Напрями розвитку поезії

Українська література кінця XIX — початку XX ст. характеризується інтенсивним розвитком найрізноманіт­ніших ліричних та ліро-епічних жанрів. Представники всіх поетичних генерацій — від найстаршої, зрілої, пред­ставленої іменами Івана Франка, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Осипа Маковея, до тих, чий талант або розквітає (Леся Українка, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Христя Алчевська), або формується (Спиридон Черкасенко, Надія Кибальчич, Микола Філянський, Грицько Чупринка, Михайль Семенко, Павло Тичина, Максим Рильський, Петро Карманський) — ставлять своє слово на службу народові, котрий піднявся на боротьбу проти світу насильства. Продовжуючи полум'яні традиції Шевченкової музи, українські поети не тільки гнівно осу­джують імперські правопорядки, а й показують ті ви­мріяні людством ідеали свободи, рівності й братерства людей, що одухотворяли революціонерів упродовж тисячоліть. Атмосферу революційної доби, непохитну впевне­ність у перемозі над насильниками одверто висловлено

Найвищим злетом української поезії цього часу є, без­перечно, творчість Лесі Українки. Розмаїта мотивами та образами, багата ритмічно-інтонаційними ходами, її ліри­ка завжди насичена громадянським неспокоєм, активністю втручання в дійсність, порушенням злободенних суспіль­них проблем. Завдяки енергійній дикції, властивій бага­тьом творам на політичні теми, вірші Лесі Українки стали в один ряд з класичними поезіями Шевченка і Франка. Громадянська наснаженість, політична закличність аж ні­як не затінили щирої схвильованості творів поетеси. Леся Українка володіла талантом проникнення у найпотаємніші глибини внутрішнього світу людини. Скажімо, кожен з дванадцяти віршів циклу «Мелодії» тонко передає зміни в почуттях і переживаннях особистості. Важливо, що ці зміни в настрої ліричного героя супроводжуються змінами і в ритмічно-інтонаційній структурі поезій. ван Франко мовою художніх образів чітко характери­зує суттєві особливості сучасної поезії. У ліричній присвяті Миколі Вороному до поеми «Лісова ідилія» він заперечує заклики творити «чисте мистецтво», тобто звести поезію у вузьку царинку суто естетського сприймання складного, суперечливого світу.

Не випадково мотив ролі художнього слова звучить у ліриці майже всіх українських поетів цього часу. Леся Українка зіставляє художнє слово з «твердою крицею», зі зброєю, що допоможе в боротьбі за нове життя. Поетеса вірила, що «вільная пісня не може умерти». Михайло Старицький закликав поета бути готовим «замість лавро­вого терновий вінець узяти на чоло». Панас Мирний посилав свою музу в бій за правду. Борис Грінченко радив поетові творити той «живущий спів», який би, як меч, розрубував пута, як вогонь, «серця палив». Для Олексан­дра Олеся в рідному слові скристалізувалося й сучасне життя народу, і його історична пам'ять, «співочий грім батьків моїх, дітьми безпам'ятно забутий», і Дніпра ле­виний рик.

Піднесення визвольного руху народу надає нового зву­чання творчості багатьох поетів. Олександр Олесь образно передає ті зміни в житті людей, які принесла революція 1905 р. В руках учорашніх рабів «замаяли знамена, і гімн побід співа невільна сторона». Оптимістичні інтонації властиві також його віршам «Яка краса: відродження країни!», «Ми не кинемо зброї своєї», «Над морем», «Ка­пітану Шмідту». Звична для цього лірика образність на­буває символічного характеру, передає сутність грандіоз­них суспільних подій: «сонце наше вже з-за обрію встає», і його хід «спинить ніщо не зможе в світі»; «хай наші вчинки божевільні, хай дикий шал в самій меті, але ми гордим духом вільні, і наші душі золоті».

Аналогічні мотиви та образи знайдемо у віршах Бориса Грінченка («Боязким», «Приходить час», «До'тих, що зостануться»), Дніпрової Чайки («Гралася в морі вільная хвиля»), Миколи Чернявського («Червоний хміль», «Суд іде», «Борцям-героям»), Миколи Вороного («Нехай і так», «Гей, хто має міць!..»), Христі Алчевської («Воля», «Гей, на бій!»), Надії Кибальчич («Голоси», «З тюремних мо­тивів»).

Цікаву сторінку в антології української новітньої поезії представляє Михайль Семенко — автор збірок «Prélude» (1913), «Дерзання» (1914), «Кверофутуризм» (1914). Назва останньої книжки (кверо — з лат. пошук) сприяла ви­значенню Семенка як першого українського футуриста, котрий, як і інші представники цього напряму в сусідніх літературах, прагнув оновити не тільки тематику, а й виражально-зображальну систему поезії. Так, урбаністи­чні мотиви й образи, вільний вірш (верлібр), невживання розділових знаків свідчили про інтенсивні художні пошу­ки українського поета.

