Стильовий синкретизм української літератури кінця 19 – початку 20 століття

РАННІЙ УКРАЇНСЬКИЙ МОДЕРНІЗМ: ХАРАКТЕРНІ РИСИ І

СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ.

Українська література кінця 19 – початку 20 століття – явище загальноєвропейського типу, вона відбила в собі процес змін художнього мислення, методів, стилів. У цей період в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи класичного реалізму.

Цей період позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Сучачні дослідники трактують розвиток літератури цього періоду або як продовження критичного реалізму, або як початок модернізму. Традиційно вважається, що зачинаталем українського модернізму був Микола Вороний, який у 1901 році опублікував відкритий лист до українських письменників, у якому закликав писати по-новому, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

Модернізм – загальна назва літературних напрямів та шкіл 20 ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямовансть. Модеоністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обгрунтованої філософією позитивізму. Модерністи на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у сутність буття.

Оскільки модерністи віддавали перевагу естетичним, художнім вартостям, а не потребам служіння народу, то українських письменників не можна назвати модерністами. Вони ніколи не стояли осторонь національних і соціальних питань і разом з тим, свідомо чи несвідомо, рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва.

Таким чином, література 90-х років 19 ст. і перших десятиріч 20 ст. не була прямим продовженням методу критичного реалізму, бо її теми, стиль, форма зображення дійсності були вже іншими. Отже, на межі століть з”явилася нова неповторна й оригінальна література, яка відкривала собою новий художній метод, що поєднав у собі традиції і новаторство, критичний реалізм і модернізм.

Представниками українського модернізму були: М. Коцюбинський, М. Чернявський, О. Кобилянська, М. Вороний, О. Олесь, В. Стефаник та інші.

СТИЛЬОВИЙ СИНКРЕТИЗМ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ 19 – ПОЧАТКУ 20 СТОЛІТТЯ.

Творчість українських письменників початку XX ст. позначена багатьма якісно новими особливостями, які при всій органічній єдності національного літературного про­цесу все ж відмінні від ознак красного письменства по­переднього періоду.

У цей час на ниві української літератури виступали представники кількох поколінь. Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий, тобто ті літера­тори, що сформувалися ще в 70 — 80-х роках XIX ст. Активними ідейно-художніми пошуками позначена діяль­ність середньої літературної генерації, представленої та­кими творчими індивідуальностями, як Борис Грінченко, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка. Зрештою, про себе голосно заявила й молодь — Осип Маковей, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Бог­дан Лепкий, Володимир Винниченко, Гнат Хоткевич, Ми­кола Чернявський, Олександр Олесь, Микола Вороний, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Михайль Семенко, Михайло Яцків. Таке розмаїття талантів зумовлювало ши­рокий спектр індивідуальних підходів до зображення дій­сності, своєрідність творчих стилів і художніх манер, спри­яло збагаченню жанрової системи, розвитку й удосконаленню літературної мови.

У 1903 р. Михайло Коцюбинський і Микола Черняв­ський звернулися з відозвою до українських письменни­ків, в якій закликали розширювати тематичні обрії нашої літератури, писати не тільки про селянство, а й про інші суспільні верстви, порушувати в творах соціальні, філософські, психологічні проблеми. Михайло Коцюбин­ський і в листах до колег по перу звертав увагу на необхідність пошуків нових прийомів художнього узагаль­нення життєвого матеріалу, зауважуючи при цьому, що такий підхід до втілення ідейних задумів збагачує реалі­стичний метод.

Ці заклики вже ґрунтувалися на художній практиці і самого Михайла Коцюбинського, і таких майстрів, як Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Михайло Яцків. Справді, художнє оновлення літератури відбувалося і пошуками реалістів, і стараннями модерні­стів, які, правда, захоплювалися деколи надміру експе­риментуванням.

Новаторство письменників-реалістів, на думку Франка, полягало насамперед у тому, що, орієнтуючись на зразки європейської прози, вони розбуджували в душі читача певні настрої «способами», які рекомендували найновіші психологічні дослідження вчених.

За однією з провідних стильових течій в українській літературі початку XX ст. усталилася назва «нової шко­ли», її представниками були не тільки вищеназвані про­заїки, а й поети Микола Вороний, Олександр Олесь, Ми­кола Філянський, Григорій Чупринка та драматурги Леся Українка, Володимир Винниченко, Спиридон Черкасенко, Людмила Старицька-Черняхівська. Ці письменники нама­галися посилювати художньо-виражальні можливості сло­ва, розгортати художню дію через внутрішній світ персо­нажів, через саморозкриття душі ліричних героїв.

Представники «нової школи» синтезують, кристалізу­ють неореалістичні прийоми художнього зображення з неоромантичними. Взагалі в українській літературі цього часу виявляється й імпресіоністична (Михайло Коцюбин­ський), експресіоністична (Василь Стефаник), символі­стська (Олександр Олесь, Микола Вороний, Гнат Хоткевич) поетика.