлікт між політичними силами), її визнан­ня, підтримки або невизнання, несприйняття влади і вла­дних структур. Інший рівень політичного конфлікту проявляється всередині політичних сил, владних струк­тур. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширен­ня свого впливу в політичному просторі.

За іншою класифікацією, виокремлюють такі види по­літичних конфліктів:

а) державно-правові. Вони проявляються в системі дер­
жавної влади внаслідок суперечностей між її різними еле­
ментами (між інститутами влади, державними органами і
політичними партіями тощо). Це конфлікти інституціалі-
зовані, переважно раціональні, публічні, їх виникнення
певною мірою запрограмоване в політичній системі;

б) статусно-рольові. Цей вид конфліктів породжений
невідповідністю між розумінням прав і свобод різними со-
Щально-політичними суб'єктами й існуючою системою
соціальної ієрархії. Вони розгортаються не тільки по вер­
тикалі (еліта — маса, влада — народ та ін.), а й по горизон­
талі, тобто між різними соціальними і політичними група­
ми, які перебувають на одній або близьких сходинках сус­
пільної ієрархії;

в) конфлікт політичних культур. Він полягає у зіткнен­
ні суб'єктів з різними системами цінностей, вірувань, ідей.

За словами російсько-американського соціолога Піті-Рима Сорокіна (1889—1968), основу політичного конфлік­ту як різновиду зіткнення суспільних інтересів становлять протилежні політичні інтереси або ситуація, коли інтереси

258 Прикладні політичні технології

і потреби населення, його груп не можуть бути задоволені органами державної влади чи державою загалом. Особли­вість політичного конфлікту полягає в тому, що його нас­лідки впливають на всі сфери суспільного життя.

Політичний конфлікт може відігравати позитивну роль тільки за існування можливості його врегулювання, в іншому разі — конфлікт призводить до політичної кризи.

Політична криза (грец. krisis — перелом, поворотний пункт) — тимчасове припинення функціонування окремих елементів або ін­ститутів політичної системи; значне поглиблення й загострення наявних політичних конфліктів, політичної напруженості.

За кризових умов знижується рівень керованості всіма сферами життя суспільства, зростає соціально-політична активність мас, що може спричинити страйки, державні перевороти, революції.

Українські вчені О. Картунов і О. Маруховська пропо­нують використовувати стосовно конфліктів такі терміни, як управління конфліктом (процес цілеспрямованого, обумовленого об'єктивними закономірностями впливу на його динаміку); врегулювання конфлікту (вид управлінсь­кої діяльності, підпорядкований утриманню його в цивілі­зованих межах та спрямуванню його розвитку до ефектив­ного і конструктивного розв'язання); розв'язання конфлік­ту (примирення конфліктуючих сторін, відновлення чи налагодження їх конструктивної співпраці).

Практика політичних процесів демократизації сус­пільств виробила правові та політичні шляхи (способи) врегулювання конфліктів. Вони доповнюють один одного і часто вважаються єдиним політико-правовим способом. Правові шляхи потребують застосування відповідних пра­вових норм національного законодавства та міжнародного права (звернення до конституційного суду, відставка уря­ду, розпуск парламенту та призначення нових парламент­ських виборів, проведення референдуму щодо спірних пи­тань, створення узгоджувальної комісії тощо). Головним легітимним засобом врегулювання політичних конфліктів повинна бути конституція. Якщо населення довіряє зако­нодавчим (парламент) і контролюючим органам (конститу­ційний суд), а конституція була схвалена кваліфікованою більшістю, то окремим групам уже непросто відкоригува-ти напрям політичного розвитку на свою користь чи пере­тягнути в нову систему свої давні привілеї.

Обравши правовий спосіб врегулювання конфлікту, по­літики звільняються від тиску з боку різноманітних груп інтересів, а політичні інститути, захищені конституцій-

Регулювання політичних конфліктів 259

ним порядком, перестають бути залежними від нюансів політичного процесу. Однак шанси на конституційне розв'язання політичних проблем у різних країнах різні, оскільки, будучи захищеними статтями конституції, чи­мало аспектів політичного життя виявляються вразливи­ми для агресивних політичних мас. А в багатьох країнах не є рідкістю порушення конституції. Політичні шляхи врегулювання конфліктів передбачають пошук згоди між його сторонами за допомогою переговорів та узгоджуваль-них процедур.

Розв'язання політичного конфлікту проходить, як пра­вило, три стадії: підготування (аналіз учасниками кон­флікту існуючої конфліктної ситуації); переговори (безпо­середній контакт учасників конфлікту чи їх довірених осіб), успіх яких залежить від ступеня оброблення питань на попередній стадії та вміння посередника сформувати із учасників конфлікту колектив, здатний до вирішення зав­дань, до спільної роботи; висновок Сучасники переговорів розглядають конфліктну ситуацію і визначають об'єктив­ні критерії контролю за реалізацією прийнятих рішень).

Отже, конфлікт становить собою взаємодію взаємоза­лежних сторін, у сприйнятті яких наявні несумісні цілі і намагання втручатися у процес досягнення цих цілей. У міру розвитку конфлікту можуть змінюватися не лише його учасники, а й предмет спору, тобто конфлікт ніколи не буває статичним. Він постійно розвивається, спону­каючи учасників до знаходження взаємоприйнятного рі­шення.

Аналіз причин політичних конфліктів

Урегулювання політичного конфлікту залежить від Управлінських рішень, для чого потрібно здійснити кон-фліктологічну експертизу, виявити і дослідити причини його виникнення, що є сферою компетенції фахівців-кон-фліктологів. їх завдання полягає в аналізі та оцінюванні конфліктної ситуації загалом, поведінки учасників кон­флікту, балансу сил, наслідків конфлікту, шляхів виходу з нього, моделювання різних варіантів розвитку конфлік­ту й характеру постконфліктних ситуацій. Предметом конфліктології можуть бути не лише реальні конфлікти, а и ситуації, які загрожують виникненням конфлікту. Ма­теріалами, на підставі яких готується експертний висно­вок, є документи, безпосередні спостереження конфлікто-

260 Прикладні політичні технології

лога, опитування учасників і свідків конфлікту, результа­ти спеціальних діагностичних досліджень.

Важливим об'єктом конфліктологічної експертизи у сфері політики є інформаційні матеріали (проекти зако­нів, указів, постанов, розпоряджень, плани і програми, підготовлені для ЗМІ заяви та інтерв'ю), які мають або мо­жуть мати значущі наслідки. Робота експерта має бути си­стемною, враховувати причинно-наслідкові, функціо­нальні та інші зв'язки явищ, вдумливо використовувати засоби і методи, щоб не допустити погіршення ситуації, неконтрольованого впливу на неї (принцип мінімізації ін­тервенції). Експерт повинен дотримуватися завдань екс­пертизи, збирати інформацію, корисну для прийняття рі­шень (принцип практичної спрямованості), а зібрана ним інформація має бути достовірною і не розголошуватися без згоди замовника. Експерт не повинен бути особисто за­цікавленим у конкретному результаті експертизи (прин­цип незалежності). Наприклад, замовником конфліктоло­гічної експертизи ситуації в регіоні здебільшого є певна сила в центрі, зацікавлена вплинути на перебіг конфлік­ту. Такою силою можуть бути: центральна влада, що пра­гне уникнути дестабілізації ситуації і посилити свій вплив у регіоні; керівництво політичної партії, що зіткну­лося зі спробами «витіснити» її з вигідних позицій у регіо­ні; політична партія або виборчий блок, що готується до боротьби на виборах; політик, який зважує свої шанси бути обраним в одному з місцевих округів. Замовника ці­кавить передусім те, як певні форми його втручання в си­туацію в регіоні будуть сприйняті населенням, які мо­жуть бути наслідки цього втручання та передумови його ефективності.

