Українська «молода Муза» в контексті модерних літературних явищ європи

1907 р. – маніфест групи галицьких письменників „Молода Муза” спрямований проти реалізму в літературі та національного волюнтаризму. Більшість модерністів групувались навколо журналу „Світ” (1906-1907) та часопису „Будучність” (1909). Пізніше об’єднались навколо львівського часопису „Молода Муза” (П.Карманський, В.Пачовський, Лепкий, Твердохліб, Яцків. Маніфест 1907 року пропагував аполітизм, чисте мистецтво, втечу від життя, культ підсвідомого. «Молодомузівці» запровадили й активно експлуатували деякі нові теми: втечу від життя, оспівування смерті, самотності, зображення нічного життя великих міст, артистичної богеми, культ підсвідомих видінь, які не були новими для європейської літератури, однак в українській літературі ще не прозвучали з достатньою силою. У зв'язку з цим частину їхнього дискурсу становив інтерес до французького символізму й зокрема переклади Бодлера. Однак поезія «молодомузівців» так і не виробила нової мови для вияву нових почуттів. Вона застосувала старі слова, стару метрику, старі, часто фольклорні кліше. «Молода Муза» не мала концептуальної естетичної програми й відповідно солідного теоретичного дискурсу. Вони представлені кількома відомими заявами, серед яких стаття Остапа Луцького в газеті «Діло» 17 листопада 1907 p., яку Франко у своєму коментарі назвав «Маніфестом «Молодої Музи». Як відзначала С. Павличко „в теоретичному сенсі цей дискурс був досить кволим. «Молодомузівці» усвідомлювали проблему, але не змогли не тільки її вирішити, але й сформулювати коректно своє завдання. Вони, передовсім, заперечували народницьку традицію та її відповідне літературне втілення — реалізм. «Молодомузівці» досить чітко орієнтувалися на Захід, бо саме звідти приходили, а не виростали на рідному ґрунті нові художні ідеї”.
Група навколо журналу „Українська хата” (1909-1914): М.Сріблянський, Євшан, Товкачевський, Чупринка, Богацький – культ сильної особистості, роздвоєної душі, настроєності, крайнього індивідуалізму. Якщо „молодомузівці” спромоглися лише позначити певні координати нового модерного дискурсу й нової філософії мистецтва, то розвинули їх Микола Євшан та його колеги з київського журналу «Українська хата» (1909—1914). Ніцшеанство лягло в основу дискурсу «хатян». Завдання журналу — принести «помочі і світла в темну українську хату». Засновники журналу прагнули розширити рамки української культури, модернізувати її, головним об'єктом їхньої критики було «старе» народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах. Головний опонент «хатян» — народницька критика, представлена газетою «Рада», її постійним автором Сергієм Єфремовим. Всупереч назві, «Хату» цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. Тут друкувалися поезія і проза «модерністів», передовсім поетів «Молодої Музи», а також «модерністів» російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. Загалом усі, чия творчість була позначена естетичними інтересами, потрапляли в річище літературних зацікавлень журналу (Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайль Семенко, Гнат Хоткевич, а також дебютанти часопису Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський). Редактори журналу свою критику головним чином розгортали на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати, — вважав М.Сріблянський. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.
Неоромантизм – комплекс художніх явищ, який формувався наприкінці ХІХ ст. Він генетично пов’язаний з романтизмом початку століття, але містить у собі також елементи реалістичної естетики. Неоромантики репрезентують зразок філософської системи, яка синкретична у своїй основі. Для українських письменників особлива роль у плані трансформації суб'єктивного тлумачення об'єктивної реальності належала мистецтву. Лише генiй мистецтва, завдяки чистому спогляданню i неординарній силi фантазії здатен пiзнати i виразити у поезії, живопису i музиці вічну ідею загальнолюдського. Естетичне значення свiту розкривалось як бачення іншого світу, свiтубезкiнечного - iдеальної сфери гармонiйної дії, розумiння i згоди. Специфікою естетики неоромантизму стала естетизацiя надзвичайної чутливостi суб'єкта. У такiмитiвнутрiшньої чутливості, вiдчуженостiвiдсвiту людське „Я” зливалось з об'єктом, коли я ставало ти. Людина втрачала внормовану картину реальностi, набуваючи iстиннулюдськiсть. Якщо для романтизму ХІХ ст. характерним був конфлікт між індивідуальним і соціальним, то у неоромантизмі конфлікт повністю пересувається в параметри внутрішнього, він полягає у боротьбі між суперечностями внутрішнього єства людини.