Семенко намагався зберегти своє я у творчості, звідси його категоричне неприйняття традицій, відстоювання сво­єї манери.

Творчість Семенка 10-х років засвідчила осягнення ук­раїнською поезією найновіших естетичних віянь. Правда, вона виходила за межі футуристичної поетики: твори Се­менка часто наснажені тією іронією, яка зближує їх з неоромантизмом. Взагалі таке схрещення зображальних прийомів у творчості одного поета притаманне не тільки йому, а й його сучасникам.

6. РОЗВИТОК ЖАНРУ ДРАМИ ІДЕЙ У ДРАМАТУРГІЇ ПОЧАТКУ ХХСТ.

Хоч у цей час ще продовжували виступати з п'єсами Іван Франко, Михайло Старицький, Марко Кропивниць­кий, Іван Карпенко-Карий, Борис Грінченко, проте погоду в драматургії визначатиме творчість Лесі Українки та її сучасників — Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка, Гната Хоткевича, Любові Яновської, Олександра Олеся.

Саме з ім'ям Лесі Українки пов'язаний розквіт проблемно-філософської та філософсько-психологічної драми. Геніальна письменниця часто зверталася до тем з життя багатьох народів у різні історичні епохи, проте завжди проблематика її драматичних творів була суголосна суча­сності, спроектована в українську дійсність початку XX ст. Вражає гострота соціальних і морально-етичних конфліктів драматичних творів Лесі Українки, яскраво виявляється новий підхід письменниці до художнього до­слідження взаємин між героєм і середовищем. Твори пи­сьменниці, виконані в віршовій формі, характеризуються майстерністю композиції, точністю художніх деталей, афо­ристичністю висловлення думки, ритмічно-інтонаційним багатством.

Леся Українка збагатила драматургію і в жанровому відношенні. Вона вкладала в кожне жанрове визначення того чи іншого твору своє розуміння і його побудови, і характеру конфлікту. Зокрема, серед драматичних творів письменниці знаходимо драматичну сцену («Іфігенія в Тавриді»), діалог («В дому роботи, в країні неволі»), етюд («Йоганна, жінка Хусова»), драматичну поему («Одержи­ма», «В катакомбах», «Бояриня»), драму («Камінний го­сподар»), фантастичну драму («Осіння казка»), драму-феєрію («Лісова пісня»).

Тогочасна дійсність визначила проблематику п'єс Гната Хоткевича «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», Любові Яновської «В передрозсвітньому тумані», «Жертви», Спиридона Черкасенка «Хуртовина». Важливо, що в п'єсах Гната Хоткевича йдеться про участь у визвольному русі робітників, а Любов Яновська намагається простежити поширення революційних настроїв на селі, роль інтелі­гента в цих процесах. Архип Тесленко в сатиричній ко­медії «Патріоти» та Володимир Самійленко у гротескно-фантастичній сатирі «У Гайхан-бея» передають задушливу суспільну атмосферу в царській Росії, єднання чорносо­тенних сил у боротьбі проти будь-яких проявів волелюбної думки. Колоритні картини з життя різних суспільних верств початку століття змальовано в драмах Володимира Винниченка «Дизгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя», «Mémento», «Чужі люди».

У символічному річищі розвиваються драматичні твори Василя Пачовського «Сон української ночі», Спиридона Черкасенка «Жах», «Повинен», Олександра Олеся «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Тихого вечора.», «По дорозі в казку». Навіть Панас Мирний звертається до жанру драми-містерії («Спокуса»), в якому розвиває біблійний сюжет про гріхопадіння перших людей у раю. Правда, цей крок відомого реаліста зумовлений не впливами модної тоді символістської естетики, а утилітарним завданням допомогти простому читачеві чи глядачеві краще відріз­няти добро від зла.

У жанрах традиційної соціально-побутової драми про­довжували писати Борис Грінченко («На громадській ро­боті», «На новий шлях»), Любов Яновська («На сіножаті», «На Зелений клин»). На животворному ґрунті народної поезії зростають пройняті щирим ліризмом п'єси Степана Васильченка «Чарівниця», «На перші гулі», «Не співайте, півні, не вменшайте ночі». Йому ж належить кілька ва­ріантів драми «Кармелюк». Серед п'єс на історичні теми — драми Михайла Старицького «Маруся Богуславка», «Обо­рона Буші», «Остання ніч», Бориса Грінченка «Степовий гість», трагедія Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий», переробка Марком Кропивницьким сюжету повісті Євгена Гребінки «Чайковський, або Олексій Попович», віршована драма Спиридона Черкасенка «Про що тирса шелестіла».