Конфліктологічна експертиза передбачає:

1) вивчення документів, що містять економічну, демо­графічну, екологічну, географічну, криміногенну інфор­мацію, дані про політичні і неполітичні організації в регіо­ні, а також чинники, що стосуються пересічних мешкан­ців і можуть дестабілізувати ситуацію в ньому (рівень безробіття, затримки зарплатні, відключення електро­енергії, гарячої води тощо);

2) конфіденційні бесіди з місцевими експертами, які володіють інформацією про учасників конфлікту, їх союз­ників та противників, джерела їх доходів та економічні ін­тереси, розподіл впливу їх прихильників у регіоні, під­тримку ЗМІ, мають версії про причини конфлікту та сце­нарії його продовження;

регулювання політичних конфліктів 261

3) ознайомлення з опублікованими та іншими доступ­ними даними дослідження громадської думки. Для цього корисно зустрітися з місцевими соціологами, що допомо-ясе дізнатися про динаміку певних показників, одержати додаткову інформацію, що не була опублікована або не ввійшла до звітів;

4) проведення соціологічного дослідження. За необхід­ності знати всі варіанти і нюанси громадської думки най­ефективніше поєднати методи фокус-груп і опитування;

5) аналіз публікацій у місцевій пресі за певний період.

На основі зібраних матеріалів експерт визначає гли­бинні причини конфлікту і проблеми-наслідки, найважли­віші фактори, що можуть вплинути на його перебіг. На ос­нові опису структурних компонентів ситуації аналітики розглядають імовірні сценарії розвитку подій, дають реко­мендації щодо впливу на неї, виокремлюючи «стартову про­блему», розв'язання якої є першочерговим, а політтехноло-ги пропонують певні заходи для бажаної зміни ситуації.

Поширені в політичній сфері конфлікти інтересів, серед яких виокремлюють (М. Михальченко) такі типи:

— реальний, що розгортається на основі зіткнення ін­тересів різних соціально-політичних сил, які пропонують різноманітні моделі розвитку суспільства, шляхи їх вті­лення;

— випадковий, який залежить від обставин, не зав­жди належно усвідомлених учасниками (тимчасове зни­ження або невиплата зарплат, сезонне коливання цін, во­люнтаризм чиновників тощо). Такі конфлікти долають легко, пізнавши їх причини, суть і здійснивши відповідні заходи;

— змішаний, що спричинений факторами, побічно пов'язаними з об'єктивними (мовними, релігійними, культурними та ін.);

— неправильно приписаний, за якого декларують не­справжні політичні, економічні, географічні або інші при­чини;

— хибний, який не має об'єктивних підстав, але вини­кає внаслідок хибних уявлень чи непорозумінь. Такі кон­флікти спричиняються суб'єктивним розумінням інтере­сів гілок влади, політичних інститутів, регіонів або шля­хом простих провокацій.

У конфліктологічній ситуації суб'єкти політичного процесу, як правило, обирають одну з таких стратегій по­ведінки:

а) суперництво. Суть його полягає в тому, що одна із сторін конфлікту демонструє максимальну активність, го-

262 Прикладні політичні технології

товність захищати свої інтереси за будь-яку ціну і на шко­ду інтересам іншої сторони, робить ставку на власну пере­могу. За певних умов така поведінка може мати позитивні результати та сприяти врегулюванню політичного кон­флікту. Однак загалом вона орієнтована на виграш однієї сторони і програш іншої, внаслідок чого настає лише тим­часове примирення, оскільки переможена сторона шука­тиме можливість, шанси для реваншу, тому конфлікт мо­же знову загостритися;

б) уникнення протистояння і конфронтації. Намагання
вийти з боротьби без врегулювання спірних питань вважа­
ється малоефективним або зовсім не ефективним, оскільки
це позбавляє суб'єкта можливості активно впливати на пе­
ребіг і процес врегулювання конфлікту, захищати в ньому
свої інтереси. Більше того, дотримання цієї стратегії приз­
водить до програшу всіх учасників, оскільки проігнорова­
ний, неврегульований конфлікт може спалахнути знову,
нерідко в більш гострій і руйнівній формі. Якщо в кон­
флікті сили нерівні, а умови невигідні, ця форма може
виявитися прийнятною й оптимальною;

в) пристосування. До такої стратегії вдається слабша
сторона, вимушено відмовившись від своїх претензій, по­
жертвувавши власними інтересами на користь сильнішої.
Загалом вона вважається неефективною і не сприяє врегу­
люванню конфлікту, оскільки консервує конфліктогенні
чинники — почуття невдоволення, образи в однієї із сто­
рін. Мирні відносини при цьому виявляються тимчасови­
ми, а домовленості — хиткими;

г) співпраця. Вона ґрунтується на спільних пошуках
прийнятних для всіх шляхів і методів врегулювання кон­
флікту, забезпеченні інтересів усіх його сторін, уникненні
однобічних і невиправданих втрат. За такого підходу всі
учасники політичного конфлікту мають право відстоюва­
ти свою позицію, але за недостатньої обґрунтованості
власних політичних претензій їм доводиться відмовляти­
ся від них (повністю чи частково) заради досягнення полі­
тичного консенсусу, прийняття правомірного і взаємови­
гідного політичного рішення, досягнення політичного
консенсусу, який підтримує суспільний порядок, змен­
шує можливість застосування сили при вирішенні будь-
яких розбіжностей. Реалізація цієї стратегії вимагає не
лише бажання, а й уміння захищати свої інтереси та
враховувати інтереси інших, комунікабельності і толе­
рантності. Затрачені на це час, кошти і зусилля цілком

Регулювання політичних конфліктів 263

компенсуються тривалістю, надійністю взаємовигідних угод і співпраці;

ґ) взаємодія. Ця стратегія реалізується на основі взаєм­них поступок, добровільної відмови сторін конфлікту від деяких своїх домагань. Завдяки цьому часто вдається по­ступово і поетапно досягнути власної мети. Здатність суб'єктів політичного процесу до пошуку і досягнення компромісів є свідченням їх політичної зрілості, сили, від­повідальності, а також однією з передумов їх життєздатно­сті. Попри вимушеність компромісу, часто він виявляєть­ся єдиною й останньою можливістю дійти порозуміння і згоди, запобігти ескалації конфлікту, конструктивним кроком на складному шляху його розв'язання.

