2015-08-12
2234
Надзвичайна інтенсивність духовного життя українського суспільства на межі століть і в перші десятиліття ХХ ст. зумовила бурхливий розвиток різних напрямів художньої творчості. Одним з них був літературний імпресіонізм. Імпресіонізм (франц. impression — враження) — мистецький напрям, найхарактерніші ознаки якого — витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, мінливості життєвих передчуттів і переживань.Назва напряму походить від картини французького художника Клода Моне (1840—1926) «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Імпресіоністи надавали пріоритетного значення зображенню неповторності миті, зупиненим під пензлем маляра спалахам вічності, пошукам краси в буденних, звичайних речах. Це була унікальна спроба розчинити колір у світлі, відтворити рух повітря, насиченість сонячних променів. Для них не існувало другорядних речей, звичайне побутове життя на їхніх картинах набувало колориту урочистості і ставало об’єктом особливого інтересу. Для українського письменства, зокрема для М. Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Г. Косинки, М. Хвильового, імпресіонізм став порубіжним явищем, з’єднувальною ланкою між реалізмом другої половини XIX ст., з його вірою у можливість раціонального пізнання та пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму. Саме імпресіонізм від своїх початків у творчості українських прозаїків до вершинних досягнень Е. Золя, Г. де Мопассана (Франція), С. Цвейга, А. Шніцлера (Австрія), С. Жеромського (Польща) був зразком нового, модерного мистецтва в широкому розумінні цього слова. Михайло Коцюбинський (1964—1913) — один із перших українських письменників-імпресіоністів, основою естетики якого була увага не до типового й нетипового, а до неповторної людської індивідуальності, до відтворення дійсності через потік вражень від навколишнього світу з метою передати психодуховний процес переживань героя, до змалювання мінливих пейзажів, відтворення зовнішнього, позаособистісного крізь особистісне начало тощо. Загалом характерною ознакою творчості
М. Коцюбинського, за словами Є. Федоренка, є «тонка фіксація вражень, лаконічність вислову, глибокий ліризм, ритмічність та плавність мови, майстерність описів природи та глибинний психологічний аналіз». Ці особливості здебільшого притаманні імпресіонізму Творчість М. Коцюбинського розвивалася від етнографічно-реалістичного письма на зразок І. Нечуя-Левицького до письма метафоричного, імпресіоністичного і психологічного. На думку В. Шевчука, цей другий пласт почав формуватися в його прозі з кінця 90-х років ХІХ ст. Повість «Дорогою ціною» (1901) він писав у манері етнографічного реалізму, водночас в інших творах схиляючись до психологізму. Цей корінний злам відчутний у «Поєдинку» (1902), де помітний вплив французьких імпресіоністів Е. Золя, Г. де Мопассана. Новела «Лялечка» (1901) дещо позначена впливом російських письменників Л. Андреєва та А. Чехова, однак їхнім шляхом український прозаїк не пішов.
Згодом «сонячний імпресіонізм» було втілено в акварелі «На камені» (1902) — недаремно твір названо аквареллю, адже в основу новели покладено багатство настроїв і душевних порухів, переживань у системі пластичних образів. Природа під пером М. Коцюбинського не є описом, декоративною прикрасою, як у І. Нечуя-Левицького, вона — відображення стану людської душі. Так само і в «Іntermezzo», «З глибини», «Хвала життю!», «На острові», «У грішний світ» та інших нарисах, оповіданнях і новелах. Нарис «Хвала життю!» (1912), яким завершується творчий шлях М. Коцюбинського, ґрунтується на враженнях письменника від перебування на руїнах сицилійського міста Мессіни, знищеного землетрусом 28 грудня 1908 р. Хаотичне нагромадження каміння, кучугури штукатурки, балок, під якими поховані десятки тисяч людей, порепані стіни будинків, що виринали серед цих куп, поліцейський, що прикладав руку до кепі, вшановуючи пам’ять відкопаних мертвих людей, очі замкнених у чорний креп живих, що сновигали поміж руїнами, — такими деталями прозаїк передав жах трагедії. І все ж земної краси не вбити нікому й нічому — про це говорили «далекі зелені гори, залиті радісним сонцем», «безконечний шовковий простір блакитного моря». Краса і життєствердження у М. Коцюбинського — майже синоніми. Душа автора «проспівала над сим кладовищем хвалу життю».
Зате «Цвіт яблуні», на думку В. Шевчука, — це «шедевр імпресіоністично-психологічної манери, коли психологізм та імпресіонізм поєднуються». Вже заголовок твору з елементом мальовничої символізації, назва жанру «етюд» — виявляють близькість до малярського мистецтва, в межах якого імпресіонізм розвинувся найбільше. Лірична схвильованість звучання твору досягається завдяки специфіці нарації: оповідь ведеться від імені батька, на очах якого впродовж кількох діб помирає малолітня дитина. Кожний штрих, кожна деталь, своєрідно переломлені крізь збуджену, схвильовану психіку героя, передають його душевні й фізичні страждання. Психологічний сюжет етюду ускладнюється тим, що в трагічній ситуації перебуває не просто батько безнадійно хворої дитини, а ще й митець, зір і слух якого позасвідомо фіксують усі моменти, найменші подробиці згасання життя дитини. Авторове завдання полягало не в тому, щоб викликати співчуття у читачів, а в тому, щоб показати складну людську психіку.
Символічний образ зірваного яблуневого цвіту, яким батько-письменник обкладає тільце дитини, викликає в читача асоціації з передчасно перерваним людським життям. «Цей образ вражає ще й тому, що життя дитини обірвалося в найчарівнішу пору весняного відродження» (П. Хропко).
М. Коцюбинський охоче розробляв і соціальні теми, не цураючись ні етнографічного реалізму («Fata morgana»), ні певної ідеологізації власної творчості, що також було притаманно реалістам. З цього погляду він — типовий представник перехідної доби, а тому неоднозначний. Він був «високого рівня митець, і саме це створило йому незаперечний авторитет класика української літератури, який не похитнувся й досі і, очевидно, не похитнеться в майбутньому» (В. Шевчук).
