Споглядально-рефлективний характер лірики Б. Лепкого

У літературному процесі к. XIX — поч. XX ст. помітна постать Богдана Лепкого (1872-1941) — письменника, літературного критика, вченого, перекладача, видавця, педагога, художника. В радянський період розвитку історії України — за відданість ідеям відродження Батьківщини, відтворення в художній формі духовно-патріотичних поривань українського народу, його національно-визвольних змагань (тетралогія «Мазепа», поема «Ноктюрн», вірші 20-30-х pp. та ін.) — творчість Б.Лепкого було штучно вилучено з літературного процесу, самого ж письменника безапеляційно засуджено, звинувачено в націоналізмі, фальсифікації історії, сповідуванні ідеології фашизму.

Богдан Лепкий не виступив у літературі як готовий майстер слова. Характеризуючи творчий здобуток митця 90-х р. XIX ст., В.Сімович, Є.Пеленський відзначали «боротьбу з віршем, з формою», «неповні, невикінчені образи», «нев'язану» мову, «сентиментально потрактовані» конфлікти. Однак уже перші оповідання та новели Б.Лепкого привернули увагу читачів і критиків своєрідністю оповіді, пластичністю художнього малюнка, щирим, глибинним ліризмом. Ліричне самовиявлення, наявність суб'єкта оповіді, емоційність, сердечність підносили мистецьку вартість і нарису, й новели, й оповідання, надавали цим «суто» епічним жанрам своєрідного забарвлення, що помітив І.Франко.

Криза епохи позитивізму на поч. XX ст. спонукає митців шукати нових, оригінальних способів відтворення дійсності. У творчості Б.Лепкого відчутно посилюється психологічний аналіз: письменник змальовує події та людей через враження, крізь «призму чуття і серця» (І.Франко). Чимало оповідань,

новел, поезій у прозі Б. Лепкого яскраво ілюструють нахил митців к XIX — поч. XX ст. до музичності, симфонічності прози, живописання словом, використання сугестивної сили мистецтва. «Ворушити читача і не дати йому задубіти...» — ось що Б.Лепкий вважав головним завданням письменника5. Яким чином прозаїку вдається викликати в читача певний душевний стан? Насамперед застосуванням спеціальних стилістичних засобів: ритму фраз, повторів, риторичних запитань, окликів, асонансів, алітерацій, антитези, контрасту, еліпса. Раніше, коли принцип вірності реальній дійсності усвідомлювався митцем як критерій художності, в його оповіданнях та новелах часто зустрічалися провінціоналізми, мовні неоковирності. Згодом, коли в прозі Б.Лепкого посилюється аналітичне й синтетичне начала, поглиблюється психологічний аналіз, з'являється оповідач — інтелектуально розвинена, яскраво окреслена індивідуальність, за світовідчуттям близька авторові, зникає розмовна, переважно просторічна, діалектна лексика. Характерною прикметою мови творів стають й іншомовні слова, яких Леп­кий-пурист свідомо уникав.

50. ОБРАЗ І. МАЗЕПИ У ПЕНТАЛОГІЇ Б. ЛЕПКОГО "МАЗЕПА"

Постать Івана Мазепи — одна з найзагадковіших і найсуперечливіших — викликає неабиякий інтерес і в українській, і в світовій науці та літературі. Протягом майже двохсот років йому проголошували анафему, наче лютому ворогові України. Аж до початку XX століття не існувало в українській історіографії, літературі справжнього, позбавленого імперської оцінки образу гетьмана — неповторного будівника держави, що об’єднав українські землі, підніс добробут краю, опікувався освітою і культурою, прагнув незалежності своєї Батьківщини. Аж ось наприкінці 20-х років XX століття галицькі читачі отримали можливість пережити й осмислити трагічні події останніх років правління затаврованого гетьмана завдяки письменницькому пошуку Богдана Лепкого. Він перший в Україні підійшов до розкриття теми рішучого виступу українства за відновлення державності, очолюваного Мазепою. Автор прагнув не тільки спростувати фальсифікацію історії Гетьманщини кінця XVII — початку XVIII століття і спотворення постаті гетьмана, а й створити образ історичного діяча, що мав бути взірцем, на якому могло б виховуватися і «набиратися характеру» молоде покоління українців. Для Богдана Лепкого Іван Мазепа — національний герой, талановитий політик, мудрий державець, складна й неординарна особистість. У пенталогії гетьман показаний в останні роки свого життя. Це не випадково, адже саме в цю пору Мазепа виявив свої сокровенні задуми, свою громадську позицію, очоливши національно-визвольний рух за відновлення української державності.

Щоб якомога повніше розкрити багатогранну особистість гетьмана, Лепкий змальовує його як політика, володаря, дипломата, полководця. У романі відтворено майже всі головні моменти Мазепиного правління (взаємини із запорожцями, страта Кочубея та Іскри, розрив з царем, союз з Карлом XII, поразка під Полтавою, знищення Батурина). Мазепа прийшов до влади в країні, яка була виснажена тривалими війнами, розшматована між Росією і Польщею, постійно збурювана своїми нерозумними дітьми. За Лепким, до гетьманської булави його привели відчуття великої снаги поставити Україну на власні ноги, бажання «тую булаву отрясти з чужого пилу, ожемчужити її новими, від нікого не подарованими жемчугами», і здорове честолюбство, характерне для кожного справжнього діяча, сповненого життєвої енергії. Одержавши булаву як символ влади, він, як ніхто з попередників, тримав її упродовж двадцяти одного року.