Аналізуючи конфлікт, слід з'ясувати його джерела, зміст, позиції та інтереси дійових осіб, динаміку розгортан­ня для пошуку прийнятних для сторін умов його конструк­тивного врегулювання. Цю роботу здійснює фахово підгото­влений експерт-аналітик. За твердженням американського дослідника проблем конфліктології Мортона Дойча (нар. 1920), для ефективного вирішення конфлікту потрібно про­аналізувати такі фактори:

1) особливості сторін конфлікту (цінності, мотивації, прагнення і мету, інтелектуальні та соціальні ресурси, ін­струменти діяльності й уміння їх використовувати, уяв­лення про конфлікт, включаючи стратегію і тактику пове­дінки в конфліктній ситуації);

2) історію взаємовідносин учасників конфлікту (ста­влення один до одного, взаємні стереотипи й очікування, в т. ч. уявлення про те, що думає протилежна сторона, сту­пінь полярності їх поглядів за критерієм «добре — пога­но», «заслуговує на довіру — не заслуговує довіри»);

3) природу і характер причин, що спонукали конфлікт. Наприклад, причина конфлікту може бути важливою або Другорядною для сторін, може передбачати компроміс або цілковите підкорення однієї сторони іншою;

4) соціальне середовище, в якому виник конфлікт (ін­ститути, установи, соціальні норми та інституційні форми, від яких залежить урегулювання конфлікту);

5) зацікавлені сторони та їх інтереси (соціально-полі­тичні характеристики, ставлення до сторін конфлікту, за­цікавленість у певних результатах конфлікту). Політичні конфлікти привертають увагу громадськості, і розвиток кон­флікту значною мірою може залежати від того, як, на дум­ку учасників конфлікту, будуть реагувати зацікавлені сто­рони і як вони будуть реагувати насправді;

264 Прикладні політичні технології

6) стратегію і тактику, які застосовують сторони кон­флікту (суб'єктивні можливості, переваги, недоліки сто­рін, спроби однієї з них вплинути на уявлення іншої, ви­користання легітимних і нелегітимних засобів, позитив­них і негативних стимулів, рівень довіри, типи мотивів тощо);

7) імовірні наслідки конфлікту для його учасників і за­цікавлених сторін (пов'язані з участю в конфлікті вигоди і втрати, довгострокові перспективи відносин між учасни­ками конфлікту, зміни їх репутації під час конфлікту для різноманітних зацікавлених сторін).

Отже, аналіз складових конфлікту, які впливають на його перебіг, здійснюють незалежно від статусу і політич­них ресурсів його учасників (індивідів, груп, організацій, народів), а вибір тактики його врегулювання залежить від характеру і змісту отриманих результатів.

Методи врегулювання політичних конфліктів

Найчастіше в політичній практиці для врегулювання політичних конфліктів використовують такі методи, як управління, арбітраж, переговори.

Управління політичним конфліктом. Для управління політичними конфліктами важливе своєчасне й кваліфі­коване здійснення політичного моніторингу — спеціаль­но організованої системи спостереження за змінами у ста­ні суб'єктів та явищами політичної системи. Основна його мета полягає в наданні суб'єктам політичної дії матеріалу для оцінювання, контролювання та прогнозування поточ­ної політичної ситуації, коригування стратегії і тактики політичної діяльності, здійснення окремих кроків на полі­тичній арені, прийняття політичних рішень. З огляду на технології і методи розрізняють пошуковий (вивчення по­літичної події за допомогою інтерв'ю, анкетування, кон-тент-аналізу документів) та описовий (опис характеру і складових політичного процесу, події тощо) політичні мо-ніторинги.

Завдання політичного моніторингу полягає у вивченні політичних ризиків, прогнозуванні політичних конфлік­тів, а також у тому, щоб суб'єкти потенційно можливого політичного конфлікту добровільно могли уникнути пору­шення норм перебігу політичного процесу, взаємних зви­нувачень у цьому. Таку мету переслідує, наприклад, за-

риблювання політичних конфліктів 265

орошения міжнародних спостерігачів для моніторингу ви­борчої кампанії.

Прогнозування конфлікту — виявлення передумов, з'ясування причин виникнення потенційного конфлікту, визначення його сут­ності, характеру й функціональної спрямованості, імовірних нас­лідків для конфліктуючих сторін і для всього суспільства.

Прогнозування передбачає всебічне вивчення й осми­слення культурних, історичних, соціально-економічних і політичних передумов їх виникнення ще на латентній ста­дії конфлікту. Такими передумовами можуть бути: активі­зація національних рухів (груп), налаштованих на безком­промісне розв'язання своїх об'єктивно назрілих проблем або суб'єктивних інтересів; корпоративна інформаційна експансія, жорсткі звинувачення на адресу політичних опонентів, пошуки «образу ворога», вимоги запроваджен­ня надзвичайних заходів, які передбачають обмеження свободи та ін.; спонтанна міграція населення, поява біжен­ців; формування «внутрішнього пролетаріату», якому притаманні абсентеїзм, соціальна апатія, протестні варіан­ти голосування та ін.

Управління конфліктами за допомогою прогнозування передбачає аналіз багатьох джерел інформації, що всебічно характеризує об'єкт: матеріалів ЗМІ, наукових форумів, статистичних даних, політичних оглядів, політичних заяв, результатів анкетних опитувань, моніторингів громадської думки та ін. Важливу роль при прогнозуванні конфліктів відіграє аналіз контексту, на тлі якого може виникнути конфлікт: соціального (розподіл соціальних сил, суспіль­них потреб; соціально-психологічні настрої різних верств населення), економічного (природні та людські ресурси, ро­звиток основних фондів і капіталовкладень, життєвий рі­вень населення, зовнішня торгівля, фінанси, стан народно­го господарства та його галузей), організаційного (рівень Функціонування організацій, що можуть визначально вплинути на характер конфлікту), науково-технічного (науковий потенціал, інформаційне забезпечення).

Кваліфіковане державне управління конфліктом пе­редбачає стратегічне планування процесів, наявність кіль­кох моделей розвитку, стандартних дій щодо подолання кризових ситуацій, уникнення прийняття політичних рі­шень, які не можуть бути виконаними. Критеріями ефек­тивності управління політичними конфліктами є: надій­ність їх прогнозування, запобігання ескалації, утримання Колориту в цивілізованих рамках та конструктивне його

266 Прикладні політичні технології

вирішення. Успішне подолання конфлікту означає, що його учасники задоволені досягнутими домовленостями, іс­нує багато можливостей для взаємовигідної взаємодії тощо.

Метод арбітражу. Суть його полягає у залученні до ви­рішення політичного конфлікту третьої сторони, якій ко­жен його учасник передає усі повноваження щодо вирі­шення суперечностей. Цей метод активно використовують для врегулювання відносин між суб'єктами системи дер­жавної влади (органами, окремими гілками державної влади), між органами державної влади та елементами гро­мадянського суспільства (громадськими об'єднаннями, політичними партіями, групами за інтересами, профспіл­ковими організаціями тощо) та іншими учасниками полі­тичного процесу. Для успішного арбітражу необхідна наяв­ність у державі інституцій (органів), які б поєднували висо­ку легітимність, авторитет, достатні владні повноваження для виконання функцій арбітра.

Метод переговорів. Метою переговорів є пошук згоди і взаємовигідних рішень з максимальним урахуванням ін­тересів сторін. Для цього необхідне передусім бажання втягнутих у конфлікт сторін вести переговори, знаходити можливості для зближення своїх інтересів. Для успішного розв'язання політичних проблем потрібно зосереджувати­ся на їх якісних характеристиках, тобто на суті справи, і не акцентувати на тому, чого не може прийняти протилеж­на сторона. Переговори допомагають учасникам конфлік­ту знайти взаємну вигоду там, де можливо, а де їх інтереси не збігаються — знайти обґрунтований справедливими нормами результат. Принципові переговори передбачають зосередження на інтересах, а не на позиціях; використан­ня об'єктивних критеріїв; вироблення взаємовигідних ва­ріантів розвитку подій; недопустимість перенесення оці­нок подій на учасників конфлікту; м'яку, витончену так­тику взаємодії з другою стороною і підключення за необхідності третьої сторони. Особливе значення мають уміння учасників переговорів домовлятися, їх здатність до емпатії, розглядання переговорів як тактики, своєрідної політичної гри, в якій суттєву роль відіграє розуміння ха­рактеру, змісту і напряму комунікаційного процесу, уяв­лень конфліктуючих сторін про себе, сутності конфлікту і методів його врегулювання.

