Боротьба Риму з Карфагеном за панування у Західному Середземномор’ї

До 264 р. до н. е. Рим і Карфаген знаходилися в мирних відносинах. Поки Рим був зайнятий підкоренням Апеннінського півострова, а Карфаген — завоюванням Північної Африки, їх інтереси не стикалися. Проте після проникнення римлян в Південну Італію положення змінилося. Римська республіка перетворилася на сильну державу, що претендувала на панування не лише на Апеннінському півострові, але також і на сусідніх територіях, в першу чергу на великих островах Середземномор’я, зокрема на багатій Сицилії. Ці домагання неминуче вели до зіткнення з Карфагеном, стурбованим посиленням і експансією Риму. Незабаром з’явився привід для відкритих військових дій. Римляни прийняли пропозицію Мессани про допомогу в місцевій війні Мессани і Сіракуз. Захоплення Мессани зміцнило положення римлян в Сицилії. Для успішного ведення війни Риму був потрібний сильний флот, здатний протистояти Карфагену. Рим, мобілізувавши усі засоби італійських союзників, в першу чергу грецьких міст Південної Італії, вже в 260 р. до н. е. мав флот до 120 бойових суден. Готові вступити у бій з ескадрами Карфагену кораблі прибули в Сицилію. Розвиваючи успіхи сухопутних і морських сил, римляни прийняли рішення атакувати ворога на його ж території, тобто перенести війну в Африку. Вони спорядили величезний флот в 330 бойових кораблів. Римська армія висадилася неподалік від Карфагена, підпорядкувала собі численні дрібні міста і поселення і взяла в облогу сам Карфаген. Спартанський полководець Ксантіпп, розбивши римлян, узяв в полон консула Регула. На довершення цього страшного розгрому під час бурі загинув римський флот, що поспішав на виручку армії. Бойові дії знову були перенесені в Сицилію, почався другий етап війни (255—242 рр. до н.е.). Він характеризується деякою рівновагою воюючих сторін: успіх мав то Рим, то Карфаген. Обидві сторони були змучені війною. Положення римлян було дещо кращим: в їх руках була велика частина Сицилії, їх армія блокувала останні твердині Карфагену — Лілібей і Дрепану. Карфаген просив миру, який і було підписано в 241 р. до н. е. Умови його були важкі: карфагеняни повинні були повністю очистити Сицилію, виплатити контрибуцію в 3200 талантів срібла (прибл. 84 т срібла), видати усіх римських полонених без викупу. Скориставшись скрутним становищем Карфагена, ослабленого війною, а також повстанням найманців і місцевого залежного населення в 241—238 рр. до н. е., римляни безперешкодно захопили острова Сардинію і Корсику, що належали Карфагену, і організували там перші римські провінції. Рим перетворився на найсильнішу державу Західного Середземномор’я. Карфагеняни швидко виплатили контрибуцію і стали посилено готуватися до війни з Римом. На чолі військової партії, прагнучої реваншу, стояв герой 1-ої Пунічної війни, полководець і тонкий дипломат Гамількар Барка. Гамількар Барка відправився в Іберію в 237 р. до н. е. Йому довелося зіткнутися із запеклим опором волелюбних іберів. За допомогою сили і дипломатії Гамількару і його наступникам вдалося захопити велику частину півострова на південь від річки Ебро, навчити і загартувати у боях численну найману армію, поповнити казну і заснувати опорну базу — сильно укріплене місто Новий Карфаген (суч. Картахена). Загиблого під час війни з іберами Гамількара замінив його зять Гасдрубал. Рим уважно спостерігав за подіями в Іберії і в 226 р. до н. е., прагнучи покласти межу експансії Карфагена далі на північ Іберії, змусив Гасдрубала укласти договір, за яким зобов’язав карфагенян не переходити на північ від річки Ебро. Невдовзі карфагенським полководцем став син Гамількара Барки – Ганнібал (247—183 рр. до н. е.). У 219 р. до н. е. він обложив і узяв сильно укріплене місто Сагунт на східному узбережжі Іберії, яке було союзником Риму, що стало приводом для війни. У наступному, 218 р. до н. е. Ганнібал повів свою армію в Італію, почавши тим самим здійснення планів свого батька. Ганнібал безперешкодно пройшов Північну Іберію і став просуватися по Південній Галлії до річки Родану (Роне), наближаючись до Альп. З численними племенами, через територію яких він проходив, Ганнібал або укладав