Гетьман щедрою рукою давав кошти на будівництво церков і шкіл, підтримував науку й мистецтво. Тож на «голову гетьмана привикли дивитися, як на наймудрішу з усіх, талановиту зроду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату». Як мудрий політик Мазепа розуміє, що державотворчим елементом в Україні могла бути тільки старшина. Тому гетьман вважав за потрібне піднести авторитет цієї суспільної верстви і для цього невтомно дбав про її культурно-освітній рівень, відряджав на навчання за кордон. За його правління старшинська рада була ніби сенатом отих вищих, кіл, Гетьман уважно ставився до неї і рахувався з її голосом. Вона повинна була і йому говорити правду в очі, щоб між правителем і правлячими кругами панувала необхідна гармонія.

51.НОВАТОРСТВО ІНТИМНОЇ ЛІРИКИ ВАСИЛЯ ПАЧОВСЬКОГО

Народився Василь Миколайович Пачовський 12 січня 1878 р. в с. Жуличах на Львівщині в сім'ї священика. Навчався у Золочівській гімназії, але не закінчив її. Уже тоді проявився його вроджений — «боярський» — гонор. Гімназію закінчив екстерном у Львові, заробляючи на прожиття приватними лекціями. Вступив на медичний факультет Львівського університету, а продовжував освіту у Віденському університеті, який закінчив 1909 р. Повернувшись до Львова, одружився з Неонілою Горницькою і обійняв посаду учителя української академічної гімназії у Львові. В. Пачовський брав участь у створенні й діяльності літературного угруповання «Молода муза». Одна за одною виходять його книжки «Розсипані перли» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій...» (1913), драматичні твори «Сон української ночі» (1902), «Сонце Руїни» (1909).

Перша світова війна круто змінила усталений ритм життя, розметала по всіх усюдах самих молодомузівців. В. Пачовський працював у таборах військовополонених українців в Австрії та Німеччині, викладав на курсах українську мову та історію. У 1919 р. якийсь час перебував у Кам'янці-Подільському, захоплений ідеями С. Петлюри, М. Шаповала, В. Темницького, але розійшовся з ними в питанні про шляхи побудови й характер української державності. З 1920 р. В. Пачовський в Ужгороді разом із В. Бирчаком редагує часопис «Народ». Перебуваючи протягом десятиліття на посаді вчителя гімназії в м. Ужгороді, а потім у Берегові, письменник пильно вивчав історію цього краю, написав кілька циклів поетичних творів, поему «Князь Лаборець» та казку «Золота Гвіздка».

Після вересня 1939 р. працює викладачем Львівського університету. 5 квітня 1942 р. В. Пачовський помер. Похований на Личаківському кладовищі.

Дружина залишилася з дітьми, а за рік по смерті чоловіка виїхала за кордон. Заходами родини Пачовських було видано в Нью-Йорку 1984 р. з передмовою О. Тарнавського двотомник, до якого ввійшла майже вся його лірична поезія, багато творів з архіву письменника з'явилося друком уперше.

Василь Пачовський випустив першу збірку «Розсипані перли», коли йому було двадцять три роки. Вона стала подією у літературному житті того часу. І. Франко високо оцінив її і присвятив їй розділ у своїй статті «Наша поезія у 1901 році».

Збірки «На стоці гір» (1907) та «Ладі й Марені — терновий огонь мій...» (1913) поглиблюють мотиви першої. Тут немає уже тієї удаваної безжурності, альбомних присвят, натомість міцніє філософське начало, мистецька тематика вічної боротьби світлого й темного, космічний мотив. У книжці «На стоці гір» поет звільняється від прямолінійного фольклоризму «Розсипаних перлів». Образність стає складнішою, музична оркестровка вірша вишуканішою, символіка творів значно ближче стоїть до модерністичної школи. Ця збірка не дочекалася такого глибокого й компетентного аналітика, як попередня в особі І. Франка. Вона ніби з'явилася передчасно, ставши предтечею — завдяки своїй витонченій ритмомелодиці — тичининського музичного симфонізму.

Новим у третій збірці є мотиви слов'янського язичництва, які чи не вперше в українській поезії осмислені на філософському рівні. Один із таких мотивів — еротика, за яку автора ганили. Критикам, надто ревнителям моралі, не було коли перейматися авторською символікою, винесеною у назву книжки: «Ладі й Марені — терновий огонь мій...». Лада — богиня шлюбу й родючості, Марена — богиня смерті. У такому контексті еротизм сприймається як філософський мотив, що спирається на єдність людини й природи, мотив, який згодом, через кілька десятиліть, набуде утвердження в українській поезії, зокрема у творчості Олекси Стефановича та Богдана-Ігоря Антонича.