Важливу роль в організації проведення переговорів ві­діграє посередництво — сприяння процесу досягнення домовленості між учасниками конфлікту, яке здійснюєть­ся нейтральною стороною. Посередник (медіатор) стиму-

регулювання політичних конфліктів 267

лює конструктивне обговорення спірних питань, сприяє порозумінню сторін передусім через впровадження певних процедурних правил, формування порядку денного пере­говорів, вплив на психологічну атмосферу, в якій вони від­буваються.

Посередництво є творчим процесом. Особливу роль у його здійсненні відіграють інтуїція, досвід, особистість по­середника, вибір ним тактики дій, адекватної специфіці конфлікту, стилям поведінки в конфлікті та на перегово­рах його учасників, цілям посередництва. Успішний посе­редник є прагматичним реалістом, котрий не має на меті досягнення «справедливого» або «найкращого» вирі­шення конфлікту, а прагне прийнятного для сторін врегу­лювання спірного питання (питань). Досягнення згоди розглядається ним як поетапний процес, що передбачає з'ясування близьких, взаємопов'язаних інтересів сторін, підвищення їхньої взаємодовіри і готовності до спільного пошуку збалансованого вирішення конфлікту. Як прави­ло, посередник намагається стримати ескалацію конфлік­ту, а іноді може допускати тимчасове його загострення, щоб продемонструвати сторонам непродуктивність обраної ними тактики участі у переговорах.

Права, роль і функції посередника в роботі зі сторона­ми конфлікту визначаються за домовленістю сторін, тому він має узаконити свою місію (функції і права) від­повідною угодою зі сторонами. Укладанню такої угоди передують переговори посередника зі сторонами про умо­ви своєї участі в залагодженні конфлікту. В деяких зару­біжних країнах попередні переговори проводить спе­ціально підготовлений працівник — координатор, який повинен забезпечити довіру сторін до процедури посеред­ництва, неупередженості медіатора. На основі згоди обох сторін на медіацію координатор оформляє заявку, оцінює справу, обирає досвідченого у залагодженні подібних справ медіатора, який не може бути зацікавленою щодо конфлікту стороною. Після закінчення справи координа­тор отримує від медіатора письмовий звіт щодо справи, в якому той коротко характеризує предмет, передумови і зміст конфлікту, перелічує питання, щодо яких досягну­то згоди, та питання, які лишилися нерозв'язаними, дає Рекомендації на майбутнє. Від сторін координатор отри­мує відгуки про роботу медіатора та оцінку процесу меді­ації. Всю інформацію про конкретний конфлікт і процес його залагодження координатор складає в окрему спра-^ВУ> Доступ до якої мають, як правило, тільки керівники

268 Прикладні політичні технології

організації, що здійснює посередництво, та державні контрольні органи.

За низької готовності сторін до співпраці, взаємної не­довіри, посередникові доцільно запланувати зустрічі з кожною із них, зосередитися в першій фазі переговорів на створенні взаємовідносин, необхідних для опрацювання інтегрувального рішення. Загалом посередництво має на меті досягнення домовленості, поліпшення відносин між сторонами. Співвідношення цих орієнтацій визначається посередником на підставі аналізу конкретної ситуації.

Вирішення будь-якого конфлікту, в т. ч. і політичного, може відбуватися через його призупинення (згоду на при­пинення дій, які завдають шкоди іншій стороні); досяг­нення домовленості щодо конкретних спірних питань; виявлення та ліквідацію причин, які породили конфлікт; цілковите примирення сторін.

Форми вирішення політичних конфліктів

Вирішення політичних конфліктів може відбуватись на основі суттєвого, але не повного узгодження інтересів і позицій сторін — компромісу (взаємних поступок між представниками різних інтересів і думок); взаємовигі­дного примирення — консенсусу (врахування думок кожної із сторін, визначення в їхніх позиціях спільного, що здатне їх об'єднати); перетворення протистояння і протиборства на конструктивну взаємодію — співробіт­ництва (послаблення чи припинення виснажливої бо­ротьби, зосередження уваги і концентрація сил на розв'язання важливих проблем). Воно може бути повним або неповним. Як стверджує американський дослідник К. Мітчел, політичний конфлікт вважається повністю вирішеним, якщо проблема зникає з порядку денного; рішення схвалюються і сприймаються всіма сторонами конфлікту на рівні еліт і на рівні мас; домовленості й угоди є самодостатніми (не залежать від третьої сторони і не потребують її підтримки); домовленості й угоди роз­глядаються всіма сторонами як чесні та справедливі; рі­шення мають консенсусний характер; учасники прийма­ють домовленості й угоди добровільно, без будь-якого ти­ску ззовні. В усіх інших випадках конфлікт вважається вирішеним не повністю.

Виробити одну теоретичну модель управління політич­ним конфліктом неможливо, оскільки існує безліч його ти-

регулювання політичних конфліктів 269

пів і модифікацій. Тому основним завданням конфліктоло- гів є вивчення досвіду вирішення політичних конфліктів, дотримання правил їх врегулювання, максимальне поєд­нання теорії з практикою.

Запитання. Завдання

X. Вкажіть основні принципи, яких треба дотримуватися при про­веденні конфліктологічної експертизи.

2. Якими якостями і повноваженнями повинен бути наділений по­середник, щоб успішно провести переговори між конфліктуючими сторонами?

3. Проаналізуйте будь-який існуючий конфлікт між владою та опо­зицією. Визначте всі сторони конфлікту, причини його виникнення, методи врегулювання та можливу форму розв'язання.

4. Запропонуйте шляхи врегулювання відомого міжнародного по­літичного конфлікту на основі його детального аналізу.

5. Обгрунтуйте поняття «страйк», «заколот», «демарш», «перево­рот». Поясніть різницю між цими явищами.

6. Охарактеризуйте політичні засоби подолання конфліктів.

7. Поясніть механізм застосування консенсусу як засобу подолан­ня політичних конфліктів.

8. Проаналізуйте основні типи конфліктів у сучасній Україні.

9. З'ясуйте характер і засоби прогнозування демократичних кон­фліктів.

10. Запропонуйте власний варіант подолання міжнаціонального
конфлікту, застосувавши конкретний приклад з історії пострадянсько­
го розвитку.

Література

Валевський 0. Л., Ішмуратов А. Т. Політичний конфлікт в сучас­ній Україні. — К., 1997.

Гірник А. М. Методика конфліктологічної експертизи ситуації у ре­гіоні // Конфліктологічна експертиза: теорія і методика. — К., 2002. — Вип. 3.

Гірник А. М. Конфліктологічна експертиза: від мистецтва до тех­нології // Соціальна психологія. — 2004. — № 2.

Гірник А., Бобро А. Конфлікти: структура, ескалація, залагоджен­ня. — К., 2003.

Глухова А. В. Политические конфликты: основания, типология, ди­намика (теоретико-методологический анализ). — М., 2000.

Дойч М. Разрешение конфликта (Конструктивные и деструктив­ные процессы) // Социально-политический журнал. — 1997. — № 1.

270 Прикладні політичні технології

Здравомыслов А. Г. Социология конфликта: Россия на путях пре­одоления кризиса: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. — 2-е изд., доп. — М., 1995.

Коваленко Б. В., Пирогов А. И., Рыжов О. А. Политическая кон­фликтология: Уч. пособие. — М., 2002.

Конфликты в современной России (проблемы анализа и регули­рования) / Под ред. Е. К. Степанова. — М., 1999.

Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов: под­ходы, решения, технологии. — М., 1997.

Пойченко А. М., Ребкало В. А., Хворостяний О. І. Конфлікт у полі­тичному житті сучасної України: теорія і технологія розв'язання: Навч. посіб. — К., 1997.

