Завоювання Римом Італії та утворення римсько-італійської конфедерації

На початку III ст. до н. е. Грецькі міста постійно випробовували натиск племен апулів, луканів і бруттіїв. Між греками єдності не було, усередині полісів загострилися соціальні протиріччя. Особливо важко доводилося місту Фурія, яке не в силах було протистояти луканам. Тому фурійці звернулися за допомогою в Рим. Римляни послали до Фурії своє військо, відігнали від міста луканів, після чого залишили там свій гарнізон. Грецькі поліси Італії своїх армій не мали і користувалися послугами найманців. Тарент призвав відомого полководця, царя Епіру Пірра. У 280 р. до н. е. Пірр з’явився в Італії. Усі грецькі міста, а також лукани і самніти перейшли на сторону царя. Незабаром римлянам вдалося перейти в контрнаступ і розбити грецьке військо. Дізнавшись про загибель Пірра, залишений ним гарнізон здав римлянам Тарент. Услід за ним римляни заволоділи Луканією і Бруттієм. Найдовше трималося грецьке місто Регій. Уся Італія була скорена римлянами, незалежним від нього практично залишалося тільки етруське місто Вольсінії. У 265 р. до н. е. римляни оволоділи Вольсініями. Тепер увесь Апеннінський півострів до Падуанської долини був підпорядкований Риму. Далі потрібно зупинитись на причинах такого успіху римлян. Рим був вдало розташований в центрі Італії на судноплавній річці біля соляних розробок, що сприяло його швидкому економічному розвитку. В соціальному плані Рим теж швидко розвивався. У кінці IV ст. до н. е. Рим досяг військово-технічної переваги над сусідами. Важливим чинником було те, що супротивники Риму не мали єдності. Їх роз’їдали внутрішні протиріччя, взаємне суперництво, у греків не було своїх армій. Усе це було враховано римлянами, які розбивали своїх супротивників поодинці і за допомогою різних типів союзів, що виражали принцип «розділяй і володарюй», перешкоджали створенню єдиного фронту боротьби з Римом. Завоювання Римом Італії і підпорядкування її римській владі не означали утворення єдиної централізованої держави. Попри те, що шлюзи для припливу нових членів в ряди замкнутого римського громадянства трохи відкрилися, Рим залишився полісом. Але разом з ним збереглися і інші італійські поліси, що теж піддалися трансформації. Але вона виразилася в порушенні іншого полісного принципу, а саме у відсутності повної самостійності, тобто у втраті усіма права на самостійну зовнішню політику. У Італії склалася своєрідна державно-правова форма, що дістала в науці назву Римсько-італійського союзу. Його специфіка полягала в тому, що це був союз полісу Риму, що стоїть над усіма, з окремими полісами і громадами Італії, притому на різних умовах. Перша відмінність між союзниками полягала в тому, що одні з них мали повне самоврядування, а інші – обмежене. Відносини Риму з колоніями союзними договорами не регулювалися. Але фактично колонії були складовою частиною Римсько-італійського союзу, тому що, подібно до союзних муніципій, не були незалежні в сфері зовнішньої політики і зобов’язані були воювати на стороні Риму. Колонії підрозділялися на римські (цивільні) і латинського права. І ті і інші користувалися самоврядуванням. До союзних громад з обмеженим самоврядуванням належали ті, які вимушені були в період римського завоювання здатися на милість переможця і укласти з ним нерівноправний договір. До союзників нижчого рангу з числа тих, що здалися відносилися члени колишньої Самнітської федерації, а також скорені галльські племена. Таким чином, поліси усередині Римсько-італійського союзу зберігалися, число їх навіть зростало в силу соціально-економічного розвитку племінних громад. Кожен поліс був цивільним колективом, члени якого мали приватну власність на свою ділянку землі і в той самий час розпоряджалися загальнонародною землею. Проте полісні структури, що збереглися, трансформувалися: усі члени Римсько-італійського союзу втратили таку полісну рису, як незалежність, а Рим — таку, як замкнутість. І це посилювало Рим, сприяло пом’якшенню невдоволення союзників, пригнічувало їх сепаратизм. В результаті підкорення Італії Рим політично посилився. Виріс за рахунок союзницьких військових контингентів його військовий потенціал. Але він зміцнів і економічно. Частково завойована земля відводилася під колонії, але велика її частина ставала приналежністю самого Риму. Упродовж V – середини III ст. до н. е. постійно збільшувалася римська територія, росло число округів – триб, що досягло 35 до 265 р. до н. е. Рим, звичайно, експлуатував своїх союзників. Але в той самий час створення Римсько-італійського союзу економічно і культурно зблизило населення Італії, сприяло поширенню прогресивного в тих умовах рабовласницького устрою господарства на усьому Апеннінському півострові. Рання римсько-італійська цивілізація за п’ять століть свого розвитку пройшла складний історичний шлях від окремих розрізнених вогнищ ранньокласових відносин і первинної державності в містах Великої Греції і Етрурії до єдиної сильної державної освіти – Римсько-італійського союзу. Боротьбу за насильницьке об’єднання Італії і Великої Греції очолила і довела до кінця Римська община. Відстаючи в VIII – V ст. від грецьких і етруських міст по рівню свого соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, невелика Римська община на Тибрі змогла вирішити свої складні внутрішні проблеми, добитися відомого соціального консенсусу, стабілізувати економіку і створити потужну військову організацію. Це забезпечило військовий успіх Риму у війнах з численними сусідами. Але не лише військове насильство вело до об’єднання міст. Це об’єднання відбивало і глибинне прагнення італійських племен до союзу, що зростало і із загальної етнічної спорідненості усіх італіків, і із спільності основних принципів громадського облаштування полісного типу італіків і греків, і з суворої необхідності об’єднання сил проти нападу варварських племен на Італію (вторгнення кельтів). Природним ініціатором такого об’єднання могла стати тільки Римська община, розташована в географічному центрі Італії, місці перетину основних сухопутних і морських доріг, різних культурних впливів італійських племен, етрусків і греків. В процесі римських завоювань була вироблена адекватна форма організації єдиної Італії – Римсько-італійський союз на чолі з Римом, що поєднує найширшу автономію окремих суб’єктів союзу: полісів, громад, племен і достатнього але авторитарну владу центру – Риму, що мав в розпорядженні великі можливості для проведення загальної політики об’єднаної Італії. Незважаючи на окремі слабкості структури Римсько-італійського союзу, протиріччя між союзними громадами і центром — Римом, що призводили до воєн і повстань, Римсько-італійський союз в цілому як сильна держава федерального типу зберігав свою міцність і стабільність впродовж майже півтора століть. Як підсумок можна зазначити, що об’єднання Італії відкривало можливості для уніфікації економіки, соціальних, політичних структур і культури численних міст, громад і племен, що стоять на самих різних рівнях історичного розвитку.