Лірика В. Пачовського згодом була визнана найближчою українською попередницею кларнетизму автора «Золотого гомону». Чи є підстави для такої аналогії? Безперечно. Вони передусім у вишуканих ритмічних повторах, які або посилюють, або заперечують розвиток ліричного сюжету. Так, читаючи рядки

виринають із пам'яті подібні поетичні образи із «Сонячних кларнетів» та «Замість сонетів і октав». Вірші В. Пачовського «Самотність», «Серебристий сміх» не тільки повторами, а й вклиненням італійських слів та імен нагадують вірш «LabellaFomarina» П. Тичини. У обох поетів віднаходимо навіть образні збіги: знамените «Мов золото — поколото, Горить — тремтить ріка, як музика» («Гаї шумлять...») чи не мало своїм попередником: «Ціле море, як мережка Злота, розливається» («Над морем світла») та «Море плеще: се небіжчик — і горить як золото!» («Ніч на морю»), a «Ninna — панна, Ninna — панна» В. Пачовського попереджувало Тичинине «О панно Інно, панно Інно...» Але найважливішим є принцип творчо самостійної побудови образів, у якому використані фольклорні елементи. Сам цей художній принцип розвинув П. Тичина. Обох поетів споріднює також пристрасна й водночас філософська зосередженість на драматизмі української бездержавності.

Ця тема центральна у творчості В. Пачовського і розвивається паралельними шляхами: як ліричний мотив у поезіях і як послідовна концепція у драматичних творах.

У подальших збірках «Огні месті» (вірші 1923—1927 pp.), «Розгублені звізди» (1927), «Дзвін слави князям» (1930—1933), що так і не були видані, образ України стає провідним, причому викристалізовуються різні його аспекти — від героїчного до трагічного. Якщо в ліриці Пачовського тема трагедії бездержавності української нації розвивалася поступово, то у драматичних творах вона посіла провідне місце, починаючи вже з п'єси «Сон української ночі» (1903), в якій народна фантастика вигадливо переплітається з історичними натяками та алюзіями без будь-якої хронологічної послідовності, але за логікою розвитку авторської ідеї.

Ідейне спрямування, започатковане «Сном української ночі», розвивається у подальших п'єсах, серед яких найважливішими є драма «Сонце руїни» (1908—1909 pp.) та «містичний епос» «Золоті Ворота...» (Лишилася незавершеною.) У першій з них висвітлюється період Руїни (1663—1687 pp.). Драма була сповнена тривожними видіннями, вона наче віщувала наближення вселенської катастрофи. Це передчуття ще більше посилюється у п'єсі «Сфінкс Європи», написання якої збігається з початком першої світової війни. Потім були ще п'єси «Роман Великий» (1918) та «Гетьман Мазепа» (1933).

Ідеї, які письменник утверджував як у поезії, так і в драматичних творах, знайшли свій найповніший вияв у його драматичній поемі, яку він назвав «містичним епосом», — «Золоті Ворота». Над цим твором В. Пачовський працював протягом двох останніх десятиліть свого життя. За задумом автора, поема мала складатися з трьох частин: «Пекло України», «Чистилище України» та «Небо України». Ці назви свідчать, що В. Пачовський узяв за зразок «Божественну комедію» Данте. Автор завершив перші дві частини, третя збереглася тільки в нотатках.

Історичне тло «Золотих Воріт» — події в Україні 1917—1922 pp., в яких мовби повторилася шістсотрічна наша трагічна історія. Тим-то образи кількох персонажів зазнають кілька перевтілень. Марко Проклятий — центральний персонаж поеми, а філософське ядро твору — у дворушності його натури: одна іпостась Марка Проклятого — з обличчям Митуси, співця татарських руїнників, друга — з обличчям Святослава Хороброго, що уособлює державотворче начало. Міфологічний пласт драматичної поеми В. Пачовського химерно переплетений з історичним: тут діють такі постаті, як Роксолана, Мазепа, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Махно, Юрій Коцюбинський, Хвильовий, Шептицький та ін.

За життя письменника його монументальний твір не знаходив розуміння й схвалення української критики. Чи не єдиною людиною, яка оцінила грандіозність задуму Пачовського, був український філософ ВячеславЛипинський.

Серед інших поетичних творів Василя Пачовського варто відзначити його поему «Князь Лаборець» та казку «Золота Гвіздка». Кожного, хто читатиме «Князя Лаборця», вразить передусім насичена духовна атмосфера: описи народних обрядів, вірування, отже, той дух язичництва, яким було пройнято світосприймання наших далеких предків.

В. Пачовський — автор праць «Українці як нація» (1907), «Історія Підкарпатської Русі» (1921), йому належить перший переклад сучасною українською літературною мовою «Повісті временних літ».

Як стверджують сучасники та й сам автор в автобіографічних нотатках, ядром своєї літературної діяльності він вважав свої національно-патріотичні твори, виходячи з непохитного переконання, що для поневоленого народу храм держави заміняє мистецтво. Критики ж, починаючи від І. Франка, силу його таланту вбачали в ліриці, сповненій мінливості настроїв, витонченості поетичної форми, глибокої музичності, грунтованій на фольклорній традиції.