Чумиков А. Н. Социально-политический конфликт: теоретические и прикладные аспекты. — М., 1993.

Фельдман Д. М. Политология конфликта. — М., 1998.

Фишер Р., Юри У. Путь к согласию, или Переговоры без пораже­ния. — М., 1992.

Юрженко Л. В. Міжнародні локальні конфлікти як об'єкт соціаль­но-політичного прогнозування // Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика. Тези Третьої Міжнародної науково-практичної конфе­ренції / За ред. М. І. Пірен, А. М. Зельницького та ін. — 17—20 трав­ня 1995 року. — К. — Чернівці, 1995.

2.5. Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики

У політичній сфері важливу роль відіграє правильно сформований імідж лідерів організацій, рухів тощо. Адже уявлення про суб'єктів політики формуються не на підста­ві безпосередніх контактів, а на основі символічних уяв­лень у межах суспільних комунікацій. Вибудовується воно внаслідок злиття уявлень суб'єкта політики про себе і за­фіксованих засобами масової комунікації думок про нього.

Формування іміджу політичних акторів

Поняття «імідж» запозичене політологією в економіч­ній сфері. Вперше розглянув його в 60-ті роки XX ст. Д. Огілві у своїх обґрунтуваннях теорії іміджу, основна ідея якої полягає в тому, що для успішної реалізації това­ру необхідне не лише інформування про специфічні його функціональні якості, а й наділення привабливим для ці­льової аудиторії ореолом, тобто позитивним образом. Вда­ло розроблений імідж сприяє впізнаванню товару на рин-

Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 271

ку, виокремленню його серед функціональних аналогів, є авторитетним аргументом на користь його придбання. В сучасній маркетинговій практиці активно використову­ється імідж, що вибудовується навколо ідей унікальності товару (послуги), його здатності задовольняти певні потре­би, позбавляти від проблем, народжувати мрії.

Політичний імідж — образ суб'єкта політики, який цілеспрямова­но формується пропагандою, модою, забобонами, традиціями з метою стимулювання необхідних реакцій на нього, здійснення емоційно-психологічного впливу на певних осіб.

Образ суб'єкта політики формується переважно при­родним шляхом, а імідж значною мірою є штучним утво­ренням. Політичний імідж несе узагальнену і спрощену ін­формацію не лише про реальні, а й про уявні особливості політичної свідомості та поведінки організації, лідера. Це відбувається внаслідок закріплення в суспільній свідомо­сті певної оцінки чеснот і недоліків суб'єкта політики, що змушує його діяти відповідно до суспільних очікувань. Тому політичний імідж є соціально зумовленим, можли­вим тільки в суспільстві. Його суб'єктами можуть бути лю­дина (лідер) або політична організація (партія). Загальні характеристики іміджу залежать не лише від об'єкта, а й від особливостей (цінностей, норм, традицій, установок тощо) конкретного суспільства, його політичної та партій­ної систем, специфіки розвитку політичних відносин і про­цесів, у яких він формується. Політичний імідж зумовлює характер подальшого сприйняття об'єкта особами, що за­своїли його; фіксує стійке ставлення до суб'єкта (функція соціального оцінювання); є підставою для суб'єктивного вибору адекватної моделі поведінки (стимулювальна, регу­лятивна функції).

Сприйняття іміджу реалізується на таких рівнях:

а) самоімідж («дзеркальний» імідж) — сприйняття
суб'єктом власного Я, засноване на минулому досвіді та
відповідних самооцінках;

б) транслювальний імідж — думка людей про сприй­
няття суб'єкта. Чим ближче вона до самоіміджу, тим впев­
неніше почувається його суб'єкт;

в) імідж, що сприймається, — бачення суб'єкта інши­
ми. Відмінності між іміджем, що сприймається, й імі­
джем, що подається, означають, що суб'єкт неправильно
себе подає або неправильно спозиційований.

На цій підставі прийнято розрізняти імідж ідеальний, До якого слід прагнути, і реальний, що існує насправді. По-

272 Прикладні політичні технології

єднанням їх займаються іміджмейкери — фахівці, що про­фесійно розробляють для замовника імідж-комплекс (зачі­ску, стиль, логотип, форму поведінки, гасла тощо).

У буденних умовах імідж об'єктів формується в масо­вій, індивідуальній свідомості стихійно; в політичній практиці, особливо при підготовці до виборів і під час ви­борчої кампанії, його конструюють свідомо, маючи на меті позитивну реакцію виборців на якості, програму дії полі­тичного суб'єкта, що поширюються із застосуванням полі­тичних технологій.

У сучасній політології домінують онтологічний, антро­пологічний, ціннісний та етичний підходи щодо розуміння політичного іміджу.

Представники онтологічного підходу (С. Голдмен, В. Бе-бик, Л. Невзлін) вважають, що політичний імідж далеко не завжди повністю й адекватно відображає реальний об'єкт; він обов'язково повинен містити ознаки, за якими об'єкт ідентифікують, виокремлюють серед подібних, бути стій­ким, наділеним силою інерції; реципієнти добудовують його відповідно до їх психологічних особливостей, очікувань.

У контексті антропологічного підходу (К. Єгорова-Гантман, Дж. Скотт, П. Бірд, Е. Семпсон, Г. Почепцов, П. Гуревич, В. Шепель, Л. Браун, Є. Блажнов, Б. Красов-ський, Т. Чередниченко) політичний імідж пов'язаний із самопрезентацією, самопредставленням, управлінням враженнями тощо, тобто він має рольовий характер. Тому завдання іміджмейкерів полягає у впливі на зовнішній ви­гляд замовника, здійсненні тренінгу його вербальної і не­вербально! поведінки. Антропологічне трактування полі­тичного іміджу фіксує важливі специфічні властивості пер­соніфікованих об'єктів політичного світу, обмежує його притаманними людині властивостями, залишаючи поза увагою політичні інститути та ідеологічні конструкції.

Представники ціннісного підходу (Б. Брюс, Ж. Сегела, О. Феофанов, І. Недяк, І. Терлецька, А. Цуладзе) переко­нують, що політичний імідж має штучний, символічний характер, не враховуючи, що він є інтегрованим феноме­ном, який створює цілісний образ об'єкта. На їх думку, імідж — певний символічний образ сприйняття явища, об'єкта; його формування полягає в політичній персоналі-зації політичного діяча. У межах ціннісного підходу було сформовано комунікативне розуміння іміджу (комуніка­тивної одиниці, яка ідеально відповідає вимогам комуні­кативного простору).

Політичний імідж є багатофакторним феноменом, ос­кільки вплив на людину, який зумовлює певне сприйнят-

Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 273

_ТЯ суб'єктів політики, здійснюється декількома каналами, та й сама людина оперує багатошаровими структурами, кожна з яких може окремо співіснувати у сприйнятті. Вод­ночас він не є багатофакторним феноменом, оскільки у сві­домості людини формується своєрідне позитивне або нега­тивне цілісне уявлення.

^ За переконаннями представників етичного підходу, імідж повинен мати певну моральну спрямованість, ос­кільки він є своєрідною «другою натурою», яка, регулярно проявляючись, стає справжньою сутністю індивіда.

Отже, особливості політичного іміджу як складного і багатофакторного феномену необхідно враховувати як суб'єктам політичного процесу, так і фахівцям-політоло-гам, які займаються його створенням, коригуванням, по­ширенням у суспільстві та окремих спільнотах.