мирні договори, або воював. Римляни не зуміли зупинити рух армії Карфагена навіть при переправі через широку річку Родан. Консул Публій Сципіон зробив спробу затримати Ганнібала. Не чекаючи підходу іншого консула з більшою частиною армії, він дав битву Ганнібалу біля річки Тицин (суч. Тичино) і зазнав поразки. Римська армія відступила до міста Плаценції, де і об’єдналася зі свіжими військами. Ганнібалу вдалося нав’язати битву і цього разу. Застигнувши об’єднану римську армію зненацька, коли вона переходила річку Требію, він в запеклій битві розбив її (битва при Требії, зима 218 р. до н. е.). Римський диктатор Фабій, ухиляючись від рішучої битви, йшов за армією Карфагена по п’ятах, вимотуючи її в дрібних сутичках. Положення Ганнібала поступово погіршувалося: його сили танули, населення було ворожим, римська армія починала контролювати ситуацію. Проте в одній з битв Ганнібал зумів перемогти. Тонкий дипломат, Ганнібал, використовуючи перемогу, спробував створити антиримську коаліцію. У 215 р. до н. е. він уклав договір з македонським царем Філіпом V, який зобов’язався вторгнутися в Італію. Ганнібал притягнув на свою сторону державу Сіракуз і деякі грецькі міста в Сицилії. Рим опинився в кільці ворогів. З 215 р. почався новий етап війни, який в цілому можна визначити як етап відносної рівноваги. Римляни відмовилися від ідеї досягнення перемоги в рішучій битві і зробили ставку на тривалу війну, розраховану на вимотування сил супротивника. Захопивши Сицилію, римляни відрізали Ганнібала від Карфагена, блокували усі зв’язки ворожої столиці з її звитяжним воєначальником. У свою чергу, Ганнібал завдав Риму ще декілька чутливих ударів. У 214 р. до н. е. у битві при Апулії він розгромив військо під командуванням Фульвія, розбив Марцелла у битві при Канузії (212 р. до н. е.), узяв в тому ж році важливий порт Тарент і продовжував спустошувати Південну Італію. Остаточний перелом на користь римлян настав лише з 211 р. до н. е. Він був пов’язаний із захопленням римлянами багатої і багатолюдної Капуї, що перейшла на сторону Ганнібала в 216 р. до н. е. Демонстративний похід Ганнібала на Рим закінчився повною невдачею (211 р. до н. е.). У 210 р. до н. е. в Іспанію була послана нова римська армія на чолі з молодим талановитим воєначальником Публієм Корнелієм Сципіоном, який захопив Новий Карфаген. Обережний Фабій, що відвернув основні сили Ганнібала, сміливим маневром і за допомогою зради захопив важливе для Ганнібала приморське місто Тарент (209 р. до н. е.). У 204 р. до н. е. Сципіон на чолі експедиційних сил висадився в Африці. Як він і чекав, правителі Карфагену терміново відкликали Ганнібала з Італії, який покинув її не переможений ні в одній великій битві. У Карфагена не було ні грошей, ні армії, подальша боротьба могла привести до повного знищення навіть самого міста. Тому правителі Карфагену капітулювали (201 р. до н. е.). Згідно з мирним договором Карфаген втрачав усі заморські володіння, увесь військовий флот (500 кораблів), його територія обмежувалася невеликим міським округом в Африці. Карфаген втрачав право мати військовий флот, не міг без дозволу Риму вести війни і повинен був виплачувати контрибуцію в 10 тис. талантів впродовж п’ятдесяти років. Доцільно назвати причини перемоги Риму над Карфагеном. По-перше, Рим і Римсько-італійський союз мав в розпорядженні великий військово-економічний потенціал, ніж держава Карфагена. По-друге, Римсько-італійський союз як державна організація виявився міцнішим, ніж думали олігархи Карфагену. Спроби використати прорахунки і помилки римської політики відносно італійських союзників виявилися марними. По-третє, зовні війна вона виглядала як вітчизняна війна римлян і їх союзників із загарбниками, що вторглися, ця обставина створювала чималі переваги. По-четверте, римська легіонно-маніпулярна організація, комплектування воїнів, з власних громадян виявилася з військової точки зору значно досконалішою, ніж наймана армія Ганнібала. У висновку потрібно зазначити, що на початок II ст. до н. е. Рим став твердою ногою на усьому Західному Середземномор’ї, в його межах вже не існувало серйозних сил, які могли б чинити опір римському пануванню.