Пізня римська імперія. Встановлення домінату

З часів імператора Діоклетіана (284 - 305) розпочинається новий період в історії римської держави – епоха пізньої імперії – домінат: імператор – це вже не перша особа в державі, як було раніше, а домініус (господар), абсолютний монарх, який стоїть над законом, божественна особа. Діоклетіан народився в Далмації і був сином вільновідпущеника. Вступивши до армії, він досяг найвищих чинів, командував охороною імператора Нумеріана, після смерті якого солдати проголосили Діоклетіана імператором. За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних деспотій. Так, римський імператор, подібно до східних царів, вважався втіленням божества. Йому поклонялися, присутні при його появі ставали на коліна, падали ниць, цілували краї його одягу. Цей звичай звався проскінезою, прийшов зі Сходу через елліністичні часи. Незабаром після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діоклетіан і Максиміан мали титули августів (звеличені богами). Обидва імператори призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у Стародавньому Римі – титул імператора). Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади, хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів. Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший авторитет. Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішнього і зовнішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. За нової системи імператори могли особисто керувати тими чи іншими походами, тобто певною мірою запобігати появі нових узурпаторів. З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався поділ імперії на Східну і Західну. Жодний з імператорів не вибрав Рим місцем свого перебування. «Вічний Рим» вважався столицею імперії як раніше, але не був резиденцією імператора і втратив своє колишнє політичне значення. Сенаторський стан залишився вищим в імперії, проте Сенат як установа уже не мав колишнього впливу, він не обговорював питань, що мали загальнодержавне значення. Важливим аспектом відповіді є також виклад інформації стосовно реформування армії. До цього легіони були розташовані по окремих провінціях, тому у разі потреби їх було складно перевести на інший кордон. З часів Діоклетіана встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська, що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини, що можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип військової організації, завершений імператором Костянтином, мав позитивні результати. До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювались добровольцями. Цей принцип залишився і в часи пізньої імперії, але разом з тим було запроваджено обов'язкове поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників давати державі певну кількість рекрутів відповідно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони варварів, які переходили під владу Римської імперії. Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору, грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах, потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських фінансів. Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці й резиденцій імператорів. Діоклетіан, подібно до Августа, виступив прихильником старої римської релігії. Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан зустрічав з боку християнської церкви. У перший період правління дружина і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християнами. Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали найжорстокішу боротьбу з ними. 305 р. Діоклетіан у Нікомедії, а Максиміану Мілані відмовились від влади. Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолютною. Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократичного апарату та армії. Продовжуючи відповідь на питання потрібно також згадати період правління наступника Діоклетіана Констянтина. Розповідаючи про цього імператора особливу увагу слід звернути на реформи в релігійній сфері. Новий імператор був прихильником віротерпимості. В його війську було багато християн. Він видав розпорядження, відоме під назвою Міланського едикту, про вільне сповідання християнства. Імператор хоч не був ще християнином, але виявив себе як покровитель нової релігії. Християнство з часу Міланського едикту з релігії гнаної швидко перетворилося на релігію пануючу. На початку IV ст. відомий своїм аскетизмом і популярний серед парафіян пресвітер Арій виступив зі вченням про те, що в божественній трійці тільки Бог-Отець є вічним, першим його творінням був син, або Логос, а творінням Логоса був Святий Дух. Тому син не може бути рівним отцю. Аріанство було спробою раціоналістичного тлумачення основного християнського догмата. 325 р. у Нікеї було скликано з'їзд (собор) християнських єпископів усієї Римської імперії. Собор прийняв короткий виклад основних догматів християнства, так званий Нікейський символ віри. Більшість присутніх висловилась проти Арія. Було визнано, що Син Божий є єдиносущним отцю. Арія заслали в Іллірію. Проте в нього виявилося чимало прихильників серед придворних, і він незабаром повернувся із заслання. При дворі перемагали то прихильники нікейського вчення, то аріани. 381 р. вчення Арія було ще раз засуджено на новому соборі єпископів у Константинополі. У відповіді також не варто оминати увагою реформи Констянтина в цивільній та військовій сферах. За часів Констянтина цивільну владу було остаточно відокремлено від військової. Він також завершив поділ військ на прикордонні частини і мобільну армію. Імператорським декретом було заборонено перехід колонів з одного маєтку до іншого. Власник, в якого знаходили чужого колона, мусив по-вернути його старому господареві, крім того, за весь час перебування в його маєтку збіглого колона він мусив заплатити належні з колона податки. Тривало також прикріплення ремісників до їхніх корпорацій (колегій). Ще за Діоклетіана місто Рим втратило колишнє значення. Констянтин збудував нову столицю на місці грецької колонії Візантії, її було названо за ім'ям імператора Константинополем. У заснуванні міста 324 р. і його освяченні брали участь як жерці, так і християнське духовенство. У місті було споруджено терми, бібліотеку, великий іподром, на якому збиралися тисячні юрби, оскільки кінські перегони стали улюбленим видовищем. Імператор сприяв християнам, але ще не поривав з традиціями старої релігії. Поряд з християнськими храмами в Константинополі будувалися язичницькі, з яких особливо вирізнявся храм Фортуни. Величезна статуя бога СонцяГеліоса зображала самого Констянтина. Так вшановувався культ Сонця. Констянтин управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись з усіма, хто стояв на його шляху. Після характеристики внутрішніх реформ проведених Констянтином потрібно перейти до характеристики зовнішньої політики імператора. У зовнішній політиці Констянтин був послідовником Діоклетіана. Він вів успішні війни з франками, готами, підтримуючи сарматів. За Констянтина варварські племена, як і раніше, заселяли різні області Риму. Тривала і «варваризація» армії. Після смерті Констянтина в 337 р. середній син Констянтина Констанцій спромігся стати одноосібним правителем усієї імперії. Сам він був переконаним аріанином і виявляв особливий інтерес до релігійних питань, однак у роки його правління язичництво не переслідувалося. Завершуючи відповідь на питання студенти мають узагальнити подану інформацію наголосивши на тому, що реформи Діоклетіана і Константина мали на меті подолати руйнацію Римської імперії. Проте всі їхні заходи могли лише затримати, але не припинити той занепад, що розпочався ще в III ст. і причиною якого була криза рабовласницького господарства. Криза Риму виявилася насамперед у скороченні грошового обігу, зростанні податків, виплат із казни в натуральній формі, занепаді зовнішньої торгівлі, міст. Церква після визнання її державою стала могутньою соціальною силою, оскільки держава визнала християнство не тільки рівноправною, а і єдиною істинною релігією, обов'язковою для всього населення. Язичникам, єретикам і відступникам загрожували суворі кари.за Діоклетіана, Константина та їхніх наступників Римська імперія остаточно перетворилася на необмежену монархію, але не дивлячись на це становище імперії з середини IV ст. ставало дедалі менш тривким.