Імідж політичного лідера

як суспільно-політичний феномен

На основі вчинків, участі в певних політичних подіях формується імідж політика. Створюється він у масовій сві­домості цілеспрямовано або стихійно. Як правило, ство­рення іміджу політичного лідера відбувається цілком сві­домо і цілеспрямовано. У політичній практиці утвердили­ся такі типи іміджів політичних лідерів:

1)лідери-вожді, які визначають для своїх прихильни­ків цілі, напрями діяльності, ведуть за собою. їх характе­ризують цілісне, персоніфіковане власне бачення дійсно­сті, яскраві, привабливі особистісні якості;

2) лідери-комівояжери (служителі), які уважно ста­вляться до людей, прагнуть допомогти їм, переконують, Що саме вони можуть розв'язати їхні проблеми;

3)лідери-маріонетки («гендлярі»), які переконують людей, різноманітними способами, «купуючи» їхні симпа­тії та відповідні дії;

4)лідери-«пожежники», дії яких зазвичай залежать від нагальних вимог політичної ситуації.

Імідж політика ніколи не відображає всіх його яко­рей, а створює найоптимальніший для обраної ним ролі образ в конкретній соціально-політичній ситуації. При Цьому він виконує такі функції:

— здобуття симпатій, довіри й уваги електорату, під-*Иіцення їх активності на виборах;

274 Прикладні політичні технології

— інформування виборців у сприятливому для політи­ка ракурсі з усіх важливих для нього питань (зміст перед­виборної платформи, основні теми кампанії, важливі полі­тичні події, здійснені відповідно до її програми);

— нейтралізація заходів опонентів.

Імідж політика (набуття ним рольової позиції політич­ного лідера) найчастіше характеризують його зовнішність, манера спілкування, стиль публічних виступів, характер­ні особливості поведінки, біографії, ступінь прагнення до влади. Не менш важливі й конструктивні параметри імі­джу політика: ідеологічний тип (політичне обличчя, полі­тична позиція тощо); особистісні риси (реальні чи уда­вані); соціальні ролі (соціальний статус, соціальне похо­дження); прізвисько, псевдонім. Суттєве значення мають і функціональні параметри: мова (лексика, стиль, інтонація висловлювань); зовнішня атрибутика (одяг, зачіска, оку­ляри, автомобіль та ін.); невербальна комунікація (міміка, пантоміміка, жестикуляція) тощо.

Під час конструювання і сприйняття іміджу політич­ного лідера особливу роль відіграють:

а) особистісні характеристики політика (фізичні, пси­
хофізіологічні особливості, характер, тип особистості, ін­
дивідуальний стиль прийняття рішень тощо). У кожного
політичного лідера вони різні — майже не підлягають змі­
нам. Однак оскільки спілкування лідера з прихильниками
опосередковується ЗМІ, небажані персональні якості та
риси можуть бути приховані від них;

б) соціальні характеристики (статус лідера пов'язаний
з офіційною позицією, походженням, статками, зв'язками
із соціальними групами, чиї інтереси він репрезентує і
чиєю підтримкою користується, з опонентами). Соціальна
належність визначає норми і цінності політика;

в) символічне навантаження (лідери стають символами
певних ідеологій політичного напряму).

Крім персональних і соціальних характеристик, імідж політика є втіленням соціальних очікувань і можливих (оприлюднених) пріоритетів його дій у разі перемоги на виборах, що втілюється у партійно-ідеологічній платфор­мі, політичному курсі тощо.

За твердженням С. Фаєра («Прийоми стратегії і такти­ки передвиборної боротьби»), на формування іміджу полі­тичного лідера впливають:

— морально-етичні якості, які мають першочергове значення в умовах кризи довіри виборця до влади (чес­ність, непідкупність, принциповість, загострене почуття

Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 275

справедливості, відповідальність, рішучість у відстоюван­ні інтересів виборців);

— компетентність, ділові якості (знання соціально-по­літичної ситуації в країні та потреб виборців; здатність виокремити головне, наявність досвіду управління, вмін­ня донести до свідомості мас свої ідеї і пропозиції);

— «пробивні якості» (знання особливостей роботи дер­жавних установ, демонстрація наполегливості в досягнен­ні цілей, лідерські якості — уміння згуртовувати і вести за собою);

— зовнішні дані (особиста привабливість, солідність).

Кожному комплексу якостей можна протиставити про­тилежні якості, які нерідко шукають і знаходять у політи­ка суперники, а іноді йому їх приписують.

Сприйняття громадянами іміджу політичного лідера суттєво позначається на результатах виборів, оскільки здебільшого вони реагують на імідж, а не на особистість, бо 99% із них не контактують з конкретним політиком. Базо­вим елементом структури іміджу політика вважають від­повідний прототип, що існує у масовій політичній свідомо­сті. Цей прототип є критерієм оцінювання суб'єктів полі­тики, способом збереження і передавання поширених у суспільстві політичних уявлень і цінностей. Джерелом формування прототипів у політичній сфері є діяльність ви­датних політиків минулого, соціальні та економічні цінно­сті суспільства, традиції його політичної культури, діяль­ність ЗМІ, міфи, легенди тощо. Внаслідок цього стандарти оцінювання політичних лідерів можуть бути як пошире­ними, загальновизнаними в суспільстві, так і пов'язаними з їх неординарними якостями.

На психологічному рівні образ політика, як правило, відповідає одному з образів-архетипів — історично сформо­ваних символічних структур, з якими асоціюють значущі Для певних спільнот цінності. У масовій та індивідуальній свідомості досить привабливими є такі образи-архетипи:

а) «мудрець» (володіє таємними знаннями);

б) «воїн-захисник» («добрий молодець»);

в) «добрий цар-годувальник»;

г) «слуга народу» (борець за справедливість).

Кожен із архетипів по-різному сприймається й оціню­ються виборцями, формує відповідні очікування. Вони по-Різному спонукають виборця до участі в політичному дій­стві. Для політтехнолога головне, щоб образ політика де­монстрував якості, які б давали змогу ідентифікувати його ³ одним із архетипів. Наприклад, «добрий цар» завжди бо-

276 Прикладні політичні технології

реться із царем-ненависником, помічниками якого є злий міністр, «баба-яга», зла цариця. Народ пасивно співчуває йому, однак реально допомогти не може, бо поневолений. На допомогу йому приходять магічні сили, завдяки чому він перемагає, а народ тріумфує. При реалізації цього ар­хетипу зосереджуються зусилля на емоційній причетності виборців до кандидата, який поборює консервативні, не­стерпні для людей номенклатурні твердині.

«Добрий молодець» — лідер, який разом із соратника­ми (однопартійцями) бореться зі злом.

Політик, який прагне успіху, повинен мати у своїй біо­графії життєві епізоди, які відповідали б уявленням ви­борця про «доброго молодця», «мудреця» тощо. У будь-якому разі його біографія і логіка поведінки повинні бути подані через призму органічно найближчого йому, обрано­го ним конкретного архетипу як універсальної інтерпрета-ційної схеми. Не менш важливо, щоб політик вірив у за­пропоновані ним інтерпретацію подій, сценарій майбут­нього, свою роль у них, тобто в свою місію. Чим сильніша віра політика в себе, тим легше й охочіше люди включа­ються в політичну гру на його боці, маючи переконання, що саме від його активності й масової підтримки його зу­силь залежить доля суспільства. За таких умов команда політика повинна чітко, зрозуміло оформити його комуні­каційний імпульс, адресований суспільству і цільовим (електорально важливим) спільнотам.

Отже, комбінація соціальних характеристик і психоло­гічних архетипів є основою формування іміджу, який по­винен бути природним, вигідним для політика, відповіда­ти його характеру, професії, темпераменту, зовнішнім да­ним. Основною передумовою роботи архетипу є включення символів і структур людського мислення.

Імідж повинен ґрунтуватися на трьох-чотирьох харак­теристиках, що утворюють єдину структуру особи політи­ка, покликаних забезпечити йому неповторне політичне обличчя (образ). Найчастіше у виборчих кампаніях вико­ристовують такі політичні образи: досвідчений керівник; управлінець-професіонал; непримиренний борець із ко­рупцією; захисник слабких і знедолених; людина, яка ду­має державними масштабами, категоріями і цінностями; видатний учений-економіст; талановитий організатор; прогресивний і сміливий реформатор, захисник Вітчизни; хороший сім'янин, турботливий батько.

У побудові іміджу важливо знайти оптимальну, полі­тично продуктивну дистанцію між політиком і виборцем.

Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 277

Як правило, політики у передвиборний час сміливо й охо­че «ходять у народ», та, доступившись до влади, дистанці-юються від нього, що у майбутньому може спричинити й охолодження до них з боку суспільства, його груп і спіль­нот. Знаходження оптимальної дистанції між політиком і виборцем є одним з актуальних завдань іміджмейкерів.

Політичних лідерів люди оцінюють і за такими харак­теристиками, як безпека, кваліфікація, динамізм. Пози­тивні судження про політика за критерієм безпеки супро­воджуються словами «добрий», «дружній», «приємний», «чесний»; кваліфікації — «професіонал», «досвідчений», «вмілий», «інформований», «здібний», «авторитетний»; динамізму— «рішучий», «відвертий», «сильний», «сміли­вий», «активний», «енергійний», «агресивний», «швид­кий». Гармонійне поєднання цих факторів формує довіру до політика, що є одним із чинників успіху на виборах.

Імідж політичного лідера реалізується на макрорівні (суспільні процеси, в яких бере участь і на які впливає по­літик, кар'єра) і мікрорівні (свідома діяльність і несвідомі прояви у поведінці політика, які ототожнюють з його осо­бистістю, індивідуальністю, а також обумовлюють специ­фіку його діяльності, професійний і статусно-рольовий по­тенціали).

На формування іміджу політичного лідера впливає й імідж влади в суспільстві. На пострадянському просторі, наприклад, адміністративна еліта сприймається населен­ням негативно, безвідносно до гілок та органів влади. Тому при створенні іміджу політика, якщо він є представником Влади, потрібно подолати негативізм, акцентувати увагу на відмінностях його від тих носіїв адмінповноважень, які втілюють у собі антиморальність, переконати людей у його спроможності зробити владу кращою. На думку фахівців, в Україні, щоб стати президентом, потрібно бути в політи­ці не менше 5—10 років, попрацювати прем'єр-міністром, запам'ятатися добрими справами. Тому якщо політик не був прем'єр-міністром, незалежно від свого іміджу, стати президентом для нього проблематично. Крім того, він по­винен виграти суперництво з конкурентами, що залежить і від виборчої кампанії.

Формування іміджу політика (іміджмейкінг) є склад­ним, творчим процесом, результат якого залежить від ме­тодології його побудови. Особливо ефективне при цьому використання можливостей ПР: символіка зовнішнього вигляду; зосередження й утримання уваги публіки на його виграшних характеристиках; оперативне реагування на

278 Прикладні політичні технології

негативні повідомлення про політика у ЗМІ за допомогою своєчасного поширення вигідної для нього альтернативної інформації та ін. Завдяки іміджмейкінгу імідж політично­го лідера працює на його інтереси, дає змогу людям іденти­фікувати його і вирізнити серед багатьох інших; пов'язує його з цільовою аудиторією, сприяє формуванню довго­строкової прихильності до нього, забезпечує необхідний кредит довіри з боку громадськості.

Створення іміджу політика відбувається з використан­ням певних прийомів.

1. Спирання на авторитети (групи впливу) — викори­
стання авторитетних для цільової аудиторії осіб (учених,
митців, спортсменів) або груп.

2. Стверджувальні заяви — поширення різноманітних
тверджень, які можуть бути як достовірними, так і фаль­
шивими. За таким принципом найчастіше вибудовується
пропаганда.

3. «Станьте на бік переможців» — експлуатація нама­гання людей бути на боці переможця, бути «як усі». Для цього активно поширюється із залученням значущих осіб така інформація: «Кандидат N — кандидат номер один»; «Кандидат N — кандидат-переможець»; «Все одно перемо­же N».

4. Спрощення проблеми — зведення соціальних, полі­тичних, економічних проблем до простих інтерпретацій. Наприклад, під час президентської кампанії кандидати можуть звинувачувати в усіх проблемах чинного прези­дента.

5. Вибірковий добір інформації — спеціальний добір найвигідніших для певних політичних суб'єктів фактів.

6. Використання протиправних повідомлень і тем — ефективність цього залежить від поєднання таких компо­нентів, як загроза, рекомендації щодо її уникнення, впев­неність аудиторії в спроможності політика захистити сус­пільство від загрози. Одним із прикладів цього є викори­стання Б. Єльциним під час президентської виборчої кампанії в Росії (1996) гасла: «Голосуй — бо програєш!».

7. Використання ціннісних висловлювань — емоційно інтенсивних, переконливих висловлювань, що стосуються важливих для людей основних цінностей. Так, на виборах президента Франції (1974) одним із гасел було: «Ф. Мітте-ран — президент для всіх французів»; президента РФ: «Б. Єльцин — президент усіх росіян».

8. «Такий, як ми» — ідентифікація політика з цільо­вою аудиторією. Для цього під час виборчої кампанії вико-

Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 279

ристовують телевізійні ролики із сюжетами дитинства, студентства, початку трудової діяльності кандидатів тощо.

9. Загострення уваги — зведення складних для опо­нента ідей, подій або дій до вразливого аспекту.

10. Невизначені висловлювання і натяки — зауважен­ня, що мають негативне забарвлення, пропозиції самостійно знаходити власні інтерпретації. Використовуючи їх, експлу­атують суспільні стереотипи і латентні (приховані) підозри: «Ну, ви розумієте, на що живуть такі чиновники, як N».

11. Відволікання уваги — перенесення уваги на інші теми. Наприклад, інформація про війну в Чечні та мирний розвиток подій в Україні вигідно вирізняла українських політиків.

12. Перенесення несхвалення і негативного іміджу — створення і неприйняття виборцями осіб, дій або ідей че­рез демонстрацію проявів поведінки, діяльності груп, що схвалюють ці ідеї або дії, підтримують особу, але мають низьку довіру (їх бояться, ними нехтують).

13. «Присвоювання ярликів» — експлуатація забобо­нів і стереотипів населення через приписування об'єкту контрпропаганди того, чого аудиторія боїться. В Україні у 90-ті роки XX ст. використовувалися такі ярлики: «парт­номенклатура», «олігархи», «буржуазія» тощо.

14. Псевдологічні висновки — використання непра­вильних логічних висновків. Наприклад, на основі факту підтримки кандидатом ідеї про активне втручання держа­ви в економіку і того, що комуністи виступають за втру­чання в економіку, робиться висновок, що кандидат — ко­муніст. Цей метод може бути поєднаний із методом «вибір­кового добору інформації», коли висновки роблять на основі обмеженого її масиву (соціологічні опитування з до­помогою Інтернету й оприлюднені ЗМІ не можуть бути по­казовими для всього суспільства, оскільки доступ до нього має обмежена кількість осіб).

При побудові іміджу політика важливо враховувати комунікативні «шуми» (природні перекручування, за­тримка повідомлень з об'єктивних причин або у зв'язку з різним сприйняттям їх адресатом й адресантом) і комуні­кативні перешкоди (спеціально створені конкурентами перешкоди) у поширенні і сприйнятті інформації. Часто при цьому використовують: поширення чуток і пліток; те­лефонні технології (прохання підтримати певного політи­ка, «пізній дзвінок» — намагання потривожити телефон­ними дзвінками сонних громадян начебто від імені політи­ка, тим самим дискредитуючи його); технології «масових

280 Прикладні політичні технології

зборів», «акцій протесту»; висунення кандидата, який ре­ально не може виграти вибори; «клонування» ЗМІ; «ідео­логічне кліше»; «порушення синтаксичних структур»; «заплескування закінчень фраз»; «підміна понять»; «ма­ленька переможна війна» тощо. Політична практика наси­чена технологіями з негативним змістом (антитехнологія-ми), які використовують для створення незадовільного враження про політика. Часто в політичних антитехноло-гіях беруть за основу часткове, другорядне, ігноруючи зна­чуще і масштабне, експлуатуються проблеми соціальних груп, недосконалість відносин суб'єктів політики і влади, нерозвиненість правових засад здійснення політики, низь­кий рівень політичної культури суб'єктів політичного процесу, національні, етнічні особливості громадян, особи-стісні якості (надмірна довірливість, схильність до драмати­зування, фетишизування явищ і подій). Однією з антитехно-логій є популізм (англ. populism, від лат. populus — народ) — спрощені пояснення складних суспільних проблем, викори­стання примітивних лозунгів і закликів. Його спрямовують на людей, не схильних до глибокого мислення, оскільки най­ефективніше він спрацьовує на буденному рівні.

Для стимулювання запрограмованої поведінки вибор­ців щодо себе політик повинен правильно організувати си­стему впливу на громадську думку, щоб максимально до­нести до свідомості людей мету і сенс своїх дій. У цьому по­лягає і завдання політичних технологів, які займаються формуванням іміджу лідера. Ефективним методом такої діяльності є створення його як суб'єкта віртуального полі­тичного світу, який сприймається людьми як справжня і єдина реальність.

Відчутні результати забезпечує професійно організова­на, реалізована кампанія щодо поширення листівок, які, використовуючи мову візуального впливу (наочної агіта­ції), актуалізують імідж кандидата, розширюють коло його прихильників, мобілізують їх на його підтримку, по­слаблюють пропагандистські зусилля суперників. Головне в цій діяльності — показати індивідуальність кандидата, щоб виборець відчув його сильний і самостійний голос. За змістом листівки можуть бути презентаційними (предста­вляють кандидата), агітаційними (закликають голосува­ти за кандидата), а також сигнально-інформативними (різновид агітаційних: інформують про діяльність канди­дата, закликають голосувати за нього).

Використовують листівки і в процесі кампанії «від две­рей до дверей», яка ґрунтується на індивідуальній агітації

Політичний імідж як чинник позиціювання суб'єкта політики 281

виборців, яку здійснюють за місцем їх проживання. Полі­тики та їх команди навідуються до виборців додому, по­яснюють основні положення програми (передвиборної платформи), ведуть відвертий, невимушений діалог. Така практика зближує кандидата з виборцями, вселяє довіру до нього, допомагає запам'ятати його образ. Крім того, вона не потребує спеціальних технічних засобів.

Людина легше запам'ятовує співбесідника, отримавши якийсь сувенір, що актуально й при формуванні іміджу політика. Як сувенір використовують елементи його імі-джевого стилю: поліетиленові пакети, авторучки, нотат-ники, запальнички та ін. Нерідко при цьому вручають ♦корисні (агітаційні, презентаційні, сигнально-інформа­тивні) листівки». Додаткова («корисна» для виборця) ін­формація, яка може бути безпосередньо не пов'язана з ви­борами, у презентаційній листівці повинна займати до 25% обсягу, агітаційній — до 50%, а в сигнально-інформа­тивній — понад 50%.

У процесі формування іміджу політика не обходиться без використання політичної реклами. При цьому зосе­реджуються на персоналізації політичних питань, мораль­них, ділових якостях політика, дбаючи про послідовність реклами (систематичне розгортання певних поглядів і об­разів), а нерідко й на маніпулюванні слабкими сторонами іміджу конкурентів. Однак у цій справі слід уникати пря­мих випадів на адресу конкурентів, оскільки громадсь­кість негативно реагує на це. Важливе значення мають лексика (опорні слова, словосполучення), візуальні симво­ли, в т. ч. колір, стиль рекламних повідомлень.

За даними досліджень, 7% успіху політика залежить від того, що він говорить, 55% — від враження, яке він справляє. Слова, манери, тональність виступу, образний ряд, емоційне забарвлення, орфоепія, одяг — усі ці компо­ненти визначають імідж політика.

Іміджеві навантаження мають його політична програ­ма та політичні гасла, які повинні бути чіткими, конкрет­ними, зрозумілими, не лише декларувати політичний курс, а й формулювати механізми його реалізації. За своїм формулюванням положення програми мають легко підда­ватися пропаганді, працювати на створення необхідного образу їх автора. Незрозумілі, обтяжені спеціальною тер­мінологією програмні документи, гасла залишають людей байдужими до них.

Актуалізація іміджу здійснюється в активному — діа­логовому режимі (спонукає аудиторію до відповідних дій

282 Прикладні політичні технології

стосовно політика) і пасивному — монологовому (пасивне сприйняття виборцями ідей політика).

Діалоговий режим дає змогу політикові постійно взає­модіяти зі своїм електоратом, мати зворотний зв'язок, опе­ративно й адекватно відгукуватися на щонайменші зміни його настрою. Для забезпечення цього режиму налагоджу­ють роботу контактних телефонів, організовують зустрічі з політиком, його участь у масових заходах. Діалоговий режим здебільшого використовують кандидати популіст­ського типу, які дбають про імідж народних заступників. Певну ефективність забезпечує й використання таких по­пулістських прийомів: «обіцяй, може, повірять»; «пропо­нуй прості рішення складних проблем»; «не забирай у лю­дей надії, перспективи жити краще»; «якщо хочеш урази­ти супротивника, бий з розмаху»; «співчуваючи супернику, прославляєш себе»; «шокуй публіку гранич­ною відвертістю»; «часто повторюй "я один з вас" (важке життя, маленька квартира, невисока зарплата)».

Можливості застосування монологового режиму актуа­лізації іміджу (виборцям відводиться роль пасивного с прийняття проголошуваних ідей) вужчі, бо не кожен кан­дидат може претендувати на імідж «мудреця», чиї слова сприймають без критичного аналізу. Використовують його переважно в інтелектуалізованому середовищі політики, які претендують на роль духовного, інтелектуального ліде­ра нації або вже мають таке визнання.

Особливості формування іміджу політичної партії

Формування і використання привабливого іміджу по­літичної партії є одним із найважливіших чинників її по­літичного успіху, умовою здобуття симпатій електорату. Досягнення цієї мети потребує значних політичних, орга­нізаційних, ідеологічних, психологічних зусиль, спира­ється на певні теоретичні постулати, правила і технології. Момент істини в цій роботі настає на фініші виборчої кам­панії, коли партія здобуває електоральну перемогу у бо­ротьбі зі своїми конкурентами або зазнає невдачі. Ситуа­тивними симптомами ефективності її іміджу є визнання, підтримання населенням партійних програм, позицій, ак­цій, про що можна дізнатися з результатів соціологічних досліджень та багатьма іншими способ